Мальва Ланда - Винничук Юрій Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

— Перепрошую! Яким ви оце тоном зі мною розмовляєте? Маю таке враження, що це не я комісар поліції, а ви!

— Ні, я не комісар. Я — Бумблякевич.

— О, видите? А говорите як комісар. Ага, до речі. Для чого ви цікавилися паном бургомістром?

— Бургомістр мав би знати про ту винагороду, що її оголосило «Діло».

— Бургомістр, кажете?

— Еге ж, бургомістр.

— Ні, він про це нічогісінько не чув.

— Ви певні?

— Цілком.

— Він ось-ось має повернутися зі Львова?

— Таке говорять.

— А хіба ви про те нічого достеменно не знаєте?

— Бургомістр, добродію, не звітує перед скромним комісаром поліції.

— Але ж ви такий у нас усезнаючий!

— Звичайно, звичайно… на представників влади у мене теж є папка. Досить пухкенька папочка, хе-хе…

— Ну, то зазирніть до неї.

— Навіщо?

— Аби дізнатися, коли повернеться бургомістр.

— Що ви? Отак узяти й зазирнути? Смієтесь? Та се ж святая святих! Ви навіть не уявляєте, які бомби закладені в ній!

Комісар встав, засмикнув фіранки і, озираючись, наче злодій, зашепотів:

— У мене є навіть дещо про самого цісаря! Ви уявляєте? Про нашого татка! Дай йому Боже здоров'я.

— Про самого цісаря?!

— Цссс! — приклав пальця до вуст. — Це державна таємниця.

— І ви її отак просто довірили мені? Уявляєте, що станеться, коли я рознесу цю таємницю по всіх усюдах?

— Не рознесете, — засміявся комісар.

— А то чому?

— Тому, що не скоро звідси виберетеся. «Залиште сподівання всі, хто входить». Ля-ля-а-а, ля-ля-а-а… — затягнув баритоном пан Ліндер.

— Ви хочете сказати, що я вже арештований?

— Не зовсім. Ви мій гість. До вищого розпорядження.

— А суд?

— Хочете суду? Буде вам суд. Бажання гостя для мене закон.

— У такому випадку я настоюю, щоб мені повідомили, коли повернеться бургомістр.

— Він може дуже довго не повертатися.

— Нічого, я зачекаю.

— А я зроблю все можливе, щоб уприємнити ваше чекання… Ви знову жуєте?

— А ви мене збираєтеся голодом морити?

Комісар зиркнув на годинника.

— О, перепрошую! То вже обідня пора. Забалакалися ми з вами. Прошу зачекати, за кілька хвилин буде обід.

Зоставшись на самоті, Бумблякевич хутенько присунув до себе папку і на першому ж аркуші прочитав: «Згідно з вашим розпорядженням голошу наступне. В С. з'явився невідомий, який рухається у невідомому напрямку з невідомих причин і до невідомої мети, що становить загрозу для добробуту і незалежності імперії. Нами помічено його контакт з відомим віршомазом і газетярем Мартином Карою. Аґент Весна».

Бумблякевич читав аркуші, підписані різними агентами з поетичними іменами — Барвінок, Айстра, Ластівка, — але, вочевидь, усе це писала одна рука. Чи не рука самого пана Ліндера?.. Ну, так воно і є. Ось його власне письмо, котре нічим не відрізняється від письма цілої армії агентів. Це видно й неозброєним оком. Виходить, що комісар поліції сам собі пише доноси.

— Як на мене, то є збочення, — сказав Бумблякевич і поклав папку на місце.

Якраз вчасно, бо ось рипнули двері й до кабінету вплив пан Ліндер в образі лакея. Він ніс величезну тацю, заставлену тарілками та мисочками.

— Ох, пан Ліндер забули свою папочку на столі! — сполошився лакей. — Який жах! Але, я гадаю, ви не насмілилися зазирати до неї?

— За кого ви мене маєте? — закопилив губу Бумблякевич.

— То був би шкандаль. Бідолашний пан Ліндер настільки заклопотаний роботою!

— Я ж кажу, що не рухав її.

— Ох, як це мило з вашого боку.

Лакей поставив тацю на столі й витанцював геть. Бумблякевич вдихнув запах горохової зупи і, не в змозі зволікати, підсунув до себе тарілку. Він уплів уже половину, коли з'явився пан Ліндер.

— О, зараз пообідаємо, — сказав він, втішено потираючи руки. — Ану-ану, що нам тут наготували? — Та враз його погляд упав на папку, і настрій змінився: — Що я бачу?

— А що саме? — ґречно поцікавився Бумблякевич.

