1q84. книга ІІІ - Мураками Харуки (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗

«Можливо, я скидаюся на слизьке, брудне створіння — таке, як черв'як, що копошиться під мокрим каменем, — міркував Усікава. — Та байдуже, нехай так і буде. Але водночас я — здібний, витривалий і наполегливий черв'як. Так просто не здамся. Як натраплю на слід, до кінця вистежу. Видряпаюся на високу прямовисну стіну. Не дам холоду ще раз повернутися в душу. Зараз без цього не можу обійтися».

Сидячи перед фотоапаратом, Усікава потер долонями рук. Переконався, що тепер його десять пальців вільно рухаються.

«Я не можу зробити багато такого, що може звичайна людина, — подумав Усікава. — В цьому нема сумніву. Скажімо, грати в теніс і кататися на лижах. Працювати у фірмі й мати щасливу родину. Однак, з другого боку, я можу зробити дещо, чого не може звичайна людина. Причому це дещо здатний зробити успішно. І не сподіваюсь на оплески й грошову винагороду глядачів. Але не збираюся показувати людям свою майстерність».

О пів на десяту Усікава закінчив свою денну роботу. Перекинув у каструльку курячий суп з консервної банки, підігрів його і з'їв з великим апетитом. Водночас ум'яв два холодних рогалики. Схрумав зі шкуркою одне яблуко. Справив малу нужду, почистив зуби, розстелив на підлозі спальний мішок і заліз у нього в нижній білизні. Затягнувши до шиї блискавку, став схожим на комашину лялечку.

Так скінчився один день Усікави. Спостереження не було особливо плідним. Тільки одне можна сміливо сказати: Усікаві вдалось переконатися, що Фукаері, зібравши свої особисті речі, пішла з квартири. Куди пішла — невідомо. Кудись. Усікава у спальному мішку хитнув головою. «Кудись, до чого я не маю відношення», — подумав він. Невдовзі його змерзле тіло в спальному мішку розігрілося, та воднораз свідомість потьмяніла й прийшов глибокий сон. А пізніше маленьке крижане зернятко знову міцно засіло в його душі.

Наступного дня не сталося нічого, вартого уваги. Через два дні була субота, теплий, тихий день. Більшість людей спала до полудня. Усікава сидів біля підвіконня, слухаючи по радіо неголосні новини, відомості про дорожній рух та прогноз погоди.

Перед десятою прилетіла велика ворона і якийсь час стояла на безлюдних сходах перед входом до будинку. Вона уважно оглянулася навколо й кілька разів немов кивнула. Її товстий великий дзьоб то опускався, то піднімався, а яскраві чорні крила блищали в промінні сонця. Потім, як завжди, на маленькому червоному мотоциклі приїхав листоноша, й ворона хоч-не-хоч широко розправила крила й полетіла. Коли злітала, тільки один раз коротко каркнула. Як тільки листоноша, порозкладавши по скриньках поштовий матеріал, поїхав, прилетіла зграйка горобців. Вони квапливо чогось шукали, але не помітили нічого, вартого їхньої уваги, й відразу перелетіли кудись інде. Після того з'явився смугастий кіт, якого, видно, тримали десь у сусідньому будинку, з ошийником проти бліх. Такого кота Усікава раніше не бачив. Він заліз у висохлу клумбу, справив малу нужду й понюхав. Видно, щось йому не сподобалося, бо він невдоволено смикнув вусами й, задерши хвоста, зник за рогом будинку.

До полудня з будинку вийшло кілька мешканців. Судячи з їхнього зовнішнього вигляду, вони вирушили кудись у гості або просто щось купити. Тепер Усікава впізнавав їхні обличчя й загалом пам'ятав їх повністю. Але його нітрохи не цікавило, що це за люди і як вони живуть. Він навіть не намагався уявити собі подробиць їхнього життя.

«Ваше життя, напевне, має для вас велике значення, — міркував він. — Я розумію, воно для вас найдорожче. А от мені до нього байдуже. Ви всі для мене — лише вирізані з паперу силуети людей, що проходять перед декорацією. Я вимагаю від вас одного: „Будь ласка, не заважайте мені в роботі. Будьте паперовими силуетами людей“».

— Ось так, Онасі [17] — сан! — навмання звернувся Усікава до жінки середніх літ із круглим задом, схожим на грушу, що проходила перед його очима. — Ви — лише силует людини. Насправді вас немає. Ви це знали? Щоправда, як для силуету ви надто повнотілі, чи не так?

