Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Але наш світ недосконалий, Омельку! – засміявся Богун. – Чи варто ж тоді за ним жалкувати?
– Він єдиний з тих, котрі ми досі могли бачити. Інший може бути недосконалим не менше. – Омелько підігнав коня, цвьохнувши батогом. – Чи тобі, якого очікує попереду кохана дружина і син, таке говорити? Доганяй, розумнику, на хуторі гаряча їжа, добра оковита і спочинок від праць!
Іван побачив Ганну ще здалеку. Вона стояла попереду решти хуторян перед брамою, одягнена в довгу червону сукню і охайний блакитний кунтушик, на голові мала шовкову хустину і поверх неї гарненький хутряний капелюшок. Як завжди, мила і спокійна. До грудей притискала загорнене в ковдру дитя. І хоч одразу ж відчув, як серце йому несамовито затріпалося, забилося пораненою птахою, продовжив їхати кроком, не порушуючи колони. Це помітив Омелько.
– Іване, ти все робиш вірно? – запитливо поглянув він на Богуна.
Той не відповів. Торкнувши Цигана острогами, перейшов на чвал і полетів до неї. Зіскочив з коня за кілька сажнів і підступив до дружини на неслухняних після довгої верхової їзди ногах.
– Ось і я, Ганнусю! – з посмішкою розкрив обійми і за мить прийняв її в них обережно і ніжно, правою рукою перехопивши немовля. – привіт і тобі, Тарасе! Добру шаблю привіз я тобі в подарунок. Самого князя Вишневецького шаблю, в його покинутому обозі здобуту. Чи міцну руку маєш уже, сину?
А мале посміхнулося, надуло кругленькі рум'яні щічки, потяглося до нього зодягнутими у крихітні хутряні рукавички руками.
– Упізнав, – зраділа Ганна. – Він упізнав тебе! – вона приникла обличчям до жорсткого сукна Іванового жупану. – Як же я стомилася виглядати тебе, соколе мій ясний! Як же бракувало мені тебе довгими безсоними ночами!
Богун міцніше обійняв її і заглянув в очі, які здалися йому морем, у котрому він тонув.
– Усе позаду, люба. Тепер ми будемо поряд, ми заслужили бути поряд і жити, приносячи радість одне одному. Жити на землі, на яку тепер не зазіхатимуть ляхи. Ми будемо тепер разом!
Іван поцілував її пристрасно і ніжно, відчуваючи, як подалася вона йому назустріч, утомлена довгою розлукою. На кілька хвилин усе навколишнє перестало існувати для них. Нарешті він помітив Степана, який, нерішуче посміхаючись, стояв поряд.
– Ну, привіт і тобі, пане шваґре! – м'яко вивільнився Богун з Ганниних обіймів і подав Степану правицю, одночасно обіймаючи за плечі лівою рукою. – Як життя ваше, як господарство?
– Та нівроку, мали що Хмельницькому в табір посилати, козаків поживити. І хліб був, і сало, і мед… Сам ось збирався до війська, та не встиг! – у голосі Степана чулися нотки каяття, і від цього Іван розреготався.
– Ну, якби всі до війська пішли, голод нам би був забезпечений! А на голодний шлунок, як відомо, багато не навоюєш… А де ж наша люба Настуся?
– Тут я, братику! – почув Іван зовсім поряд голос сестри і несподівано відчув, як вона повисла в нього на шиї. – Дай хоч обійму тебе, волоцюга ти вічний! – і Настя, розцілувавшись з братом, відпустила його з обіймів і взяла з рук Ганни дитину, зайшовшись своїм одвічним багатослів'ям: – Бач, Тарасику, татусь твій який великий та гарний! От лишень дому не тримається, бурлацька душа! Усе йому війни та походи! Я би на місці твоєї матусі його не пустила, як же так відпустити? А може, він там з якоюсь полькою женихався, га? Ну запитай, женихався, татуську, чи ні? Признавайся, бурлако! Ну нічого, а ми тут і без нього великі виросли, скоро бігати будемо, нехай радіє та дому тримається, правда?
– От уже й завелася, шмигівниця! – вдавано зітхнув Степан. До Івана наблизився Мирон Охріменко, який вже встиг обійнятися з Миколою і тепер сяяв від радощів.
– Вітаю, Іване! – Богун відчув потиск його сухорлявої, але поки все ще досить міцної руки. – І дякую за все!
– Помилуй Боже, Мироне! Це я тобі не знаю, як дякувати! – похитав головою Богун. – Я ж на тебе не лише хутір, а саме що не найдорожче для мене залишив – Ганну та сина. А ти все зберіг, дай тобі Боже здоров'я, Мироне!
– Зберіг, бо обіцяв ще Федору за тобою приглянути, – знітився старий козак. – А дяка моя за Миколу. Справжнім козаком його зробив ти, пане Іване.
– І за нього не ти мені, а я тобі маю дякувати, Мироне! – не погодився Богун. – Від імені вітчизни дякувати за такого сина!
– Та годі вже вам, пане сотнику… – знітився й Микола. – Хіба я більше за інших зробив?
– Усі ми гарно попрацювали і кожен гідний подяки, – підхопив Омелько, котрий підійшов і став поряд. Від Богуна не заховався його непевний вигляд і обожнюючий погляд Дарини, яка тримала Омелька під руку.
– Ну, тоді, панове-молодці, усіх прошу до господи! – Іван підвищив голос так, щоб його міг почути кожен з невеличкого загону.
