Темна вежа. Темна вежа VII - Кінг Стівен (читать книги бесплатно полные версии .txt) 📗

«Ка-шюм!» — думає Мордред і всміхається. У пустельного собаки ще залишилося одне око. Павук проводить по ньому чорною волохатою лапою, а відтак видирає з очниці. І їсть, як виноградину. Потім знову звертає погляд до того місця, де крізь ковдру, якою Роланд завісив вхід у печеру, просочується біле світло від газових ліхтарів.

Чи може він підійти ближче? Досить близько, щоб послухати?

Мордред не бачить для цього перешкод. Особливо зараз, коли здійнявся вітер, який приглушує звуки його кроків. Захоплива думка.

Він дріботить кам’янистим схилом униз до розсіяного світла, до бурмотіння голосу з касети і думок тих, хто його слухає: його братів, його сестри-матері, улюбленця-шалапута, а понад усе — Великого Білого Ка-Таточка.

Мордред підбирається якомога ближче, наскільки стає відваги, і затихає у холодній вітряній темряві. Нещасний, він впивається своїм нещастям і снує мрії самотнього й покинутого. У печері, за ковдрою, горить світло. Нехай буде їм світло, якщо вони так хочуть, поки що нехай буде світло. Але врешті-решт він, Мордред, візьме реванш. І в темряві отримає насолоду.

Розділ VIII

ЗАПИСКИ З ПРЯНИЧНОЇ ХАТКИ

Едді обвів друзів поглядом. Джейк і Роланд сиділи на спальниках, які залишив для них Тед. Юк скрутився у Джейка біля ніг. Сюзанна зручно вмостилася на сидінні свого «прогулянкового трайка». Едді задоволено кивнув і натиснув на кнопку PLAY на магнітофоні. Бобіни закрутилися… звучала тиша… крутилися далі… і знову тиша… а потім, прочистивши горло, Тед Бротіґен заговорив. Вони слухали більш ніж чотири години, Едді почергово міняв касети, які закінчилися, не дбаючи про те, щоб їх перемотати.

Ніхто не пропонував зробити перерву, а надто Роланд — той мовчки зачудовано слухав, навіть коли в стегні знову запульсував біль. Тепер стрілець розумів набагато більше і знав, що в них є реальна можливість зупинити події, що відбувалися в поселенні внизу. Але знання лякало його, бо шанси в них були дуже незначні. Відчуття ка-шюм це розпрозорило. І людина не могла повною мірою осягнути, які ставки в цій грі, поки перед очима в неї не з’явилася богиня в білому вбранні, сука-богиня, що оголювала свою гарненьку руку, коли помахом підкликала його до себе: Іди до мене, біжи до мене. Так, це можливо, ти можеш досягти своєї мети, можеш перемогти, просто біжи до мене, всім своїм серцем мені довірся. А якщо я його розіб’ю? Якщо хтось із вас не добіжить, упаде в яму коф-фа (яку ви з друзями називаєте пеклом)? Вам же гірше.

Так, якщо хтось із них упаде в коф-фа і згорить, коли до фонтанів буде зовсім близько, їм же гірше. А сука в білому вбранні? Та вона лише візьме руки в боки, закине голову назад і реготатиме до кінця світу. Отже, багато тепер залежало від чоловіка, чий змучений сухий голос заповнював печеру. Сама Темна вежа залежала від нього, бо Бротіґен володів дивовижною силою.

Та дивно було, що те саме можна було сказати про Шимі.

— Перевірка, раз-раз… раз-раз… перевірка. Це Тед Стівенс Бротіґен, перевірка…

Коротка пауза. Крутилися бобіни, одна з плівкою, друга вже заповнювалася.

— Гаразд, добре. Чудово, якщо вже на те. Я не знав, чи працюватиме ця штука, особливо тут. Але, здається, все в порядку. Я підготувався до цього, намагаючись уявити, як ви вчотирьох… уп’ятьох із хлопчиковим пухнастим другом… слухаєте мене, бо візуалізація завжди здавалася мені відмінною технікою підготовки до різного роду презентацій. На жаль, у цьому випадку не подіяло. Шимі може подумки надсилати мені дуже виразні картинки, просто блискучі, але з усіх вас він бачив на власні очі лише Роланда, та й то ще в часи падіння Ґілеаду, коли вони обидва були дуже молоді. З усією повагою, друзі, але я підозрюю, що в Роланді, який прямує зараз до Краю Грому, навряд чи багато лишилося від того юнака, якого так обожнював мій друг Шимі.

