Таємні стежки - Брянцев Георгий Михайлович (читать книги онлайн без регистрации TXT) 📗
– А якщо ми самі його попросимо?
– Навряд чи з цього що-небудь вийде, – відповів Долінгер. – Пан Юргенс не любить відміняти своїх наказів.
– Але ми рискнемо, – сказав Микита Родіонович і підійшов до телефону.
– Не раджу, – зупинив його Долінгер і поклав руку на телефонний апарат.
Він пояснив, що через кілька днів повинен залишити місто і зобов'язаний захопити з собою всю радіотехніку. Залишати її тут, не знаючи напевне, повернеться знову сюди чи ні, він не мав права.
– А як же ми? – спитав Микита Родіонович.
– Що вас турбує? – поцікавився Долінгер.
– Як і з ким ми будемо підтримувати зв'язок?
– Безпосередньо з паном Юргенсом. Сьогодні ввечері ви повинні бути у нього, а рацію прошу доставити мені завтра вранці.
… День був надзвичайно яскравий і сонячний. Він віщував близьку весну.
Ожогін і Грязнов вийшли на площу. Тут, як завжди, було людно й гамірно. Біля хлібного магазина юрмилися городяни. Двері ще були зачинені, незважаючи на те, що час торгівлі давно Настав.
Поліцаї трималися на чималій відстані, явно боячись голодних людей. Городяни, особливо жінки, грюкали у двері і стіни магазина, загрожуючи зірвати замки.
Несподівано здалека долинув рокіт літака.
Всі завмерли, звернувши погляди на схід, а потім кинулися врозтіч.
Площа спорожніла. Біля магазина залишився лише літній, ширококостий, сутулий німець у старому короткому пальті. Він скрушно похитав головою вслід втікачам і, побачивши Ожогіна й Грязнова, попросив закурити.
Микита Родіонович, вийнявши пачку сигарет, простягнув її незнайомцю.
– Яке багатство! – сказав той, обережно виймаючи сигарету. – А я вчора по тютюновому талону одержав на три дні шість штук.
Обличчя німця викликало симпатію, і Ожогін запропонував йому всю пачку.
– Що ви! – здивувався той. – Мені нічим розплачуватися за неї. Я не настільки багатий…
– Беріть. У нас є ще… Ми не торгаши.
– Я дуже вам вдячний… Ви далеко йдете? Дозвольте мені вас провести?
Одержавши згоду, незнайомець пішов поруч.
На площу з вулиць, провулків, підворіть знову стікалися люди. Літак, що викликав паніку, виявився німецьким.
Дорогою розговорилися. Німець сміливо висловлював незадоволення гітлерівським режимом. Грязнов і Ожогін, боячись пастки, слухали його мовчки. Випадок з Моллером зайвий раз нагадав про те, що триматись слід дуже обережно.
– Я ніколи не думав, – говорив незнайомий, – що серед нас так багато боягузів і панікерів. Тепер, коли війка прийшла сюди, соромно дивитись… Тисячі людей – я маю на увазі чоловіків, які можуть бути солдатами, – цілісінькі ночі просиджують у підвалах, бункерах, бомбосховищах. Бояться бомб! – Він похитав головою. – А як же росіяни? Я місяць тому повернувся з фронту. У мене дев'ять поранень… Я бачив російські міста, від яких нічого не лишилося. І все ж люди в них продовжували жити…
Німець довго говорив про Росію, Польщу, Чехословаччину, де йому довелося побувати. Його особливо гнітили руїни й лихо, які спіткали населення під час війни.
– Наці, наці… будьте ви прокляті! – вилаявся старий солдат.
Ожогін і Грязнов насторожено перезирнулися, що не приховалося від їх супутника.
– Що? Боїтеся, хлопці? – Він гірко посміхнувся. – А я перестав боятись, і плювати на все хочу. Моє прізвище Густ. Іоахім Густ. Можливо, ще побачимось… Дякую за сигарети… Мені сюди. – Він звернув ліворуч, у вузеньку вуличку, і, не оглядаючись, пішов.
– Цікава людина, – промовив Грязнов. – Я спочатку, відверто кажучи, подумав уже, чи не черговий це шпигун гестапо.
– Я теж, – сказав Ожогін. – Але, здається, ми помилилися. Таких, як він, мабуть, знайдуться сотні й тисячі, але ось так ходять поодинці, бурчать, обурюються…
Ожогін замовк, пройшов кілька кроків, а потім зітхнув. Як прикро, що доводиться здавати рацію!
