Піца «Гімалаї» - Карпа Ирена (читать бесплатно полные книги TXT) 📗
— А моя рожева відправилася в кращий світ… Гм. Посвіти, я похухаю на батарейки. Раптом воскреснуть.
Відтак, коли вони обійшли печеру колом, Дордже дістав із наплічника згорточок із прямокутними листами мантр і десь годину їх уголос читав. Розібрати з усього тексту Редька змогла лиш його ім’я. Тому, запаливши палички й покришивши свій горіховий батончик на вівтар для поживи маленьким пташкам, вона тихо вийшла й сіла собі у печері-балконі, мружитися на сонце, дивитися на птахів і намагатися спинити внутрішній діалог, що, зрештою, ніколи їй не вдавалося.
Шарфи, що давно колись були білими, — пам’ятка про каяття гордовитого Трісон Деуцена — тріпотіли тут під вітром, дощем і сонцем, стаючи геть чорними. Так, наче душі довколишніх ворон чіплялися, коли наставав їх час, аби залишитися на скелястих стінах ще хоч трохи. Хоча, мабуть, ще за життя ворони вірили, що душі в них біліші за сніг на вершинах.
— А буддисти ж вірять у переселення душ? — озвучила Редька, як пізніше сама ж з’ясувала, найпоширеніше питання профанів.
— У переселення вірять, у душі — ні.
Трохи помучившись, Редька таки надихнула у свої батарейки останню краплю земного життя.
— А бачиш! — гордо сказала вона, світячи Дордже просто в очі. — Хухала-хухала й вихухала. Знаєш цей анекдот…
І не встигла договорити, бо в це момент її ліхтарик в останній своїй ремісії знайшов для неї на стіні щось, чого вона ніяк не чекала — кольорову фреску! Та ще й яку — з улюбленим сюжетом.
— О, диви! — писнула вона. — Знову божественні трахомундії!
Дордже не відразу повернувся до неї.
— До того ж, — провадила Редька, — в хороших богів не видно при цьому хуїв, а в поганих видно.
Раптом Дордже наче виріс у неї за спиною, Редька аж здригнулася. Він мовчки розглядав химерні фігури, сплетені у вічному танці коїтусу. Не знати чого, Редька заходилася їх рахувати.
— Сім подвійних, — пробурмотіла вона. — Гм, — слова, здавалося би, столітньої давності спливли у пам’яті, як написані. — Сім, а не шість. Сім, а не вісім. Розділи і вивчи їх. Постав кожну на місце і поверни пана в обитель його…
— Що-що? — препитав Дордже, не відриваючи прискіпливого погляду від фресок.
— Та так, нічо. Слова одної божевільної на базарі в нас…
— А-а. Знана базарна мудрість.
— Ага. — зітхнула Редька. — Тільки щось згадала я її, як під гіпнозом, слово в слово. Дивна фігня.
— І справді дивна. До чого тут сім?
— Пес його знає. Сім кого чи чого?
— Та, вочевидь, дх’яні-буддів. Тих, що трахаються, як ти зауважила. З цього боку їх вісім, як положено. Вісім подвійних. А з того боку, бач? Там є шестеро. Зі звірячими головами і вже не трахаються. Йогині, мабуть. А сім-сімом твоїм тут і не пахне.
Редька, витрусивши з ліхтарика всі залишки його батарейної душі, взялася ще прискіпливіше досліджувати стіни. Розмиті облущені фарби впливали більше на фантазію, ніж на очі.
— Пфу! Та трахаються твої йогині, — зневажливо кинула вона, порозглядавши стіну, — як дурні! Що це за сюжет взагалі?
— Ну-у, або це не йогині, або вони не трахаються, а в тебе просто діонісійська запущеність.
— Нема в мене ніякої запученості, — ображено обернулась знову до стіни Редька.
Бракувало жіночої фігури з правого боку.
— Дивний слід лишився…
Редька мало петрала що в археології, що в мистецтвознавстві, що в спелеології, якщо тут бодай щось мало до неї стосунок. Дивно було, як то природно могла зникнути зі стіни частина фрески при тому, що все інше лишилось майже недоторканим. Та й вандалам не було сенсу її обдирати — навряд чи хтось би став тягти сюди достатньо складне обладнання для того, щоби зняти й потягти на продаж неушкодженою таку тонку роботу.
