Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
Мартін Кінґ очолив загін із близько трьохсот чоловіків, які залишилися захищати Дрогеду. У цьому регіоні він був найстаршим тваринником і мав п’ятдесятирічний досвід боротьби з пожежами.
— Я маю в Бугелі сто п’ятдесят тисяч акрів, — сказав він, — і тисяча дев’ятсот п’ятого року я втратив там геть усіх овець та всі дерева до єдиного. П’ятнадцять років пішло у мене на те, щоб знову стати на ноги; був навіть період, коли мені здавалося, що я вже ніколи не піднімуся, бо тоді продаж вовни та яловичини давав малий прибуток.
Вив вітер, повсюди носився запах гару. Впала ніч, але на заході палахкотіла лиховісна заграва, дим опускався все нижче, спричинюючи кашель. Невдовзі показався вогонь; широченні омахи полум’я підстрибували, звиваючись, у небо на сотню футів, і всі почули ревіння, схоже на ревіння збудженого натовпу на футбольному матчі. Дерева довкола Гоум Педдок із західного боку зайнялися і перетворилися на стовпи вогню; Меґі заціпеніло стояла на веранді й бачила на їх тлі карликові силуети чоловіків; вони метушилися й стрибали туди-сюди, немов грішні душі, що потрапили до пекла.
— Меґі, дівчино, іди сюди і постав оці тарілки на буфет, будь ласкава! Ти ж не на пікнік зібралася! — почувся голос матері. Меґі неохоче відвернулася.
Через дві години з’явилася перша група зморених чоловіків; похитуючись від втоми, вони увійшли попити і поїсти, щоб знову піти на бій із вогнем. Саме для цього й працювало, не покладаючи рук, жіноцтво Дрогеди — готували вдосталь тушкованого м’яса, коржиків, чаю, пива та рому аж для трьохсот чоловіків. Під час пожежі, кожен робив те, що йому вдавалося найкраще, тому жінки й готували харчі, щоб підтримати фізичну силу чоловіків. Випитий ящик спиртного замінювався новим ящиком; чорні від сажі чоловіки багато пили і поглинали стоси коржиків, а потім, почекавши, поки охолоне тушковане м’ясо, швидко заковтували його, запивали останнім шкаликом рому — і знову вирушали гасити вогонь.
У коротких перервах між походами до кухні Меґі спостерігала за вогнем із побожним захватом і страхом. Бо пожежа мала особливу красу, несхожу на красу речей та явищ земних, бо ж прийшла вона з небес, від далеких планет, що кидали на землю холодне світло, ця краса прийшла від Бога та диявола. Фронт пожежі швидко поширився на схід, вони опинилися в оточенні, й тепер Меґі могла роздивитися окремі деталі, які до того застувала пекельна стихія фронту. З’явилися чорні й помаранчеві, червоні й пурпурові, білі та жовті відтінки; он видніється чорний силует високого дерева, охопленого помаранчевою оболонкою, що сичала й світилася; угорі, немов веселі фантоми, шугали і перекидалися червоні жарини; пульсували жовтим згасаючим вогнем серцевини вигорілих дерев; онде вибухнув евкаліпт, сипонувши пурпуровими іскрами; он помаранчево-білі омахи полум’я лизькають якийсь предмет, що ніяк не хотів займатися, але насамкінець віддав своє єство нестримній силі вогню. Так, нічна пожежа — це прекрасно; спогад про неї назавжди залишиться в її пам’яті.
Зненацька вітер посилився, всі жінки, обгорнувшись вологими мішками, видерлися ліанами гліциній на сріблястий залізний дах, бо всі чоловіки до одного були на вигоні Гоум Педдок. У вологих мішках вони відчували пекучий жар на колінах та руках навіть крізь рядно, забивали мішками палаючі головешки на гарячому даху, бо боялися, що дах не витримає, і палаючі уламки попадають униз на дерев’яні балки. Та найстрашніше полум’я лютувало за десять миль на сході, в Біл-Білі.
Сама ферма Дрогеда лежала за три милі від межі маєтності, найближче до Джилі. Далі прилягала ферма Біл-Біл, а за нею, далі на схід, — ферма Нарренганг. Коли вітер посилився від сорока до шістдесяти миль на годину, усі мешканці району збагнули, що коли її не зупинить дощ, пожежа палахкотітиме тижнями, спустошуючи сотні квадратних миль родючої землі.
Будинки біля струмка витримали першу навалу вогню, бо Том, мов одержимий, мотався туди-сюди з автоцистерною, наповнював її і виливав воду через шланг, наповнював, і знов виливав. Та коли вітер посилився, будинки зайнялися, і Том, плачучи, змушений був відступити.