Ввечері Микита Родіонович і Андрій знову пішли до Юргенса. В особняку панувало пожвавлення. В одній з кімнат хтось грав на піаніно, із спальні було чути гомін.
Юргенс вийшов назустріч гостям з огрядною, уже літньою рудою німкою і молодим обер-лейтенантом у формі льотчика.
– Мої друзі, – відрекомендував Юргенс Ожогіна й Грязнова. – Моя дружина… мій син…
Дружина Юргенса запропонувала негайно йти в їдальню.
Молодий Юргенс зовні був схожий на матір. Незважаючи на те, що йому було лише двадцять п'ять років, його голова була майже зовсім лиса. Спочатку він не брав участі в розмові і тільки зрідка, коли до нього зверталися, відповідав короткими фразами або кивком голови.
Зате дружина Юргенса відзначалася балакучістю. Вона згадала, між іншим, і трагічну долю Ашингера – чоловіка її рідної сестри.
Юргенс спробував заговорити з гостями по-російськи, але його дружина зробила благальне обличчя і, затуливши вуха пальцями, промовила:
– Карл, ради бога… я не можу терпіти цієї мови…
Юргенс замовк.
До висловлювань сина, рідких і нерозумних, батько ставився більше ніж зневажливо. Молодий Юргенс намагався говорити про такі речі, про які він, очевидно, не мав найменшої уяви, але висновки робив сміливі і авторитетним тоном.
– Берліна росіянам не бачити, до цього справа не дійде, – запевняв він своїх слухачів, запихаючи в рот паштет.
Батько кинув на нього невдоволений погляд, який, здається, говорив: «Отакий бовдур, а теж береться міркувати!», і болісно скривився.
Після ситного обіду друзі дістали можливість прослухати кілька музичних п'єс у виконанні пані Юргенс.
Вона грала так довго і так енергійно, що у Микити Родіоновича розболілась голова.
Виручив усіх молодий Юргенс. Сівши в куток дивана, він швидко заснув і став солодко висвистувати носом.
– І завжди так, – поскаржилася дружина Юргенса. – Варто мені почати грати, як він засинає.
– Виходить, музика заспокійливо впливає на його нерви, – сказав Юргенс і, підійшовши до дружини, поцілував її в лоб. – Відпочивай і ти, а ми поговоримо про справи. – І він запросив друзів до кабінету.
Насамперед Юргенс поцікавився, чи задоволені Ожогін і Грязнов одержаними продуктами і чого їм невистачає.
Друзі ніяких претензій не мали.
– Дуже добре, – кивнув головою Юргенс. – Будемо вважати, що це питання розв'язане, і обміркуємо решту. Ви рацію здали?
Ожогін відповів, що здадуть завтра. Юргенс підкреслив, що зробити це треба обов'язково: одержані знання достатньо закріплені практичною роботою, і перерва в кілька місяців не відіграє ніякої ролі.
Далі Юргенс пояснив, що після прибуття в Росію вони матимуть можливість як слід відпочити до того часу, поки не з'явиться уповноважений і не назве пароль. Хто він буде, не так важливо. Юргенс певний, що вони не підведуть його і залишаться вірними спільній справі. Якщо кожен з них трьох покаже себе на роботі, все влаштується краще, ніж вони можуть уявити. Але зради німці не потерплять. Обдурити їх неможливо.
– По-моєму, на цю тему, пане Юргенс, немає потреби говорити, – перебив Микита Родіонович шефа.
Юргенс посміхнувся.
В кінці розмови він видав друзям гроші і попередив, що тепер, у зв'язку з подіями, доведеться зустрічатись рідко.
– Чекаю вас рівно через десять днів у такий же приблизно час, – заявив він, прощаючись.
XV
Підходив до кінця березень. Ранками низько по землі стелилися тумани. Вони підкрадалися до міста з лугової, північної, сторони і повзли геть до ліска. До полудня звичайно прояснювалось, і в просвітах хмар було видно уже по-весняному чисте, веселе небо. Граки з діловитим виглядом хазяйнували в голих ще парках і садах. Неспокійні горобці копирсалися на дорогах.
– Хочу поздоровити вас, товариші, з весною, – промовив Гуго Абіх, входячи в кімнату.
Гуго завжди приносив із собою новини. Сьогодні в його руках була газета.
– «Загальне воєнне становище різко змінилося в несприятливий для нас бік внаслідок успішного радянського наступу з передмостового укріплення Баранув», – прочитав він. – Розповідають, що Геббельс обіцяв у разі катастрофи пустити собі кулю в лоб.
