Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗

Доносячи Замойскому про свій тріумф над Косинським, Вишневецький просив його вплинути на короля, щоб українське пограниче було захищене військом, бо грозить йому пімста від Запорожцїв. „Найпевнїйша річ, що ті зрадники — а їх за порогами єсть понад кілька тисяч — захотять мстити ся і спустошать сю Україну, злучивши ся з Татарами". Просить также, аби до пограничної шляхти видано унїверсали, які б, крім подяки за поміч, нею вчинену вже, заохотили б її „не показувати нїякої зради до короля і річи посполитої і не тїкати від мене і від сього погранича, але зо мною боронити границь держави, не жалуючи свого житя" — бо инакше від тих „проклятих людей" (козаків), „а через них — і від заграничних король не матиме спокійного пановання", додає він для лїпшого переконання. Ох, як бачимо, дуже не весело почував себе черкаський староста від свого тріумфу над Косинським.

Його горячі поклики до правительства за помічю полишили ся без результату. Правда, сойм зібраний на місяць май, устами Замойського висловивши подяку Острозькому за приборканнє козаків ⁷), ухвалив завести певне військо на Днїпрі, яке б боронило своєвільникам нападати на сусїднї землї; козаків і всяких своєвільників, що збирають ся в купи й чинять насильства, проголошено за бунтівників, дозволено на них без всяких судових процедур уживати війська і в оборонї своїх маєтностей наступати оружною рукою, і всяка одвічальність за забитих в таких бійках людей, хочби й шляхтичів, здіймала ся вповнї ⁸). Але все се не давало нїякої реальної помочи для оборони від козаків. Тим часом лїтом 1593 р. вони зовсїм серіозно посунули на Поднїпровє. Разом з ними Татари впали на Волинь; говорили, що то їх козаки підмовили і напустили саме на кн. Острозьких — тому, мовляв, і кошем вони стали під Константиновим і найбільші шкоди в Острозьких маєтностях починили. Шляхта місцева була то на соймі то на трибуналї, й Орда набравши полону „пішла й шаблї вийнятої против них не побачивши" ⁹). Козаки тим часом рушили на Черкаси. Сили їх мусїли бути дуже значні, і Вишневецький по недавнїх тріумфах мусїв зложити пиху з серця й шукати порозуміння. Скінчило ся такою характеристичною капітуляцією українського віце-короля перед козачиною:

Покій вічний і непорушний уставляєть ся з обох сторін. Борошно, човни й коней (забраних очевидно у козаків) п. староста черкаський має вернути козакам, і коли б пізнїйше котрийсь товариш з війська запорожського пізнав щось свого в староствах Вишневецького, то може доходити своїх прав до того. За смерть Косинського, Шалевского і Снятовского їх свояки можуть судом доходити свого. Всї козаки, які за весь час тих замішань були при кн. Вишневецькім або в його війську, — їм прихід і одхід має бути свобідний як тут (на волости) так і за пороги, до війська козацького, як би хто схотїв, і не має бути нїякого дорікання їм анї пімсти (амнестія).

Майна по померших товаришах козацьких урядники старости — підстарости і городничі не мають забирати на старосту черкаського, але має воно діставати ся по праву дїдичному жінкам, дїтям і своякам їх.

Козаки, приходячи з Низу до староств п. старости коли б то не було, мають мати вільний прихід і одхід, але ті що будуть приходити, мають вибрати зпоміж себе старшого, який би чинив справедливість над ними за проступки ¹⁰).

Останнї точки вказують на якісь хронїчні напруження в відносинах між Вишневецьким і козачиною (побираннє відумерщини, заборонене грамотою Баторія, недопусканнє своєвільних козаків з Низу до городів). Вишневецький обіцяв знести сї репресії й відкрити козакам вповнї свобідну дорогу. Було се по останнїх ухвалах сойму досить несподїваним. Біскуи київській Верещиньский, що займаючи ся кольонїзацією своєї Хвастівської волости, інтересував ся живо тутешнїми справами, сповіщаючи Замойского про умову уложену з козаками, уважав потрібним оправдати Вишневецького. Не такий час, завважає він, щоб справдї можна було взяти ся до репресій, ухваленних соймом на козаків; грозять напади від Татар, неясне становище Турка; добре б було, як би було можна очистити Україну від козаків, але зараз — „кепські часи"; хиба пізнїйше.

