Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім - Малик Владимир Кириллович (читать книги онлайн без .txt) 📗
3
Князь Ярослав на честь брата, великого князя київського, звелів дзвонити у всі дзвони Чернігова. І поки Святославові човни приставали до причалу, поки веселий князь із Славутою сходили на берег, де стояв в оточенні бояр, ждучи їх, Ярослав, у синьому надвечірньому небі пливли і пливли урочисті передзвони і линули за повноводу весняну Десну, що нещодавно звільнилася від криги, на Чорну могилу, на Болдині гори і на всі кінці світу — на Красне, на Любеч, на Городню та Мену...
Невеличкий, ошатно одягнений, з рівно підстриженою бородою та хитринкою в карих очах, Ярослав широко розкинув руки і тричі, хрест-навхрест, поцілував брата в уста.
— Здоров будь, брате мій, великий княже мій! Твій рідний Чернігів радіє з твого приїзду і щиро вітає тебе!
Потім обняв Славуту.
— Учителю! Мій дім — твій дім! У ньому ти будеш найбажанішим гостем! Не гостем, а господарем, бо Чернігівська земля — твоя вітчизна, а мені хочеться, щоб ти відчував себе тут, як дома!
Ярослав умів бути гостинним, коли хотів. Умів і лукавим бути одночасно. І важко було визначити, коли він той чи інший.
Цю братову рису добре знав Святослав, тому відразу обірвав його медоточиві слова:
— Не гостювати приїхали ми, Ярославе, а по великому і важливому ділу завітали до тебе... То ж на пир нас увечері запрошуй — вихилимо келих за твоє здоров’я, але перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою!
— Гаразд, брате, — схилив голову Ярослав.
Баскі коні швидко винесли їх на невисоку гору, де здіймалися могутні вали та дубові, потемнілі від часу і негоди стіни города. Позаду гарцювали молоді гридні з охоронного стяга Ярослава. Тисячні натовпи людей вкрили узбіччя дороги та навколишні горби. Кожному кортіло поближче побачити Святослава — переможця Коб’яка та Кончака. В’їхавши через Київські ворота в город, Ярослав відразу повів гостей до себе, усадовив за стіл, звелів подати сит та березового соку, а потім прямо, без передмов, запитав:
— Кажи, брате, що привело тебе нині до мене? Святослав усміхнувся в сиву бороду. Зацікавив Ярослава — кортить дізнатися. Таким він був і змалку — допитливим і разом з тим потайним. Сам хотів усе знати, а своїх думок нікому не довіряв.
— Ярославе, брате мій, княже чернігівський, — почав великий князь. — Степ усе дужче й дужче натискує на нас. Тобі відомо, якої шкоди завдають погані Руській землі, зокрема Україні Переяславській, твоєму зятеві Володимиру Глібовичу. Постійні напади поганих украй зруйнували і знекровили її! Села спалено, городи сплюндровано! Посульські городки, збудовані двісті літ тому нашим пращуром Володимиром, у багатьох місцях зруйновані Кончаком... Навіть на Київ та Чернігів зазіхає, окаянний!
Ярослав перебив його мову:
— Я все це знаю, Святославе, — сказав ласкаво. — Не розумію тільки, до чого ти вернеш...
Святослав перехилився через стіл і поклав свою гарячу долоню на твердий Ярославів кулак.
— Брате, замислили ми новий, третій, ще більший, ніж торік та взимку, похід на Кончака. У двох попередніх твоїх хоробрих полків, на жаль, не було. Сподіваюся, на цей раз ти приєднаєшся до нас і незмірно зміцниш наші сили. З цим і прибув до тебе, Ярославе! Що скажеш на це?
— Коли розпочнеться похід?
— Наприкінці травня або на початку червня.
