Людина і зброя - Гончар Олександр Терентійович (читать книги онлайн .TXT) 📗
В короткі перепочинки, майже приперті до Дніпрогесу, вони все ждали, що їм з лівого передадуть наказ про відступ. Коли Богдан дивився туди, на лівий, на високі корпуси соцміста, на гарячі потойбічні скелі дніпрові, до яких звідси було так далеко, то хвилинами здавалось Богданові, що живим уже звідси не вийде, що буде їх притиснуто танками до тих скель, буде почавлено панцированими фашистськими лобами і тільки кров та ганчір'я горітимуть на дніпровських гранітах, як біля сірої стіни Пер-Лашез, де колись розстрілювали паризьких комунарів. Наказу про відступ вони так і не діждались: чи забули про них, чи вважали, що їх уже нема, чи, може, посильного десь куля зустріла на півдорозі.
Ніч застала Богдана з його зведеним загоном все в тих же садках правого берега. Тут багато було їх, таких летючих загонів, більших і менших, нашвидку зібраних з різного люду, з відчайдушних одинаків, що самі тепер вирішували, як їм бути, як далі повестись.
Вони ждали ночі з наміром пробиватися на той бік греблею. Горить Запоріжжя. Сьогодні його кілька разів бомбили в районі заводів, кілька разів і над Дніпром, над Хортицею зав'язувавсь повітряний, швидкий, яструбиний бій. І зараз чути, як б'ють над заводами зенітки, товчуть вечірнє небо, мовби натовкують, набивають його чимось. З Хортиці лунко б'ють крупнокаліберні кулемети, після кожної черги в скелях дніпрових далеко розкочуєтьс я луна.
Колосовський уже готував людей для прориву на греблю, коли вони почули зненацька тон могутній вибух. Вони не знали, тільки догадувались, що він міг означати. Висаджено греблю? Їм не вірилось. Їм до крику не хотілося вірити, що шлях відступу до своїх тепер відтято остаточно. Проте й після цього вони не облишили наміру прорватись. Лежали в садках, і ворог їх уже не тривожив, тільки ракетами раз у раз освітлював над ними листя дерев, плетиво металоконструкцій. Ракети падали близько з гадючим сичанням.
Треба було розвідати, якими силами охороняється вхід на греблю, і Колосовський вирішив послати туди кількох добровольців на розвідку. Поміж інших в розвідку викликався й Духнович, який сьогодні взагалі дивував Богдана витримкою і вмінням орієнтуватися в складних ситуаціях. Богдан послав і його, призначивши відповідальним за групу Васю-танкіста.
Повернення розвідки ждали з нетерпінням. Принишкнувши по кущах, по ровах, вели стишені розмови, висловлювали всякі припущення.
- Тільки ви їх і бачили, тих розвідників, - чув Колосовський неподалік себе за кущем чийсь хрипкий, мовби пропитий голос. - Якщо можна пробратись, так самі проберуться, а ви тут пропадай. Тільки чорта з два проберуться. Отож чули, як гухнуло? То ж гребля полетіла в повітря. Тільки й знають давати команди «вперед», а коли зніматись - ні в кого язик не повертається. Весь день ось тут нас дурманили: буде, буде наказ, відкличуть, не забудуть, а чим кінчилось?
- Є нібито наказ, що забороняє відступати, - почулось у відповідь.
- Тим, що накази пишуть, добре, вони далеко, - все бубонів той пропитий голос. - А нас ось кинуто напризволяще, вже нам і батько Сталін нічим не поможе. Сидимо, а що висидимо?
- Так що ж, по-твоєму, здаватись?
- Не здаватись, а по домах.
- На піч? Під спідницю до жінки? Думаєш, там не знайдуть?
- А як знайдуть, то що? Вони культурні.
- Культурні? Чого ж тоді їхня культурність на нас танками та бомбами пре?
- Ти мене політграмотою не годуй. Нагодований нею до ригачки…
Богдан не міг далі спокійно слухати цього типа. Підповз до бійців, запитав:
- Хто це тут язика розпустив?
- Це він ось, - вказали бійці на одного мордатого, що напівлежав поміж них, спершись на якийсь вузол. - Йому все мулько.
Колосовський підповз до нього ближче:
- Ти хто?
Впізнавши командира, мордатий зробив рух, ніби хотів встати, проте не встав, лише присів навпочіпки.
- Рядовий Храпко.
- Так ти вважаєш, що краще «по домах»?
- А що? - в голосі з'явилися нахабні якісь ноти. - За що тут пропадати? Що я бачив? В житті своєму крашанки не з'їв!
