Волинь - Самчук Улас Олексійович (библиотека книг бесплатно без регистрации txt) 📗
— На здоровля, — каже Матвій і далі мнеться. — Я, як то кажуть, старосто… Ідучи до вас, не сподівався і так, навіть, як то кажуть…
— Но-но-но! Знаємо, знаємо! Що там! От просто — ви у мене, я у вас, сьогодні ви до мене, завтра я до вас, по старому, як то кажуть, звичаю, та по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а то все думаю: от приїхали і ані тобі носа ніхто не покаже, і якось воно було трохи дивно, як-не-як, а все-таки я тут якийсь староста, ні? Ну, але тепер усе добре! Тепер у нас піде! Тепер піде! А тоді і про церкву, і про школу гуторили… Народ є народ.
Частувалися і частувалися, Матвій з болем серця випивав кожну чарку, не подобається йому таке «наше» ставлення, та що вже тут поробиш. Староста показався і добрячим, і простодушним хитряком, який коли кому і пошкодить, то найбільше собі. Тому й хатинка в нього ось така, тому і долівка земляна, і віконцята маленькі. Але почастувалися гаразд, як Бог наказав. Розходились також, як Бог наказав… Сьогодні у себе, завтра у кума…
І сталося, як казав староста, криниця прийняла «богочоловічий» образ і дерманці брали вільно воду скільки потребували, і по всі дні свого життя.
А там і жнива… Перші жнива на новому місці. Озимина ще засіяна паном, і припала вона на ділянки Івана Кушки, Матвія та Стратона. Ділили стосовно до кількості десятин, але йшла сварня, як звичайно. В одному місці полеглиця, в іншому випріло. Матвієві лишили здебільша полеглицю, але він махнув на все рукою:
— Хай! Аби вже скорше з ними розв'язатися. Збиратиму лише коли вже сам посію.
По жнивах одразу оранка, сівба озимого, докінченая будівель. Праця кипить далі. Сонце встає — люди встають, сонце лягає, а люди не лягають, а несуть свої потомлені руки затемна додому, щоб і собі лягти. Таке воно життя.
Нарешті школа
Осінь. Перший вересень. У неділю, передучора отець, Клавдій заявив у церкві:
— Люди добрі! Нагадую вам, що першого сентября починається школа. Посилайте своїх дітей до неї і хай учаться там доброї нашої віри і добрих людських діл.
Матвій прийшов із церкви і сказав про це дома. Володько як почув, то весь затремтів. То ж він іде нарешті до школи, властиво, він мав іти ще минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер іде! Це вже рішено!
За цю весну і це літо Володько зовсім змінився. Загорів на головешку, дуже зміцнів, був весь у шрамах, навчився лаятись, одіж на нім, особливо штанята, самі діри. Ноги брудні, заскорузлі, порецані. Спав не в постелі, а в куті на мішках.
— Здичавіла дитина, — казала Настя, — ви тільки гляньте! Одне страхіття!
Але те страхіття дуже хотіло вчитися і воно йде до школи. І першого вересня Матвій сам сказав до Катерини:
— Сьогодні, поки Володько вернеться зі школи, ти сама попасеш корови.
Катерина погнала пасти, а Володька не будили, як звичайно, він спав довше. Устав, мився докладніше, навіть ноги помив і навіть чесався, хоча все то йому дуже небагато помогло; після довго розважали, чи можна йти до школи у таких штанях — латаних й перелатаних, хоча інших усе одно не було, на що батько лише сказав:
— Треба нові, але хай пожде. Тепер нема за що… Хай іде! Не панський син!
Але Володько якось мало тим журився, він майже щасливий, знайшлась якась, ще стара Василева, торбина, до торбини клався кусень свіжого, натертого цибулею і здьором підпалка, і школяр готовий.
Мати мусить провести хлопця, не піде ж він самий, таке соромливе, дике, невторопне. Вона вийняла зі скрині ліпшу, не святочну, але охайнішу спідницю, зав'язала кращу хустку, і вони пішли.
Ішли урочисто, ніби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки, витягали свої довгі шиї і сичали гусаки. Володько все оглядався, чи не йдуть часом і інші школярі, але щось таких не бачив, думав, як то там у тій школі буде, як зустріне його учитель і що йому скаже. Настя думала, як би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не кажіть, а воно ніяково отакими жебраками поміж людьми як та сирота виглядати.