Ярослав через братове плече глянув на невелику шкатулку, що стояла під протилежною стіною на низькій пузатій шафі, — в ній лежав лист від Ігоря з закликом узяти участь у весняному поході сіверських князів на Дон. «З ким же йти? Що робити? — подумав Ярослав. — Сказати Святославові про листа чи промовчати! Звичайно, краще промовчати! Адже Ігор застерігає, що похід буде тільки їхній, сіверський... Тоді з ким же йти? З Ігорем? Зі Святославом? Чи ні з тим, ні з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай вони воюють, а я прибережу сили? Це, мабуть, найрозумніше, що тут можна придумати... Святослав уже старий, — хто відає, коли Бог покличе його до себе? От і звільниться в Києві великокнязівський золотий стіл — а я тут як тут! Та не сам, а зі своїми могутніми полками! Звичайно, племінники, Святославові сини, так просто не поступляться Києвом, бо котрийсь із них — чи Гліб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав — захоче посісти батьківський стіл, та що вони вдіють навіть гуртом, коли мене підіпре вся могуть Чернігівської землі? Адже Київ нині не той, що був раніше, — не та сила в нього без Київської землі, яка належить Рюрику Ростиславичу... Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Він теж захоче повернути собі Київ! Тоді я об’єднаюся з племінниками проти Рюрика! А ще ж Ігор з братією буде за мене! Цих треба тримати при собі, щоб було на кого опертися!.. Ні, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до тіла ближча! Думай, Ярославе, передусім про себе!»
Мовчання затягувалося, і Святослав стиснув Ярославів кулак, спонукаючи його до відповіді.
— Ну? Чого ж мовчиш?
— А що говорити? — запитанням на запитання відповів Ярослав. — Я не проти. Приєднаюся! Як усі!
Святослав полегшено зітхнув, відкинувся на бильце стільця.
— Дякую, брате, дякую... Тепер і з Ігорем легше буде домовлятися, бо останнім часом, помітив я, ви з ним заприятелювали. Тож коли він дізнається, що ти йдеш, і сам піде без вагання...
Ярослав якось непевно усміхнувся.
— Звичайно, звичайно, — і швидко перевів мову на інше. — А тепер, коли важливі діла залишилися позаду, якраз упору сісти до трапези, бо вже час — княгиня жде... Прошу... Та й ви з дороги голодні, стомилися...
4
Ріки — найзручніші шляхи в такій безмежній низинній країні, як Русь. І великих річок, і менших річок тут усюди багато, вони повноводі, тихоплинні, без небезпечних порогів, окрім дніпровських, — пливи по них і їдь в усі кінці, куди хочеш! Улітку — по воді на човнах, узимку — по льоду на санях чи верхи...
Від Чернігова до Новгорода-Сіверського проти течії три дні плавання, і Святослав, не затримуючись у брата жодної зайвої хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь. Попутний вітер пругко надув прямокутні вітрила, молоді дужі гридні вдарили дружно по воді веслами — і невелика флотилія шпарко помчала в глиб Сіверської землі.
Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна була не тепла. Від синіх талих вод, що прибували з півночі, віяло холодом. Великий князь востаннє помахав рукою братові Ярославу, що стояв на причалі, щільніше закутався в кожуха і сів на заслане ведмежою шкурою сидіння під дерев’яним дашком в носовій частині човна поряд зі Славутою. Накинувши на ноги ведмежу шкуру, сказав:
— Не подобається мені останнім часом брат Ярослав. Як став після мене князем чернігівським, то дуже змінився. До мене — холодком, в’яже дружбу з Ігорем... Жодного разу не пішов зі мною в похід проти поганих, зате веде перемови з Кончаком... Невже мріє про великокнязівський стіл? Так цей коровай не по його зубах!
Славута заперечливо похитав головою:
— Не віриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже. Хіба що приміряється на майбутнє... Бо хто ж з князів, та ще чернігівських, не мріяв і не мріє стати великим князем?
— У тім і лихо, що кожен хоче стати великим князем, а слухатися його нікому! Всяк тягне у свій куток! Русь розвалилася, розпалася, і погані скубуть її зі всіх боків! — вигукнув гірко Святослав.
— Твоя правда, княже, — тихо мовив Славута. — Русь нині має два лиха: князівські чвари і половецькі напади... І яке з них страшніше — важко сказати... По-моєму, перше... Коли б князі слухалися великого князя, коли б усі були заодно, то й половці були б не страшні! Ми їх гуртом вигнали б з наших степів, як зробив це колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового діда Шарукана за Обезькі гори... А зараз вигнати їх ми не можемо, бо сили Русі розпорошені, роз’єднані. Навіть серце Русі — Київ і Київська земля — не належать одному князеві: Київ — тобі, а земля — Рюрикові. А між вами, хоча ви й мирно живете, не завжди є одностайна згода. Що ж говорити про інших князів?.. От і виходить, що головне зло наше — князівські незгоди, князівські міжусобиці!.. Утихомир князів, Святославе! Приверни до себе серця покірних ласкою, а на непокірних накинь вузду, щоб слухняні були! І тоді, зібравши сили в один кулак, удар на поганих, щоб назавжди відбити в них бажання ходити на Русь!