— Що я бачу? Ви посміли торкнутися моєї папки?

— Я її не рухав.

— Як то не рухали? Як то не рухали? Я ж її навмисно залишив на столі і зазначив нігтем ось тут. Бачите? Ось тут, на поверхні стола. Риска — бачите? А зараз папка лежить значно вище цієї риски.

— Може, лакей відсунув, — знизав плечима.

— Ви на лакея не валіть. Це дуже порядний чоловік. Батько родини. Він би ніколи не посмів.

— Смачного.

— Дякую. Я вас піймав на гарячому.

— Зупа й справді гаряча. Але ви хухайте, хухайте.

Пан Ліндер нарешті всівся й занурив ложку в тарілку.

— Ха-ха, так я й думав, що упіймав вас. Так я й думав. Старого лиса не просто обхитрувати. Отак ми й працюємо. Використовуємо кожну можливість.

— Я відразу зрозумів, що маю справу з фахівцем.

— А бачите — підкусило вас до папки залізти!

— Кажу ж — не я, а ваш лакей.

— Знову на лакея наклепи зводите? Та я йому, щоб ви знали, вірю як самому собі! У нього бездоганне минуле.

— О, то, може, ви й на нього папку завели?

— Шановний, знаєте, які зараз часи непевні? Ми всі тут як на пороховій бочці. З одного боку Росія, з другого — Туреччина, з третього — Італія. Мусимо постійно пильнуватися. А через те, скажу вам дискретно, я навіть на себе завів кілька папок: особиста справа пана Ліндера, — комісара поліції, особиста справа начальника в'язниці, особиста справа ката, особиста справа садівника пана Ліндера і т. д. і т. п.

— Виявляється, що ви надто небезпечна особа, коли на вас заведено аж стільки папок. Було б дуже шкода, якби такого знаменитого кухаря посадили до цюпи.

По обіді пан Ліндер вишмигнув з кабінету, щоб дати можливість своєму лакеєві прибрати зі столу.

— Обід був дуже смачний, — сказав Бумблякевич лакеєві.

— Не мені дякуйте, а кухареві, — скромно відказав лакей.

Пан Ліндер, повернувшись, знову поклав перед собою магічну папку й самозакохано погладив долонею.

— Ну що — продовжимо? На чому ж ми зупинилися?

— На тому, що ви мене розкрили.

— І справді! — зрадів комісар. — У вас, голубе, чудесна пам'ять. Гадаю, вона вас також не підведе, коли спробуємо проаналізувати всю вашу злочинну діяльність. Першою особою, яку ви зустріли у нашому місті, була ворожка пані Гортензія. Цілком поважна і варта довіри матрона, котра заробляє на хліб насущний єдиним доступним для неї способом. І ось внаслідок контакту з вами, її коханий котик гине в жахливих муках.

— А вам було б легше, якби на його місці був я?

— Та чому, ви? На вас ніхто й не зазіхав. Вас пригостили кавою, а ви її вилляли на бідолашного котика. Пані Гортензія ледве сама врятувалася від вас. Ось тут у мене її звіт про цю жахливу подію. Далі ви потрапляєте до фризієра, щасливого батька родини, вірного сина імперії. Після вашої візити він цілий день пролежав у ліжку, прикладаючи компреси на очі.

— Він мене спровокував.

— Якщо вас послухати, довкола чаїлися самі провокатори.

— Так, власне, й було. Обоє зрадили підозрілу обізнаність у тому, що сталося зі мною до зустрічі з ними. Їх там не було. Цікаво, звідки вони знали…

— Знали що?

Ні, я не такий дурний, нехай тобі та відьма Гортензія оповідає про русалок.

— Те, про що вони запитували, ось що. Прошу мене не лапати на слові.

— Це святий обов'язок усіх наших громадян — стежити за чужинцями. Далі ви зустріли відомого борця за справедливість, поета-демократа Мартина Кару. Я не помилився?

— Так воно й було.

— Отже, підтверджуєте той факт, що саме з ним повинні були нав'язати контакт, прибувши до С?

— Смієтеся, чи що? Я стрів його цілком випадково.

— Хе-хе! Це ж треба — щойно увійти до міста і відразу ж зустріти найнебезпечнішого з усіх мешканців С? Призвідця усіх смут, заколотника і бунтаря?

— То він аж такий страшний? Дивуюся, чому він ще й досі не в цюпі.

— Ха-ха-ха… ну, ви мене від душі розвеселили… А як же я, добродію, ловитиму таких горобчиків, як ви, — га? Саме на такого бездрика [93], як Мартин, і ловлю! Ха-ха-ха-ха! Ліпшої принади годі й шукати.