Вогнем i мечем. Том другий - Сенкевич Генрик (читать книги онлайн бесплатно полностью без TXT) 📗

— От ми й знову зібралися докупи, давні друзі, — казав він Скшетуському, — і добре тобі буде з нами! І війна от— от почнеться, та ще й така, якої, здається мені, ще не бувало, як тут не розкошувати жовнірській душі! Дав би тобі тільки Бог здоров’я — ще не раз поведеш гусарів у бій!

— Здоров’я Бог мені повернув, — відповів Скшетуський, — і сам я собі нічого більше не хочу, як тільки служити вітчизні, поки я потрібен.

Скшетуський і справді вже зовсім одужав — молодість і могутній організм подолали хворобу. Страждання змучили його душу, але не здолали тіла. Він тільки страшенно схуд і зжовк так, що, здавалося, чоло, щоки й ніс були виліплені із костьольного воску. Колишня кам’яна суворість на обличчі збереглася, на ньому був такий застиглий спокій, який можна побачити на лицях небіжчиків. Побільшало срібних ниток і в його чорній бороді, а так він, зрештою, нічим не відрізнявся од інших, хіба що, всупереч вояцькому звичаю, уникав збіговиськ, натовпів, пиятик, залюбки спілкуючись із ченцями, жадібно слухаючи їхні розповіді про монастирське буття і потойбічне життя. Проте службу виконував справно і до війни й сподіваної облоги готувався, як і всі.

І зараз розмова знову зайшла про це, бо ніхто ні про що інше в усьому таборі, у замку і в місті не думав. Старий Зацвіліховський розпитував про татар і про Бурляя, з котрим давно був знайомий.

— Славний вояк, — казав він, — і аж жаль, що супроти вітчизни пішов разом з іншими. Ми з ним разом під Хотином служили, юнаком він тоді ще був, але обіцяв, що виросте у достойного мужа.

— Він же сам із Задніпров’я і задніпрянцями командує, — мовив Скшетуський. — Як же так сталося, батьку, що він зараз із півдня, від Кам’янця підходить?

— Певно, Хмельницький зумисне там його зимувати лишив, — відповів Зацвіліховський, бо Тугай-бей на Дніпрі зоставався, а цей великий мурза здавна на Бурляя важким духом дихає. Ніхто татарам стільки сала за шкуру не залив, як Бурляй.

— А тепер він їхнім соратником буде!

— Отож-бо! — сказав Зацвіліховський, — такі часи! Але тут уже Хмельницький за ними простежить, щоб не перегризлися.

— А коли на Хмельницького, батьку, тут чекають? — спитав Володийовський.

— Із дня на день, а втім… хто може знати? Рейментарі мали б зараз роз’їзд за роз’їздом висилати, а їм і за вухом не свербить. Ледве упрохав, щоб Кушеля відправили на південь, а панів Пільговських до Чолганського Каменя. Хотів і сам піти, але тут увесь час раду скликають… Мають іще послати й пана коронного писаря з кільканадцятьма хоругвами. Квапитися треба, бо коли б не було пізно. Пришли нам, Боже, якнайшвидше князя нашого, інакше нас спіткає така самісінька ганьба, як під Пилявцями.

— Бачив я щойно, як повз майдан проїздили, жовнірів цих, — докинув Заглоба. — Серед них більше бовдурів, аніж бравих хлопців. Їм на базарі торгувати, а не з нами, котрі більше за життя люблять воєнне ремесло, поруч битися!

— Казна-що говориш, ваша милость! — сердито пробурчав старий. — Я твоєї відваги не применшую, хоч колись іншої був думки, але всі ті рицарі, що тут зібралися, — найліпші воїни, яких будь-коли мала Річ Посполита. Їх тільки очолити треба! Вождь потрібен! Воєвода кам’янецький — добрий рубака, але вождь із нього ніякий, пан Фірлей старий, а щодо підчашого — той, як і князь Домінік, під Пилявцями здобув собі репутацію. Нічого дивного, що їх і слухати не хочуть. Вояк залюбки проллє кров, коли буде впевнений, що його без потреби не занапастять. От і зараз замість того, аби думати про облогу, полководці сперечаються, хто де стоятиме!

— А провізії достатньо? — занепокоєно спитав Заглоба.

— І цього не стільки, скільки треба, а з фуражем іще гірше. Якщо облога протягнеться з місяць, доведеться, мабуть, коням давати стружки й каміння.

— Ще ж не пізно про це подумати, — мовив Володийовський.