— Краще впадіть на коліна і подякуйте Господу, що він не посилив вітер, коли на нас насувався фронт, — кинув Мартін Кінґ. — Якби це сталося, то пропала б не лише ферма, а й ми з вами. Господи Ісусе, зроби так, щоб на Біл-Білі ніхто не постраждав!
Фіона подала йому велику склянку нерозбавленого рому; Мартін Кінґ вже був немолодий, але боровся з вогнем стільки, скільки треба було, майстерно командуючи діями захисників господарства.
— Мабуть, це глупство, — сказала вона йому, — але коли, здавалося, що всьому ось-ось настане кінець, я безперервно думала про випадкові й чудні речі. Я не думала про смерть, про дітей чи про те, що оцей чудовий будинок перетвориться на згарище. Тільки й думала, що про свій кошик для шиття, про своє незакінчене в’язання, про коробочок із ґудзиками, які я зберігала роками, про формочки для кексів, які колись давно зробив мені Френк. Як же я без них житиму? Ну, без отих дрібничок, які нічим не можна замінити чи придбати в крамниці?
— Насправді так думають більшість жінок. Дивно, еге ж, як мозок реагує на небезпеку? Пам’ятаю, як під час пожежі тисяча дев’ятсот п’ятого року я горлав, як скажений, і погнався за дружиною, коли та побігла до будинку, щоб порятувати круглі п’яльці для вишивання з незакінченою роботою. — Він вишкірився. — Будинок ми втратили, але встигли вискочити з нього саме вчасно. Коли ж я збудував нове житло, перше, що моя дружина зробила, це взяла й закінчила оту вишивку. То був один із старомодних зразків, тепер таких не зустріти, ви знаєте, про що я. І в тій вишивці йшлося: «Немає місця кращого, аніж домівка рідна». — Мартін поставив склянку і похитав головою, дивуючись незбагненній жіночий вдачі. — Мушу йти. Невдовзі ми знадобимося Гарету Девісу на фермі Нарренганг і, якщо мені не зраджує інтуїція — і Ангусу в Рудна Гуніш.
Фіона аж пополотніла.
— Ой, Мартіне! Отак далеко?
— Розголос уже пішов, Фіоно. Люди з Буру та Бурка теж підтягуються.
Іще три дні пожежа шаленіла і ширилася, а потім раптом почалася сильна злива, яка тривала чотири дні й загасила кожну тліючу головешку. Але вогонь встиг пройти понад сто миль, залишивши після себе чорну обвуглену смугу двадцять миль завширшки — приблизно від центральної частини території Дрогеди до межі Рудна Гуніш, останньої маєтності на сході району Джилленбоун.
Допоки не почався дощ, ніхто й не думав, що Педді озветься; всі думали, що він десь у безпеці по той бік згарища, відрізаний від усіх розпеченою землею та тліючими деревами. Якби пожежа не завалила стовпи телефонної лінії, то, на думку Боба, їм зателефонував би Мартін Кінґ, бо логічно припустити, що Педді вирушить на захід, щоб перечекати небезпеку на фермерській садибі Бугела. Але коли дощ тривав уже шосту годину, а Педді так і не з’явився, всі занепокоїлися. Майже чотири дні мешканці Дрогеді безперервно втішали себе, що, мовляв, нема підстав хвилюватися, що Педді, відрізаний від решти світу, вирішив перечекати, а потім вирушити додому, а не до Бугели.
— На цей час він мав би повернутися, — сказав Боб, походжаючи вітальнею, поки решта родини сиділи і мовчки чекали; іронія ситуації полягала в тому, що дощ так щедро наситив повітря сирою прохолодою, що в мармуровому каміні знову довелося розпалити вогонь.
— І що ти з цього приводу думаєш, Бобе? — спитав його Джек.
— Думаю, треба вирушати на пошуки. Може, він поранений, може, йому довелося йти додому пішки, а це шлях неблизький. Може, його кінь оскаженів від страху і скинув його, і він десь лежить, не в змозі йти. Він мав запас харчів максимум на два дні, а не на чотири, хоча голодна смерть йому поки що не загрожує. Наразі краще не зчиняти галасу, тому я не кликатиму на допомогу людей із Нарренганга. Але якщо до ночі ми його не знайдемо, я вирушу до Домініка, і ми виведемо завтра на пошуки увесь район. От якби хлопці з міністерства зв’язку поквапилися і хутко полагодили телефонну лінію!
