Яса. Том 1 - Мушкетик Юрий Михайлович (читать книги бесплатно .txt) 📗
— Збудите, коли турки будуть приступати, — тільки й мовив.
Дізнавшись, що обложені не мають гармат, турки й татари ходили близько, вимахували луками та шаблями. Іноді хтось із них клав на тятиву стрілу, пробігав кілька кроків і метав її. Здебільшого стріли не долітали. Он і зараз курдупель — татарин, голий до пояса, перехрещений по грудях якоюсь червоною шматиною, підбіг до валу, пустив стрілу, вона застряла в частоколі, він вихопив з сагайдака й хотів покласти другу. Тоді Марко підвівся й пожбурив у його бік недогризену цибулину. Татарин сахнувся, сіпнувся тікати і впав. І так перестрашено, кумедно — на чотирьох — утікав до свого стану, що козаки реготали до гикавки.
По тому з березового гайка вимчало троє бедуїнів на баских конях, не доскакавши до стін на віддаль рушничного пострілу, повернули коней і кроком поїхали вподовж стін по ладижинських городах. Тонконогі арабаші грузли в чорноземі майже по бабки, бедуїни часто зупиняли їх, повертали задами до стін, один навіть задер коневі хвоста, вимахували довгими списами — викликали на герць, їхні коні тяглися до молодого проса, що було під копитами, бедуїни смикали за повіддя, від того погрозлива урочистість втрачалася.
Козаки стискували зуби, тамуючи гнів. Не одному кипіла кров, немало тут стояло звитяжців, що не раз самі накликали ворогів, але зараз, приголомшені несосвітенною силою, не мали веселого задьору, без котрого герць — не герць, нікому не йде до мислі легка, хоч і небезпечна, ба смертельна, втіха, та й не випустила б нікого за ворота варта, аби не вломилися до фортеці вороги. Похмуро дивилися на три білі прояви з довгими списами, стискали кулаки. Тільки Кайдан, котрий таки не заснув, заклав у рота пальці і свиснув так, що аж затанцювали під вершниками сполохані коні. А коли бедуїни оглянулися, повернувся до них задом і покрутив рукою, немов піднімав хвоста. Козаки зареготали, бедуїни розпалилися, дужче замахали списами, повернули коней, під’їхали ближче. Щось кричали по — своєму, а Кайдан надимав щоки й кукурікав по — півнячи. Бедуїни підводились у стременах, гарячили коней, та враз на валу пролунав одинокий постріл, і середній вершник підскочив у сідлі, підкинув угору руки й каменем упав на стоптане просо. Двоє інших рвонули коней і немовби злетіли з місця, помчали до ліска. Козаки оглянулися й побачили Лавріна. Він стояв з фузією в руках, блідий як полотно. По губах його пробіг дрож. Широко розтуленими очима дивився на зелене просо, в якому лежав бедуїн. Це був перший ворог, якого забив він, напевне він, і навіть не в бою, а коли той сповняв на коні образливий для нього танок. Лаврінові стугоніло серце й тіло обсипало жаром. Він не міг взяти до тями, як те сталося, що обірвав життя в отому, завиненому в біле, тілі. Адже не сподівався, що дострілить туди. Він чомусь аж злякався свого пострілу й, аби не дивитися на вбитого, одвернувся. Як то просто, думав, убити людину. Й як, нехай йому всячина, важко. Десь же той чоловік жив, щось робив, приїхав сюди… А чого приїхав? По його, Лаврінове, життя? Чи по життя отих жінок і дітей, що позабивалися по норах? Зринула думка — як про це розкаже Киліяні. Він тепер майже все розказував їй у думці.
І ще почував: білий саван ходитиме за ним довго. Стоятиме за плечима, гарцюватиме на коні, вимахуватиме руками.
Воднораз у голові спиналася інша думка: запорожці можуть розгадати, що з ним коїться. Того не хотів, легурно, діловито підвів рушницю, почав продмухувати полицю, далі зняв з плеча торбину й заходився рахувати кулі.
— Не кепський постріл, — мовив хтось із заздрістю.
— Хіба то він, то я стріляв, — пожартував Кайдан, і козаки засміялися.
Зненацька турки — все військо — попадали на коліна. Саме настав час третьої молитви. Діставали з — за пазух священні камінці, клали шаблі і творили молитву. Торкалися пальцями камінців, торкалися шабель і шепотіли слова молитви так тихо, що їх чув лише вітер і той, кому вони призначалися. Руки клали на коліна й дивилися вгору. Були лагідні, покірні вищій силі і, здавалося, просили в Аллаха не крові, а добра і злагоди всім людям на землі. Козаки примовкли. Та гуртова молитва згнітила їхні серця дужче, ніж гарматні випали. Вона свідчила про єдинодушність ворога, а також про те, що на світі є інший бог, який допомагає ворогові. Нечутно шелестіли вуста, німо зводилися вгору сотні тисяч рук, вимагаючи смерті тим, що стояли на валу. Шаблі в турків лежали на колінах.
