Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович (библиотека электронных книг .txt) 📗

— Ви ж пішли не на здобич, а помагати нам, своїм союзникам? Таке було веління великого хана.

— Помагати можна, але за що? За золото або за здобич. Золота в тебе ще немає, нам досить здобичі. Станеш багатий — платитимеш за поміч золотом. Золота немає — беремо здобич.

— Я сам зупиню побоїще! — гукнув я, даючи знак своєму супроводу.

— Навіщо зупиняти те, uio й само зупиниться? — спокійно мовив Тугай — бей, не рушаючи з місця.

Я не встиг. Мені судилося до дна випити чашу гіркоти, яка конче мала домішатися до моєї слави. Так з того дня й повівся жорстокий лік моїх перемог і поразок, моєї слави й неслави, та навіть з власних поразок і невдач підносився я вище й вище, мало не до самого неба, затьмарював світло денне, кидав тінь на степи, на всю землю, тінь ясну, але й темну, хоч як не хотів того.

Біля Княжих Байраків уже все було скінчено. Іванець Брюховецький вилетів мені навстріч, весь розчухраний і ошалілий, безладно махав руками, не міг здобутися на слойо.

— Де пан Самійло? — загукав я до нього.

— Н — не знаю, пане гетьмане. Згубився.,

— А отець Федір?

— З — згубився.

— А твої хоч козаки де?

— Чорти їх батька зна. Пороз — згублювалися.

Я вперіщив його нагаєм впоперек плечей і рвонув туди, де творилася неправда і де панувала злосила. Мав би під рукою козацький полк справний, побив би орду на дріб’язок. Але козаки мої зосталися на Жовтій Воді, а ті, що в’юнилися поміж татарами, не варті доброго слова. Звелів шукати Самійла і отця Федора, тим часом приглядався до того, що діється довкола. Ординці в’язали шляхтичів по два й по три, хто скількох ухопив, поранених добивали. Я мерщій послав своїх козаків, щоб викуповували поранених, не давали губити християнські душі. За шляхтича татари вимагали коня, за жовнірів — два десятки золотих. Я звелів не торгуватися. Звелів також знайти і відкупити обох регіментарів, Чарнецького й Сапігу, всіх вельмож, маючи на гадці врятувати їх од Продажу на рабському торгу в Кафі або Гезлеві, але щоб і не лишити безкарними, то подарувати ханові Іслам — Гірею. Хай посидять на Мангупській горі! Ще не знав, що молодий Потоцький вмирає, та вже йому не поміг би й сам Господь милосердний. Про Шемберка згодом пущено злий наклеп на мене, нібито я, мстячи за власні кривди, звелів його замучити, прибити голову на жердку і носити перед військом. Заціпило ті чорні роти лиш тоді, коли Шемберк з іншими старшинами через два роки повернувся з ханської неволі. Та то ще мало бути колись.

Я гримав на вістових, які підскакували з тими чи тими звідомленнями, та ніхто не привозив вісті про Самійла. Отець Федір знайшовся, соборував умираючих козаків, ходив десь по розлеглому бойовиську, як живе втілення милосердя, а Самійла не знаходили, так ніби знявся і полетів з птахами.

Коли вже віддалявся я од цього поля ганьби, від одної купи невільників хтось гукнув:

— Пане Хмельницький! Пане гетьмане! Зглянься на мене! Я — Виговський Іван, писар з — під Боровиці…

Боровиця! Поле козацької поразки і тяжкої ганьби — і це поле звитяжне, але ганебне по — своєму. І чоловік, що мовби поєднав два поля моєї ганьби, відлеглі на десятиліття.

Я повернув коня, придивився до невільників, пов’язаних сирицею, оточених зіркими воїнами Тугай — бея. Виговського не впізнав, бо шукав писаря, а тут усі були жовніри.

— Не впізнаєш, пане гетьмане? Та ось я.

Жовнір, як і всі, але мовби й несправжній, тільки й того, що обладунок на ньому жовнірський. Закороткі руки, щоб махати мечем, рот маленький — і покрику з нього войовничого не видобудеш, вуса теж — такі собі.

— То це ти, пане Йване? Як же попав у лики? Де твій каламар? І хто тепер у тебе хазяїн?

Хазяїном виявився геть молоденький татарин.

— Що тобі за Цього бранця? — поспитав я його.,

— Кінь. Скакун. Огир.

— А коли дам кобилу? Ти молодий, тобі господарство треба заводити, кобила лошат приведе, розбагатієш…

Татарин кинувся розв’язувати Виговського. Той укляк у глибокім поклоні перед моїм конем.