Редьку наче прикувало до цього привида старої фрески. Вона все вдивлялася в порожнє тло, аж поки не побачила, що зовсім воно не порожнє. Якщо вимкнути ліхтарика, знову призвичаїти очі до напівтемряви й розслабити зір, доволі чітко можна було роздивитися обриси гір і стежку через ущелину. Рвучко обернувшись до видовбаного в печері віконечка, Редька побачила ідентичні обриси і те, що раніше вони вважали за простий розлом чи тріщину в скелі — стежку.
— Здається, я знаю, куди нам, — тремтячим голосом промовила Редька.
— Правда? — чогось не здивувався Дордже. — Тоді веди мене, сліпого перебендю.
Вже ступивши на те, що колись давно було стежкою, Редька, обертаючись, все дивилася на печеру Падмисамбпхави. Серце її дивним чином повнилось щемливою тугою.
— Ще одне місце, з якого не хочеться йти, — зітхнула Редька. — Парадоксально, бо саме цього ми й добивалися.
— Що ти там про парадоксально? — не дочув Дордже.
— Та так. Нічого.
Cонце повільно сходило наніц, так, ніби хтось скручував яскравість і прибирав контраст на екрані радянського кольорового телевізора. Небо над могутніми льодовиками далеких вершин повільно рожевіло, і так само рожевіли льодовики. Деколи здавалося, що на них хтось вогонь розпалив, на самісінькому шпилі.
Редька з Дордже йшли зовсім мовчки — треба було встигнути кудись дійти до повної темряви.
Збоку стежки, поміж великого каміння, махало головою щось подібне одночасно на козу й великого індика. Редька відсахнулася. І аж за мить, коли страхіття змахнули велетенськими крилами і ліниво напівзлетіли-напівзбігли глибше в долину, збагнула, що то грифи, завбільшки з півлюдини, живилися трупом вже напіз’їденого коня.
Показалася перша зірка. Дордже бадьоро йшов попереду, наспівуючи якусь мантру. Редька дивувалася, як він вмудряється не задихатися, співаючи й лізучи під кутом ледь не 80 градусів одночасно.
— Ом а хум важра ґуру пеме седи хун… — вимовляв він ритмічним речетатитовом.
Редька пробувала йти з ним в ногу, але це не завжди їй вдавалося. Проте вона намагалася не відставати й триматися в «зоні дії» мантри. Було не так страшно звалитися вниз, послизнувшись на стежці над проваллям. Очі швидко звикали до темряви.
Сполохалася в колюках ледь вище них якась істота. Фуркнула і розчинилася в темряві, котру тепер можна було розбирати чайними ложечками. «Ще один гриф-грифон», — вирішила Редька, але точно впевнена у цьому не була.
Нарешті вони дісталися до перевалу. На диво легко було дихати, як для такої висоти. Ходьба вночі мала свої переваги: тепло (бо вітер ущух) і тихо. І ще присутність містичного відчуття, що ти тут, під зорями в горах, один і зовсім не один водночас. Бо в будь-яку мить будь-який кущ талангу міг перетворитися на щось рогате-волохате, і зовсім це буде не так весело, як у комп’ютерній стрілялці твого молодшого братика.
Нарешті внизу почулись дзвіночки коней і замигтіли чиїсь ліхтарі, а то й вікна.
«Земля!» — ледь не заволала Редька.
— Т-там село чи мене гуманно глючить?
— А я знаю? — Дордже перервав свою мантру. І тут же заспокоїв Редьку: — Та село, село. Тут вже характерна топографія. Ти би в карту хоч деколи дивилась заради інтересу. Якщо їй вірити, то до найближчих момо ще два дні пиляти. А це, напевно, якесь місто-привид, їх тут багато в цих краях. Ну і після точки В не зовсім ясно, як дійти до точки С, але то вже завтрашня проблема. Поки що не парся.
Заспокоєння стало ненадовго.
— Ой сукабля!!! — таки заволала Редька.
— Шо вже є?
— Ти це чув?
— Що чув?
Редька вхопила Дордже за рукав і змусила спинитися.
Звук із-під землі, котрий щойно до півсмерті налякав Редьку, не поспішав повторюватися.
— Ти шо — темряви забоялася раптом? — щиро здивувався Дордже. — Вже ж он майже прийшли. Півгодини якихось.
І тут знову з дірки з-під землі щось заплямкало, зачвакало і засмоктало. Дордже аж зупинився.
— Що… це? — Редьчині ноги затремтіли. Вона вже приготувалася до страшної смерті у підземній м’ясорубці.
— Та я знаю? — Знизав плечима Дордже. — Трубу з водою прорвало, певно.
— Хух, — видихнула Редька. — Хоча, — тут же бравурно випросталася вона, — міг би й придумати щось про злих підземних духів-людожерів. Для гостроти картинки.