- Бідолаха, крашанки він не з'їв, глузливо промовив один ополченець. - А бач, який роз'їв портрет.
- Портрет справді, хоч цуценят бий… - засміявся другий боєць.
- Ну ти, легше з цуценятами, - огризнувся Храпко.
- Так от що, Храпко, - заговорив до нього Колосовський. - За ці твої розмови…
Але він не докінчив. Повернулись розвідники. Вася-танкіст, присівши і ще збуджено дихаючи, доповів, що біля греблі вартує броньовик. Біля нього всього кілька німців - джеркочуть, сміються.
- Якщо з ними розквитатись, - гребля наша!
- Приготуйсь! Ідемо на прорив! - скомандував упівголоса Колосовський. І, пошепки передаючись, команда пішла від бійця до бійця. - А ви, Храпко, будете біля мене. Граната є?
- Є.
- Підете першим.
- Чому я? Чому першим? - схопився той, тримаючи вже гранату в руці. - А ви?
- Я піду, але спершу ти, - Колосовський зі злістю штовхнув його вперед. - Іди і вмри. На наших очах умри, зраднику!
І той, зігнувшись, став продиратися крізь кущі, а за ним по п'ятах ішов з гранатою Колосовський, ішов загін скрадливо тигриною ходою.
Німці не сподівалися нападу. Вони саме про щось голосно ґелґотали біля броньовика, коли загін Колосовського підкрався до них. Блиск! Удар! Кількох гранат виявилось досить, щоб коло броньовика зостались валятися трупи.
Чоботи бійців уже гулко тупотіли по греблі. Греблю захоплено! Гребля знову в їхніх руках! Богдан біг і серце його заходилось від щастя. Біг до того життя, що було на тім боці, де палало Запоріжжя і кликало, як маяк, що розгорнутий на півнеба. З кожним кроком вперед міцніла надія, що ось-ось вони будуть там. А назустріч наближався гуркіт водоспаду. Той гуркіт уже сказав їм усе, але вони ще не вірили і бігли вперед з усіх сил, бігли так, що, здавалось, з ходу перескочать, яка там прірва не буде!
З розгону Богдан мало не шубовснув униз, у прірву, що зненацька виникла перед ним. А хтось таки й шугонув туди, у темний бушуючий вир - чи з відчаю, чи ненароком…
- Хто впав? Мовчать.
- Храпко є?
Нема Храпка: чи сам упав, чи штурнули…
Задиханий Колосовський зупинився край урвища. Уціліла частина греблі вся двигтить, вібрує під ногами від натиску води, б'є бризками в гаряче обличчя, наче дощем січе знизу, з клекотливої чорної прірви. А там, у руйновищі, все бушує й гуркоче, здається, дикою тією силою от-от зрушить, розламає і решту греблі.
Ввірватись на греблю, побачити вир і назад? Це було понад їхні сили. Але іншого виходу не було. Що ж зостається?
- За мною! - скомандував Колосовський. - Проб'ємося в іншому місці! В плавнях переправимось!
І за мить загін їхній уже біг табуном по греблі назад в темряву правого берега. Німці ще не встигли як слід і схаменутись, як вони промчали через трупи вартових біля греблі і, переслідувані лиш спалахами ракет та безладним вогнем трасуючих, вже зникали в нічних садках, в залізних хащах трансформаторного лісу.
З лівого ще чутимуть їх. Ще живий стоїть на березі генерал, командувач їхньої армії, що згодом битиметься й сам в оточенні і разом з усім своїм штабом геройською смертю поляже в Запорізьких степах. Ще кілька тижнів триматиметься Запоріжжя. Ще на деякий час відіб'ють у ворога Хортицю, і секретар ЦК скаже крилату у військах фразу: «Чим хвалитесь? Запорожці й не здавали її ніколи!» - і це прозвучить як докір, про який вони пам'ятатимуть всю війну. Кілька тижнів ще різатимуть на заводах домни, щоб по частинах їх вивозити звідси, десятки тисяч вагонів з заводським устаткуванням піде з міста на схід.
Але рани Дніпрогесу уже не закрити. День і ніч клекотатиме рана, і заголосить затоплювана, тонуча в нежданих розлийводах вся понизова частина міста, буйна повінь топитиме застрялі у плавнях війська, а вище, на обмілілому озері Леніна, коли спаде вода, вирине старий Кічкас, вилізуть один за одним з води чорні, запліснявілі, зеленим слизом покриті пороги, вилізуть і заревуть на всю Україну.