Вулиця не біжить рівно та просто, вона собі сюди і туди вихиляється, по боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайні, білені, під соломою, вікна синькою обведені, ворота до кожного подвір'я. Ось дещо більша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлі в землю старі грубі колоди. У ній, звісно, живе дяк, бо довкола частокіл, під вікнами великі кущі бозу, а на розі листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою хатою із-за високих груш і церківця, крита зеленою бляхою, виглядає, садом довкруги оточена, а там і попівська, просторіша, цікавіша садиба, обнесена частоколом, розложилася.
Школа трохи далі, над вулицею по правому боці. Володько побачив її і його жаль пойняв. Ціле літо не згадував Дерманя, забув зовсім усе те, що там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога, крита соломою, на чотири вікні, мало що більша від звичайної селянської, хатчина. П'ять дерев'яних, погнилих східців від дороги ведуть до невеличкого, розхитаного ганочка. По боках дві здоровенні черешні, що сливе закрили цілу ту будівлю від сонця.
І згадав Володько школу в Дермані, і розвіялись його мрії, як то він буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з вікна другого поверху. Тут ось лише маленький ганочок, рипливий, подряпані, небарвлені двері з написом над ними: «Тилявецкая Церковно-Приходская Школа». Посередині вузенькі сіни, направо клас, наліво мешкання вчителя.
А ще дивніше було Володькові, а також і його мамі, що, не дивлячись на ранній час і не дивлячись на перше вересня, тут навколо так тихо. Можливо, вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги, ні на ганку, ні на дорозі, ні на подвір'ї, ніде жодної душі. Шкілка стоїть понуро, стіни місцями облупані, вікна заляпані вапном.
Поволі увійшли на ганок. Двері зачинені. Настя попробувала за клямку — не відчиняються. Що за біда? Як же тудисі дістатися? Де ж учитель? Почала стукати. За хвилю за дверима відчулись кроки і пілка дверей відчинилася. У ній постать, яку помітив Володько від зелених штанів починаючи. Чорна, з двома рядами блискучих металевих з орлами гудзиків куртка здобила ту постать. На відлеженому, під саму шию комірі — сині петлиці.
Чорна, м'яка борідка, темні очі і буйне, чорне, розбите волосся значили завершення постаті.
— Аа! — заговорила постать по-російськи. — Мабуть, до школи?
— До школи, господине учителю, до школи, — загомоніла одразу Настя. — Ото маємо такого шмаркача, — і кивнула гловою на Володька, що з червоного зробився ще червонішим. — Усе, чуєте, коли то та школа буде та коли то вона буде? Все ото питає та питає. А батюшка ото в церкві, казали посилати дітвору, а він сьогодні ледь світ зірвався і вже бігти, а ми й кажемо: хай іде. Худобу якось і самі доглянемо, роботи до погибелі, але коли прийшов час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить, тільки розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того… чи то за вухо потягнути, чи на коліна, чаї «лапу» дати— не шкодуйте… Воно що годиться то годиться, без того й наука не піде, а дітвора — воно, звісно.
Учитель посміхнувся, Володько за цей час помітив, що нижня його щелепа дещо більша, ніж треба, наперед висунута, а зуби має трохи попсуті. Настя ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато і одразу додає:
— А може, ми, господине учителю, спізнилися?
— Але, — перебиває її учитель, — де там. Ви, певно, з дерманців? — питає, а Насті робиться ніяково, вона знає, що тут не люблять дерманців і ще чого доброго не приймуть малого до школи.
— Так, господине учителю, — відповідає обережно.
— Одразу видно. У нас тут, тітко, не заведено отак з місця і до школи. Батюшка казали, але наука пічнеться геть пізніше, як сніг упаде. Ну, що ж… Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зістається, коли ще хто прийде — пічнемо щось учитись.
Настя помітно розвеселилась, давала ще деякі поради, просила найбільше молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила не жалувати, як треба на коліна чи щось таке, Володькові наказала бути слухняним, шарпнула його легенько за вухо, поправила сорочку, пригладила рукою вихрясте волосся і відійшла.
