Аукціон - Семенов Юлиан Семенович (читать книги бесплатно полностью TXT) 📗
— Тоді навіщо інститут кінематографії? — спитав Распопов. — Хіба можна навчити знімати фільми? Фелліні цього не вчили, як і Ейзенштейна з братами Васильєвими.
— Тут трохи інше, — заперечив Степанов. — Навчити хлопця писати сценарій чи режисирувати фільм неможливо, це так, якщо до того в нього не було біографії. А от актора треба вчити ремеслу з дитинства. Вся історія лицедійства свідчить про це; спадкоємність театральних прізвищ, наприклад, тих же Садовських, Ліванових, Абдулових. Але і в акторському ділі ми партачимо. Французькі продюсери знають, що картину з Бельмондо дивитимуться всі, от вони його й катають. А ми розкрадачі в ставленні до наших акторів. Чому щороку не пишуть сценарії на Крючкова, Гурченко, Баніоніса, Тихонова, Гафта, Куравльова, Броневого, Волчек, Петренка, Басілашвілі, Нейолову?! Я розумію, жадоба до режисерського відкриття, але ж Фелліні не боявся тягти з картини в картину Мастроянні! Ніколи не забуду фільм Лео Арнштама «Глінка». Там наш великий, зовсім ще не оцінений артист Петро Алейніков чудово зіграв Пушкіна; до того ж без слів; якась дивовижна пантоміма! А глядачі сміялись, бо хотіли бачити Алейнікова у «Вані Курському», і ні в кому більше! Акторський вік короткий, а зйомки фільмів страшенно довгі… Треба думати про час, а тут ми марнотрати. Та хіба тільки тут? Багато в чому я звинувачую критику, до речі. Чому Кеосаян, зробивши своїх «Невловимих месників», перейшов у так зване серйозне кіно, де пре серйозність, а успіху у глядачів нема? Чому не няньчили Леоніда Гайдая з його «Кавказькою полонянкою»? Чому не зробили ці жанри національною гордістю?! Як могли не підштовхнути Саву Куліша до продовження тенденції «Мертвого сезону»?! У одних поблажливість критики напрацьовує якості бійця, іншим ламає хребет.
— А от чому, — спитав хтось із молодих, звичайно, не сходознавець, — американське телебачення щотижня показує фільми про прокурора, суддю, приватного детектива, сищика, працівника дорожньої поліції, агента з відомства по боротьбі з наркотиками, про фебеерівця, цеерушника, залучаючи до екрана мільйонну аудиторію, а в нас такі фільми показують раз на місяць — у кращому випадку?
— Ви поставили мені запитання, яке я завжди ставлю перед своїми колегами з телебачення, — відповів Степанов. — По-перше, дається взнаки старе, зашкарубле ставлення до теми: якщо поліція, значить, несерйозно, другосортне, дешевеньке. По-друге, ревниве стримування за фалди тих, хто може вирватися вперед на темі; питання популярності, тобто лідерства, теж не скинеш з рахунку; честолюбство в світі мистецтва — зовсім особливе, і це властиве не тільки нашому суспільству, прочитайте щоденники братів Гонкур про те, як критика катала Флобера і Золя; «не серйозно», «нудно», «сенсаційно», «жадоба дешевої популярності»… А як цькували «Братів Земганно»? А що писали про Гюго, поки він не став живим пам’ятником?!
— Чи не занадто суворе узагальнення? — спитав Савватєєв. — Наші молоді товариші можуть подумати, що чвари — неодмінний атрибут світу мистецтва.
Степанов хотів було заперечити; тхне якоюсь старезною демагогією, але Распопов почав весело розповідати про те, як він зустрічався в Москві з Женею Примаковим, Ігорем Бєляєвим і Михайлом Перельмутером (його називали «шухер-мутер», дуже часто вживав це поширене тоді слово, «шухер»; в ході було і «атас», і «атанда», але він завжди кричав «шухер», коли нападаючі близькосхідного факультету штурмували ворота «далекосхідників»; Мишуню тримали півзахисником; пильний; відчував народження атаки, попереджав заздалегідь).
Потім сіли вечеряти, але й тут, за столом, раз у раз виникала суперечка; можна подумати, що потрапив на засідання секції критиків; усі все читають; усе знають про всіх у світі кіно; що я їм скажу нового, цікавіше їх слухати.
А потім Распопов згадував тих, кого вже немає. Навасардова, Котова з Міністерства закордонних справ, Кочаряна, боже мій, та чи не рік тому був випускний вечір, чи не вчора ще тільки починали працювати, як же невтримно лине час, яке безповоротне минуле!