І поки він про таке думав, усе перед його очима здавалося беззмістовним і не вартим уваги. «Можливо, все це взагалі не існує, — подумав Усікава. — Може, мене вводять в оману паперові силуети неіснуючих людей». Від такої думки Усікава занепокоївся. Мабуть, це наслідок того, що він замкнувся у порожній квартирі й цілими днями вів таємне спостереження.

— Доброго ранку, Наґамімі [18] — сан! — заговорив Усікава до худого довготелесого старика, якого побачив у видошукачі. Кінці його вух випиналися з-під сивини, немов роги. — Вийшли прогулятися? Ходьба корисна для здоров'я. Погода добра, тож насолоджуйтесь нею. Я також хотів би вийти на прогулянку, щоб розім'яти руки й ноги. Та, на жаль, мушу сидіти тут й стежити за дверима цього нікчемного будинку.

Старий, у джемпері із застібками на ґудзиках і вовняних штанах, випроставши спину, вів на шворці білого вірного пса, який, здається, йому пасував, але ж тримати його в будинку не дозволялося. Як тільки старий зник з поля зору, Усікаву безпричинно охопило глибоке безсилля. «Можливо, це спостереження — врешті-решт марна трата зусиль. Може, моя інтуїція не варта ні гроша, і я в цій квартирі нічого не доб'юсь, а тільки нерви мої зносяться. Як голова божества Дзідзо, [19] яку зазвичай гладять діти, що проходять мимо».

Пополудні Усікава з'їв одне яблуко й крекерів із сиром. А також один рисовий колобок із маринованою сливою. Після того трохи поспав під стіною. Спав недовго, без снів, і коли прокинувся, не міг пригадати, де він перебуває. Його пам'ять була справжньою порожньою коробкою з чотирма кутами. В ній була тільки порожнеча. Усікава оглянувся навколо. Добре придивившись, побачив, що це — не порожнеча, а темнувата кімната, порожня й холодна, без меблів. Незнайоме місце. Збоку на газеті лежало яблучне зернятко. У голові Усікави панував безлад. «Як я опинився в такому дивному місці?» — питав він себе.

Незабаром він згадав, що стежить за дверима будинку, де мешкає Тенґо. Так, ось тут дзеркальний фотоапарат фірми «Мінолта» з телеоб'єктивом. Згадав сивого старика з довгими вухами, що вийшов на прогулянку. Як птахи, що надвечір повертаються до лісу, в його порожній голові поволі воскресала пам'ять. У ній виділялися два солідних факти.

1) Еріко Фукада пішла звідси.

2) Тенґо Кавана ще сюди не повернувся.

У квартирі Тенґо Кавани зараз не було нікого. Цей безлюдний простір за заслоненими вікнами заполонила тиша. І тільки іноді її порушувала робота термостата в холодильнику. Усікава мимоволі уявив собі цю картину. Уявити собі безлюдну квартиру — це майже все одно що уявити собі світ мертвих. Після того Усікава раптом згадав про дивний стукіт у двері збирача абонентної плати «NHK». Усікава за ним стежив, але не помітив, щоб той виходив з будинку. Можливо, той збирач плати випадково був мешканцем будинку. Або кимось із мешканців, що, прикинувшись збирачем абонентної плати, дошкуляє сусідам. Якщо це так, то навіщо він мав би це робити? Це — надзвичайно хвороблива гіпотеза. Але як інакше можна пояснити таку дивовижну ситуацію, Усікава не здогадувався.

Тенґо Кавана з'явився на порозі будинку цього дня пополудні перед четвертою. Надходив суботній вечір. Тенґо, з піднятим коміром поношеної штурмівки, у бейсбольній кепці на голові й з дорожньою сумкою на плечі, зайшов у будинок відразу, не зупиняючись перед дверима й не оглядаючись навколо. Свідомість Усікави ще не проясніла, але здоровенну постать, що проходила в його полі зору, не пропустила.

— О, Кавана-сан, вітаю з поверненням, — пробурмотів Усікава й тричі клацнув затвором фотоапарата з допомогою електропривода. — Як батькове здоров'я? Напевне, ви втомилися, правда? Відпочиньте. Приємно повернутися додому. Навіть якщо дім у такому жалюгідному будинку. А от Еріко Фукада зібрала свої манатки й кудись пішла, поки вас не було.