Гей, пане Виговський, — засміявся я, — досі знав я, що в Тебе гнучкий ум, тепер бачу, що маєш і гнучку спину.

— Бог тобі віддячить, пане гетьмане, — мовив той, — що, так возвисившись, не забуваєш про малих сих.

— Який же ти малий, коли писар? Писарі малі не бувають. Як то сказано: писар поганого для себе не напише.

— Вже не писар, пане гетьмане, а інфаміста і відробляв свою інфамію на узграниччі простим жовніром.

— За що ж став банітом? Чи не догодив велемудрому пану Киселю?

— Спав з шляхетською жоною.

— Тоді справедливо. Бо спати з жоною, а не робити того, за чим прийшов, гріх неуявленний. Та вже тепер знімемо з тебе інфамію, коли схочеш піти з нами. Підеш?

— З тобою, гетьмане, хоч на край світу!

— Так далеко не йтимемо. Тепер одведуть тебе до писаря генерального пана Самійла, там і обзвичаюйся.

— Дяка, пане гетьмане. Здобув ти собі слугу вірного і відданого.

— З Богом, Іване, з Богом.

Згадав тепер про Виговського все, Прибув тої страшної Для нас зими під Боровицею молоденьким писарчуком при боці в Киселя. Молодий та ранній, бо посаджено його мені під руку пильнувати, щоб я вписав у козацьку субмісію все, чого ждало від поконаних панство, і так тоді мені допік, що я кинув перо, пошматував пергамен, жбурнув остряпки Виговському під ноги й загукав:

— Пиши сам, коли так! Що ти мені турчиш над вухом!

Ладен був побити цього короткорукого писарика, яко — то Бог наділив, мабуть, навмисне таким крихітним ротиком, щоб звідти соталося лише зло, як у змії отрута. Та Виговський умить, як то кажеться, перевернувся на спину, задер лапки і тихо порадив мені:

— Хай пан Хмельницький не псує собі гуморів та не бере всього того аж занадто до серця. Писати треба все, що вельможним хочеться прочитати, бо ж ви поконані, а Потоцький звитяжця. Та коли маєш щось сказати своє, то впиши тихцем і теє. Пиши, пиши, та й писни, та й писни!

Так і запам’ятався цей верткий пан Іван своїм хитромудрим «пиши, пиши, та й писни!». Тоді в ту ганебну субмісію я таки втулив од себе скаргу на тяжку долю народу мого, який панство нищить вогнем і мечем, і хоч Кисіль доволі покривився, читаючи ту вписку, але проковтнув, бо ж хотів далі видавати себе за великого захисника народу руського і його грецької віри.

Виговського ж я ще стрів у Києві гродським писарем, так само хитрим і невловимим, як перевертень.

Потоцький тоді після погрому Павлюка кривавими дорогами через Переяслав і Ніжин поїхав до «столиці своєї волі» Києва, де польного гетьмана з великого ляку приймали бучно, з найвищою шаною. Митрополит Петро Могила відвідав Потоцького з архімандритами своїми, новозасновані київські школи вітали гетьмана латинськими промовами й віршами, міщанство піднесло дари золоті й срібні на згадку про матір городів руських.

Потоцький почастував киян навзамін кривавим видовищем. Другого дня по своїм приїзді звелів набити на палю козацького сотника Кизима і його сина, а третьому козаку — Кузю — відрубано голову. Мовляв, кара над кількома, а страх на всіх. Виговський, бачачи, що я готов з шаблею кинутися на Потоцького, тихо, як то він робив, порадив мені їхати звідти, щоб подалі від гріха, і я майже вдячний був йому за ту пораду. Чи думалось кому — небудь, що через десять літ шляхетською кров’ю буде змито і ганьбу Боровиці, і оте криваве київське видовисько, та й над самим Потоцьким нависне загроза, якої ще не знав ніколи?

Виговський став для мене мовби нагадуванням ще одним і того, що було зі мною, і того, що маю звершити.

Тяжке випало мені порядкування в Княжих Байраках.

Звелів усіх поранених — своїх і шляхту — класти на вози і тихо везти до Чигирина, туди ж припровадити всіх можних шляхтичів, яких мав намір дарувати ханові. Тугай — беєві призначив зустріч у Чигирині, вибираючись туди ще того дня, бо серце моє рвалося від нетерплячки, коли згадував і малих дітей своїх — Катрю та Юрка, — про яких не знав нічого, і Мотронку, про яку й питати будь — кого боявся.