— ГІіди, ваша милость, і скажи це їм. Дай Боже, щоб князь хутчіш прибув, repeto! [66]

— Не один ти, ваша милость, за ним зітхаєш, — перебив пан Лонгінус.

— Знаю про це, — відповів старий. — Погляньте, ваші милості, на майдан. Усі біля валів сидять і з сумом дивляться на Старий Збараж, дехто аж на дзвіницю вилазить. А крикне хто-небудь із висоти: «Йде!» — від радощів шаленіють. Спраглий олень не так desiderat aquas [67], як ми прибуття князя. Тільки б він раніше за Хмельницького встиг, бо я вже гадаю, що його затримують там якісь impedimenta [68].

— Ми теж цілими днями молимося за його якнайшвидший приїзд, — озвався один із бернардинців.

Невдовзі молитвам і благанням усього рицарства усе-таки судилося бути почутими, хоч наступний день приніс іще більші побоювання і чимало зловісних передбачень. Дня восьмого липня, у четвер, страшна гроза вдарила над містом і свіжонасипаними табірними валами. Дощ лив як із відра. Частину земляних укріплень змило. У Гнезні й обох ставках піднялася вода. Увечері блискавка вдарила у стяг піхотного полку бельського каштеляна Фірлея; кілька осіб було вбито, а ратище розкололося на друзки. Вважали, що це недобрий omen [69], очевидний вияв гніву Божого, тим паче що пан Фірлей був кальвіністом. Заглоба пропонував послати до нього депутацію з проханням і навіть вимогою навернутися у справжню віру, «бо не може бути Божого благословення війську, вождь якого живе у сороміцьких богопротивних гріхах» Багато хто поділяв цю думку, і тільки повага до особи каштеляна і його булави завадила послати депутацію. Але це ще прикріше вразило їхні серця. І гроза не вщухала. Вали, хоч вони й були укріплені камінням, лозою і частоколом, розмило так, що гармати почали грузнути. Довелося підкладати дошки під гаубиці, мортири і навіть восьмиствольні гармати. У глибоких ровах шуміла вода, піднявшись у людський зріст. Ніч не принесла спокою. Вітер до світанку гнав нові й нові велетенські скопища хмар, які, клубочучись і страшенно гуркочучи, викидали на Збараж увесь свій запас дощу, громів, блискавок… Тільки челядь залишилася у таборі в наметах, товариство ж, старшина, навіть рейментарі, окрім кам'янецького каштеляна, сховалися у місті. Якби Хмельницький прийшов під цю бурю, він узяв би табір без опору.

Наступного дня стало вже трохи краще, хоч дощ іще накрапав. Лише близько п’ятої південний вітер розігнав хмари, небо над табором заголубіло, а над Старим Збаражем заясніла розкішна семибарвна веселка, одним краєм сягаючи за Старий Збараж, а другим ніби висмоктуючи вологу із Чорного Лісу, і довго сяяла й мінилася на тлі втікачок-хмар.

І тоді піднеслися духом усі серця. Рицарі повернулися до табору й піднялися на слизькі вали, аби помилуватися виглядом веселки. Відразу ж почали точитися жваві розмови, висловлювалися здогади, що цей добрий знак віщує, як раптом пан Володийовський, стоячи укупі з іншими над самісіньким ровом, притулив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:

— Військо з-під веселки виходить! Військо!

Усе заворушилося, ніби вітер розгойдав масу людей, а потім ураз зчинився гамір. Слова «Військо йде!» стрілою полинули із кінця в кінець над валами. Жовніри почали тіснитися, штовхатися, збиватися докупи. Гамір то посилювався, то вщухав, усі долоні потяглися до очей, усі очі з напруженням дивилися у далечінь, серця в грудях закалатали — усі, затамувавши дух, невідривно дивилися в один бік, перебуваючи між невпевненістю і надією.

Тим часом під семибарвною аркою щось замріло і поволі стало набирати чітких обрисів, і випірнало з далини, і дедалі ближчало, і дедалі краще виднілося — і ось, нарешті, можна було розрізнити стяги, прапорці, бунчуки, а згодом ліс прапорців — очі не давали вже сумніватися: це було військо!

— Ієремія! Ієремія! Ієремія!

Найстарших жовнірів просто охопило шаленство. Одні кинулися з валів, перебрели рів і по затопленій водою рівнині помчали назустріч полкам, що наближалися; другі побігли до коней; треті сміялися, четверті плакали, п’яті складали молитовно руки або простягали їх до неба, волаючи: «Іде наш батько, наш спаситель, наш вождь!» Могло здатися, що облогу вже знято, Хмельницького розбито і звитягу одержано.