— Ти звернув увагу, Митю, — зітхнув Распопов, — що ми в чомусь схожі на «генерасьон пердю», про яке говорила Гертруда Стайн молодому Хемінгуею? Тих розчухрала війна, а нас — новий ритм часу; люди не готові до нових швидкостей, треба б думати про те, як продовжувати години, а ми женемо їх, женемо, женемо…
(Саме в цей час Фол, прийнявши третю таблетку аспірину — голова розвалювалась, морозило — зустрівся з літературним агентом Робертом Маклеєм у нього в бюро, в невеличкому будинку, котрий тягся вгору, наче димар каміна; кімнатки були крихітні, сиділи одна на одній; сімнадцяте сторіччя, важкі дерев’яні сволоки, стрільчасті, маленькі вікна, багато старовинних книжок на стелажах; двадцяте сторіччя було представлено телетайпом, який працював безупинно, і ця його суха робота здавалася тут протиприродною, жахливою.
Фол розклав перед Маклеєм фотографії: Степанов з Че Геварою на Кубі; з Альєнде; з принцем Суфанувонгом в партизанських печерах Лаосу; з палестинцями в Лівані; з Хо Ші Міном; з Омаром Торріхосом в Панамі; на з’їзді неонацистської партії в німецькому кертче — все це було фотокопійовано з його дорожніх нарисів, але на особливий манір, аби створити враження, немов кадри зроблено прихованою камерою. Заздалегідь усе виготовили в ательє Брауна в Нью-Йорку; нічого недозволеного, своєрідна форма подання, ніякого викривлення першоджерела. А останнє фото, кольорове, зробили сьогодні на аукціоні «Сотбі»: в перших, найпрестижніших рядах, князь Ростопчин, окам’яніло усміхнена Софі-Клер, дочка особистого секретаря покійного короля, і Степанов.
— Текст дуже короткий, — вів далі Фол. — Підписи під кожним фото ось тут, — він тицьнув негнучким пальцем в аркушик паперу. — Загадковий письменник Степанов разом з Че під час планування партизанської акції. У партизанів В’єтнаму напередодні штурму Сайгона — в їхній формі, запам’ятайте це. З палестинцями, коли точилися бої в Лівані. Ну і все, в цьому ж роді. Матеріал цілком надійний. А останнє фото, де він у «Сотбі», — має бути найбільшим. Підпис запитальний: «КДБ укорінює Степанова у вище суспільство Англії?» І все. Тільки запитання. Як?
— Беру. Скільки хочете за матеріал? Дейвід (репортер «Кронікл», з ним підтримували постійний контакт люди місцевої резидентури, він же й рекомендував Фола, його рекомендації цінили, одержував процент з угоди) сказав, що ви не дертимете три шкури.
— Назвіть свою ціну, — стомлено відповів Фол.
— Це ваша робота. Ви її оціните краще.
(Дейвід, переглянувши матеріали, назвав ціну, приблизно п’ятсот фунтів; Фол виходив саме з цієї суми у своїй грі. Коли просиш дешево, до матеріалу ставляться з недовірою.)
— Сімсот фунтів, — сказав Фол. — По-моєму, цілком нормальна ціна.
— Це несерйозно.
— Називайте свою ціну, я ж просив вас.
— Двісті.
Фол згріб фотографії, позіхнув:
— Триста мені пропонував О’Лірі.
(Літературний агент О’Лірі був згоден заплатити двісті п’ятдесят, з ним годину тому розмовляв Джільберт; психологічна атака; називай ціну, шотландець, швидше називай ціну, я готовий тобі заплатити, аби тільки завтра це з’явилося у вечірніх випусках, напередодні шоу Степанова в театрі, давай, шотландець, все одно я тобі всучу матеріали, ти в облозі, бери.)
Уступив за двісті п’ятдесят — при умові, що матеріал буде надруковано завтра ввечері; підписали угоду, випили, потиснули один одному руки; «тільки спускайтеся обережніше, містер Вакс, сходи підступні, можна поламати ноги. До завтра. Близько дванадцятої я скажу вам, у якій газеті це буде надруковано. До речі, ви не запропонували свій заголовок?» — «Ага! Забув. Морозить. Почуваю себе дуже кепсько. Заголовок простий: «Хто ви, доктор Степанов?» — «Натяк на Зорге? Годиться, непогано»).
— Послухай, Дмитре, — сказав Распопов, — а ти знаєш, що Зія став повним академіком?
— Знаю. Я гостював у нього в Баку.