…Де ти, Роланде? У штаті Мен, шукаєш письменника? Того, який у певному сенсі створив і мене? У Нью-Йорку, шукаєш жінку Едді? Хоч хтось із вас живий взагалі? Я знаю, що ваші шанси дістатися Краю Грому невеликі. Ка притягує вас до Девар-Тої, але вашому тету всіляко протистоїть дуже потужна сила, анти-ка, спрямовувана тим, кого ви називаєте Багряним Королем. Та все одно…

То Емілі Дікінсон сказала, що надія — істота в пір’ї? Я вже не пам’ятаю. Я вже дуже багато чого не можу пригадати, але як боротися, ще не забув. Може, це й на краще. Сподіваюся, що це на краще.

Леді та джентльмени, ви ще не замислювалися над тим, де я записую ці касети?

Їм це й на думку не спадало. Вони просто сиділи, загіпнотизовані сухуватим голосом Бротіґена, і передавали по колу пляшку «пер’є» і бляшанку з галетним печивом.

— Я розкажу вам, — вів далі Бротіґен. — Частково тому, що трьом із вас, вихідцям з Америки, це видасться кумедним, але ще й тому, що вам це може знадобитися, коли складатимете план знищення того, що відбувається в Алгул Сьєнто.

…Я сиджу зараз у кріслі, зробленому з суцільної брили шоколаду. Сидіння в ньому з великого блакитного суфле-маршмелоу, і скажу я вам, що ті надувні матраци, які ми збираємось вам залишити, анітрохи не зручніші. Ви б сказали, що до такого сидіння прилипнути можна, але це не так. Стіни цієї кімнати, та й кухні, яку видно крізь арку з круглого льодяника ліворуч, зроблені з зелених, жовтих і червоних льодяників. Лизнеш зелений — на смак наче лайм. Лизнеш червоний — малина. Хоча смак… в усіх значеннях цього слизького слова… дуже мало залежить від вибору Шимі, як мені здається. Просто в нього дитяча любов до соковитих кольорів.

Роланд кивнув і злегка всміхнувся.

— Хоча, зізнаюся вам, — сухо сказав голос із магнітофона, — я був би радий, аби хоч одна кімната була в стриманіших барвах. Наприклад, у синіх. А ще ліпше — в якихось темних.

До речі, про темні кольори. Сходи тут також шоколадні. Поруччя — з льодяників у формі паличок. Однак не можна сказати «сходи ведуть на другий поверх», бо другого поверху тут нема. У вікно видно машини, підозріло схожі на цукерки, а сама дорога, здається, з лакриці. Але якщо відчинити двері й ступити кілька кроків, то опиняєшся там, звідки прийшов. У місці, яке за браком кращої назви ми звемо «реальним світом».

Пряничну хатку — так ми її називаємо, бо тут усередині завжди пахне теплими пряниками щойно з духовки, — створив не лише Шимі. Чимала заслуга належить і Дінкі. Дінкі оселили в гуртожитку Корбет-Холу, і якось уночі він почув, як Шимі плаче перед сном. Багато людей у такому випадку просто проминули б від гріха подалі, і я розумію, що нема в світі людини, менше схожої на доброго самарянина, ніж Дінкі Ерншо, але замість проминути, він постукався в двері кімнати Шимі й спитав, чи можна зайти.

Зараз, якби його запитати, Дінкі відповів би, що нічого в цьому такого. «Я був новачком, я був самотнім, і мені хотілося з кимось потоваришувати, — скаже він. — А що він так голосив, то я подумав, що йому теж потрібен друг». Неначе то була найприродніша річ у світі. Можливо, в багатьох місцях це відповідає дійсності, та не в Алгул Сьєнто. І як на мене, то саме це ви маєте зрозуміти передовсім, якщо хочете зрозуміти нас. Тому вибачте, що я так багато приділяю цьому уваги.

Деякі з охоронців-г’юмів називають нас морками, як прибульця в якійсь телевізійній комедії. А морки — найегоїстичніші істоти на планеті Земля. Нетовариські? Не зовсім. Дехто з них аж занадто товариський, але рівно настільки, наскільки їм це вигідно. Серед морків дуже мало соціопатів, але більшість соціопатів — морки, якщо ви розумієте, про що я. І найвідоміший серед них (слава Богу, що ниці люди не притягли його в цей світ) — серійний убивця Тед Банді.

Якщо у вас завалялося кілька зайвих сигарет, ніхто не оточить вас такою турботою і пошаною, як морк, якому хочеться курити. Та щойно він отримає потрібне — все, шукай вітра в полі.

Більшість морків (дев’яносто вісім — дев’яносто дев’ять зі ста) почули б плач за дверима і навіть не пригальмували б. А Дінкі постукав і спитав дозволу зайти, хоч і був новачком в Алгулі, розгубленим новачком (що цілком можна було зрозуміти; він також думав, що його покарають за вбивство попереднього шефа, але це вже зовсім інша історія).