Далеко на горі біля наметового містечка іржали коні. Там теж стояли на колінах турки й молилися. Звідси вони були схожі на барвистих птахів, які щось дзьобають на землі. Либонь, то молилися високі турецькі воєначальники. Чотири найбільших, схожих на хліви, намети стояли збоку. Два однакових, один трохи менший і один найменший. Ті намети давно тривожили Маркову уяву, і він запитав про них.
— То намети султанові, — пояснив Кайдан.
— Султанові? — не повірив Марко. — Аж чотири? Для чого йому стільки?
— Отой маленький — нужник, — показав рушницею Кайдан. Козаки зареготали.
— Чого зуби показуєте? — обурився Кайдан. — У кущі султан бігати боїться. Та й не звик: там піддуває.
Козаки хоч і сміялися, але вірили. Кайдан їх трохи розвеселив.
Опівдні турецькі піхотинці — секбани — знову приступали північний вал. Йшли густими рядами, над якими майоріли розгорнуті прапори, були нещадні й люті, співали фатіху — першу суру корану, глухо гриміли барабани, й пронизливо верещали сурми. На валу теж заспівали сурми. Козаки та ополченці стали за частокіл.
Кричали й ті, й ті — одні, щоб залякати, інші, щоб збадьоритися, погрозливі погуки і музика линули в небо, в безхмарне високе небо, й були звернуті кожна до свого бога, проте боги були німі й байдужі, зайняті своїми небесними справами.
Секбани несли драбини, котили вози з гноєм та мокрою соломою — засипали рів. Кілька чоловік на валу не витримали й дочасно почали стрільбу. Анастас Дмитрієв підніс угору шаблю, й стрільба вщухла. Сам він дивився у вузенький пролом, його ліва рука була стиснута в кулак, губи беззвучно щось шепотіли. Мабуть, ротмістр рахував кроки. Тоді враз вимахнув шаблею, гримнули затинні пищалі, рушниці, й мовби ураган промчав по передніх рядах турків. Упало кілька прапорів, секбани розладнали стрій і, переступаючи через мертвих, побігли до валу. Бралися по соломі та гноївці, грузли в муляці, кидали вгору мотузки і витягували один одного — цілими вервечками — під самий вал.
Лаврін дивився вниз у якомусь подиві чи заціпенінні. Хололо серце. Вперше бачив так близько ворогів. Турки йшли з поля рядами — у довгих синіх каптанах із заткнутими за пояси полами, білих шапках, на яких щось поблискувало (пізніше довідався — дзеркальця), швидше й швидше, миготіли взуті в червоні та жовті черевики ноги, грізніше й грізніше зводилися шаблі, сокири, алебарди. Стояв дзвін, ляскіт, миготіли обличчя — сотні, тисячі облич; він не міг зупинитись на жодному і вже не почував страху, тільки якусь сторопілість. Турки комашилися діловито, навчено, одні падали на коліна, інші сунули драбини по їхніх спинах, ще інші підпирали драбини рогачиками. Їх розділяло п’ятдесят чи, може, трохи більше косових сажнів…
Турки дивилися вгору — білі плями облич і чорні цівки очей, вони дивилися на нього, щоб сягнути його… щоб убити. Серце наливалося ненавистю, Лаврін відчув, як воно поважчало й як поважчала рука, але разом з ненавистю народжувалося відчуття небезпеки, всередині мовби щось натяглося, тремтіло, застерігало. Кинув оком ліворуч — запорожці діловито зводили рушниці, вицілювали, стріляли. Лаврінові стало соромно, адже й він тримав рушницю, ще й був гарним стрільцем, але замість того, щоб стріляти, виважував щось у своєму серці.
Козаки насамперед вицілювали тих, що перли нагору драбини. Лаврін стріляв без підсипки й встиг зробити три випали, поки драбини лягли на вал. Бачив, як, ухопившись за живіт, тицьнувся в землю високий яничар, і йому самому чомусь гаряче запекло в животі, ніби туди влучила гаряча куля. Небагато драбин сягнуло вершини валу, висота якого була сорок аршинів (та ще рів глибиною десять аршинів), але турки обліпили їх, як мурашня. В ровах вибухали порохові міни, на голови нападників падали труби з нафтою, змочене в нафті палаюче ганчір’я, але секбани дерлися угору, мов саранча, лізли у вогонь. Біля Лавріна до стіни прилипло дві драбини, одна ліворуч, куціша, друга праворуч — довга — предовга, вистромилась свіжоструганими, на яких закипілась живиця, щаблями на палі. Поки що тільки четверо чи п’ятеро турків долізли до половини драбини — їх змітали фланговим вогнем із земляного бастіону. Але зненацька вогонь правого бастіону вщух — запорожці, що обороняли його, самі взялися за шаблі, по драбинах до них полізли секбани. А тут, де оборонявся Лаврін, просто перед ним над гостряками паль уже біліла шапка із золотою парчевою смугою, білим тюрбаном і сліпучим мідним чи й золотим значком — якийсь турецький начальник брався все вище й вище, поруч нього дряпався інший — маленький турок в жовтім убранні. По лівій драбині теж піднімалося кілька чоловік, тримали в руках і зубах оголені шаблі та ятагани. Піднімалися легко — навчені братися по драбинах.