Дїйсно, хиба пізнїйше, бо поки що козаки були повними хазяєвами в східнїй Українї, а військо коронне і правительство нїчого не робило для приборкання їх. По своїй угодї з Вишневецьким козаки післали своїх післанцїв до Київа, щоб тутешнїй уряд ґродський дав їм возного для посвідчення насильств і кривд, які вони мали від Вишневецького (себто хотїли здїйснити ті права судового доходження, які їм забезпечила умова). Уряд київський — кн. Конст. Острозького, „не вважаючи на їх ролю послів козацьких", арештував тих післанцїв, взяв на допит, на муки; оден і вмер на тих тортурах, другий лишив ся ледво живий; майно їх і иньших козаків поконфісковано. Почувши про се, військо козацьке з арматою всею силою рушило човнами на Київ, „доходити справедливости на провинниках". В Київі тодї була зібрана київська шляхта на рочках; почувши про козацький похід і не маючи способів боронити ся, вона рішила вислати своїх післанцїв до козаків, щоб намовити їх, аби не йшли на Київ цїлим військом, а вислали тільки свою делєґацїю для розслїдження справи. Післанцями були Верещиньский і кн. Кирик Ружинський, що з братом Михайлом також був ватажком козацьким в 1580-х роках, отже був для козаків нїби свій чоловік. Як оповідає Верещиньский, вони виїхали козакам на зустріч на устє Либеди, але в ночи їх наїхали „калаури" козацькі і думаючи, що то сторожа київська, ледве їх не порубали. Але біскуп впав на гадку, щоб дати козакам пізнати, що то не сторожа, казав — своїм музикам грати на жоломийках (w szalamaie) псалом „Воспою Господеви въ животЂ моємъ", і се справдї виратувало їх. Коли прийшло козацьке військо, Верещиньский з Ружинським пробували відмовити козаків від походу на Київ, але вони не згодили ся післати делєґатів, кажучи, що з сими послами було б те саме що і з попереднїми, і пішли Днїпром і суходолом на Київ; а було їх коло чотирох тисяч. Шляхта розбігла ся, „не хотячи з урядом замковим пити того пива, яке він наварив"; уряд замковий з міщанами замкнули ся на замку. Але кінець кінцем прийшло до згоди без розлитя крови, і навіть без стріляння, як запевняє Верещиньский в своїй реляції. Козаки згодили ся на окуп за вчинені їм кривди: заплачено їм 12 тис. золотих, і списано з ними „угоду" (на жаль не маємо її); вона забезпечала „вічний покій і перемирє" з козаками, як і черкаська, і правдоподібно забезпечила козакам більше меньше тіж права, що й черкаська угода з Вишневецьким ¹¹).

Тим часом похід козаків і утеча шляхти з Київа сильно наполошили сусїдню шляхту волинську, і спеціально князїв Острозьких: їм очевидно вже привиджував ся новий козацький похід на Волинь. Волинська шляхта, зібрана в Володимирі на виборі делєґатів до трибуналу, зі страхом приняла відомість, що козаки „до столицы воєводства києвского зъ арматою войною втягнули, згромажати и тамъ осести хочуть", бо з того була б і Волини велика небезпечність. Тому дала кн. Острозьким повновласть, аби слїдили за козаками і в потребі скликали шляхту: шляхта обіцяла, що на кождий поклик їх ставить ся, куди вони скажуть ¹²).

Небезпечність присувала ся на Волинь і з полудня — від Браславщини (може її розуміє волинська шляхта згадуючи, що від козаків також „часу недавно прошлого небезпеченства и шкоды великиє въ краяхъ Подолскихъ стали ся"). Тутешнї козацькі розрухи були особливо тим небезпечні, що з козаками тут накладало й міщанство браславське, так близьке до них всїм складом свого житя, — тим часом як в поднїпрянських замках воно не виходить з послушности своїм старостам. З пізнїйших звісток довідуємо ся, що провідником чи визначним участником сих браславських розрухів був Наливайко, але скупі відомости, які маємо в листї Жолкєвского з 25 падолиста 1593 р. не згадують про нього ще. Жолкєвского про тутешнї розрухи сповіщав браславський староста Струсь, описуючи їх дуже грізними рисами, в дусї реляції Вишневецького, і зробив на Жолкєвского сильне вражіннє. „Пан староста браславский дуже збентежений своєволею й бунтами тих злих хлопів", писав Жолкєвский Замойскому; „пильно потрібує ласки, ради й ратунку вашої, бо за противленнєм і бунтованнєм тих хлопів (розуміють ся очевидно браславські міщане, разом з козаками) трудно йому сповняти свої обовязки в відправлюванню святої справедливости (суду): приходить ся йому, їздячи туди (до Браслава), зберати великі збори, стережучи ся їх буйности і своєвільства. Я радив п. старостї — і з свого боку буду того пильнувати — щоб якось по доброму привести їх до послушности; але як би далї з їх боку був такий непослух, прошу дати науку — що в такім разї робити далї. Я маю відомости, що вони присягли ся не допустити там жовнїрам квартир (lezey), а мабуть і у кримського царя їх післанцї бувають. Такий у них непослух (upor) і своєвільство, що вже не уважають зовсїм анї на Бога анї на короля анї на що иньше. Треба б завчасу тому запобігти, аби з того чогось гіршого не стало ся. Як менї казав п. староста, сила їх там слабка, тільки завзятє велике" ¹³).