Бенкет видався на славу. Велика світлиця була повна людей, радісних від розуміння факту закінчення війни і відчуття тепла домівки після походу крізь скуті морозом версти від Замостя до Вороновиці. Окрім тих козаків, котрих Богун привів із собою, на хуторі були хлопці, залишені ним для оборони свого маєтку під час минулого приїзду до дому. Вони мали вирушати по домівках у Вороновицю та Кальник вже наступного дня, а цей вечір вирішили присвятити гулянці й міцним напоям, котрих суворий Мирон їм давав понюхати зовсім нечасто. Але тепер, на честь приїзду господаря і щасливого закінчення війни не жаліли нічого.
До пізньої пори лунали розмови і спів на хуторі серед вкритих ковдрою снігу полів, палали вогні, вигравали весело музики, співом скрипки, дзвоном цимбал і переливами сопілки, сповіщаючи довколишньому лісу і вкритому крижаним панциром Південному Бугу про радість, яку принесли козаки на хутір, як і на всю звільнену від лядської кормиги Україну.
Та не чув тих музик Іван. Не бачив він радісних облич навколишніх, не пам'ятав нічого, окрім першого враження від зустрічі з коханою, чув лише оксамит її голосу, відчував тепло коханого тіла і гаряче дихання поряд. Не спав так само, як це було тієї давньої ночі, коли він вирушав на війну. Лише вона тепер не насторожено сиділа над ним, лежала поряд на перинах, повіривши нарешті власному щастю, слухаючи у напівсні ті слова кохання, котрі Іван не хотів довірити паперу, і тепер вони линули з його вуст, змушуючи її все більше п'яніти від щастя.
– Любий мій, любий, – повторює Ганна. – Тепер я нарешті спокійна. Спокійна і щаслива.
– І я теж щасливий, голубонько моя сиза, – тепер ми будемо разом, а чого нам ще бажати від долі?
І напівморок кімнати, порушений променями холодного місячного сяйва, видається обом магічним. Він п'янить не гірше аніж оковита у світлиці козаків, котрі все ніяк не вкладуться, вливаючи у себе на радощах неймовірні порції Миронових слив'янок, вишняків і медів.
II
Швидко минулася ейфорія після перемог козацького війська по містах і селах України, яка була тепер вільна від лядського панства від Случі до Дикого Поля і Запорізької столиці – Січі. Спочатку з Києва, де посів після походу на Львів і Замостя гетьман Хмельницький, доходили слухи про перемовини з ляхами і численні посольства, що їх відряджав сейм до козаків. Так, наприкінці 1648 року і на початку наступного, 1649-го у панів сенаторів не було ані часу, ані коштів на будь-які спроби повернути собі втрачену Україну – спочатку шок після безглуздої Пилявецької поразки, а потім турботи, пов'язані зі зборами елекційного сейму і виборами нового короля на звільнений покійним Володиславом IV трон, завадили думати про продовження війни з непокірним козацьким народом. Але потроху вляглися пристрасті в сеймі, шляхта потяглася по своїх маєтках, залишаючи по собі жаль варшавських шинкарів, господарів гостиних дворів і повій, а королівський трон посів, помінявши кардинальське вбрання на королівські регалії, Ян Казимир, двоюрідний брат покійного короля, який при обранні цілком правильно скористався підтримкою шляхти Великопольщі і виборов корону в біскупа Карла, теж брата Володислава, котрого підтримувала коаліція східноукраїнської шляхти на чолі з Ієремією Вишневецьким. А вслід за більш-менш стабільним урегулюванням політичної ситуації в Польщі погляди ясновельможних знову повернулися до України. Надто ласим і дорогим для сердець і кишень польських магнатів виглядав утрачений шматок південно-східних земель Речі Посполитої. І ось уже й не примусив на себе довго очікувати Адам Кисіль, великий миротворець польської і української націй, людина, яка волею долі опинилася посеред двох розбурханих ворожнечею таборів. Будучи магнатом і значним урядовцем Речі Посполитої, він сповідав православну віру і звичаї старовинної української шляхти, тож був чужим для обох сторін. Воістину трагічна доля людей, котрі намагаються буди добрими до непримиренних ворогів, силкуючись отримати свої дивіденди як з перших, так і з других. Потяглися довгі й нудні перемовини, де Кисіль, виконуючи покладену на нього місію, роздавав щирі обіцянки козацькій старшині, пропонуючи повернутися під щедру, милостиву і всепрощаючу руку короля. О! У Варшаві добре розуміють помилки своїх попередників щодо козаків! Звичайно, шість тисяч козацького реєстру, це сміховинна цифра, Ординація була прийнята під впливом емоцій тогочасного керівництва республіки, а крім того її рішення давно застаріли. Двадцять тисяч! Двадцять тисяч реєстрових козаків на службі у Корони, і кожен з них матиме нагоду відчути – Річ Посполита уміє бути вдячною за вірну службу її ідеалам. І повне забуття минулих протиріч. І насправді, навіщо хороброму козацькому лицарству якшатися з бусурманами і підлими хлопами? Хлопам, котрим Богом призначено служити своїм панам, примножуючи їхні багатства? Крім того, кожен з тих двадцяти тисяч зможе збагатити себе у великій війні з Туреччиною, тій самій, про яку були домовленості в пана гетьмана з покійним королем. Так, чи не ліпше проливати кров невірних, поставши на них одним добре озброєним військом слов'ян-побратимів, аніж чинити розбрат, який завдає величезних збитків як для України, так і для Польщі?
