Історія України-Руси. Том 9. Книга 1 - Грушевський Михайло Сергійович (мир бесплатных книг TXT) 📗
На фронті оповідали, що повертаючися з Волощини на раді у Хмельницького рішено було все стерпіти — і розложеннє польського війська при козацькій границі. і якось перетрівати зиму — а на весну разом з Ляхами великими походом вибратися на Москву, і підвівши їх до московського війська, взяти з двох боків і витяги так, щоб ані одного Ляха й ноги не упустити, а Татар пустити до Польщі, в саму глибину. “Так земля наша вичиститься і в спокою будемо панувати”, мовляли козаки 26). Під сим аспектом розглядалося все, що виходило тепер від Хмельницького: “На кшталт Сенекової курки — співає гарно, але гребе лихо”, дотепно висловлявся високопреосвящений архіепископ адріанопольський, нунцій його святости папи римського 27).
Примітки
1) Вище с. 112.
2) Мова про митрополичі домагання прислані з Старушичом — див. вище с. 31.
3) Депеша з 8 жовтня, додаткова до реляції з того ж дня (Жерела XVI с. 92) — мабуть того таки дня мав нунцій сю авдієнцію.
4) “Коли сей неприятель (Хмельницький) при домашніх силах матиме поміч татарську, турецьку і васалів (турецьких), він може наробити Річи-посполитій великого клопоту — такого що й вийти з нього буде тяжко. Наміри того зрадника такі: самому обложити військо вашої кор. м., а на Краків пустити Ракоція з господарем мультанським (що мав готового війська 30 т.), шляхту винищити і королівство від в. кор. милости відібрати, а на королівськім престолі мабуть також Ракоція посадити” — лист з датою 22 жовтня, Міхалов. с. 578.
5) Про се ще 30 вересня пише з Королевця (Кеніґсберга) Адерсбах — Jorga, Acte c. 201.
6) Michalowski c. 567, 570, 571.
7) Видавець книги Міхаловского датує її “okolo 23 pazdziernika” (c. 580). Копія Осол. 2286 л. 111 має дату 21 жовтня.
8) Потоцкий писав королеві, 22 жовтня, що Хмельницький хоче коронне військо обложити, а Ракоція з господарем мунтянським тим часом напустити на Краків — викорінити шляхту, від короля відібрати королівство і посадити на престолі иншого — бодай чи не того ж Ракоція. Він, Ракоцій, має для сеї війни на поготові 30 тис. війська. — Міхалов с. 578.
9) Міхалов. с. 580. Переповідає сю інструкцію з ріжними небезінтересними додатками й поясненнями. Любєнєцкий в своїй реляції Ракоцієві, 17 листопада; в виданню деякі слова зашифровані, але їx легко розшифрувати, маючи текст інструкції. З додатків Любєнєцкого зазначимо: до листу Потоцкого з 22 жовтня (Mich. c. 578) він додає, що Потоцкий замість тих 2000 вояків, що їx просив господар молдавський, таки післав 400 — а більше без королівського дозволу не посмів. Хмельницький обіцяв султанові платити данину з тих воєводств, котрими заволодів на підставі зборівського трактату, і Порта післала йому шаблю і корогву як новому князю Руси — свому підданцеві (Transsylvania І с. 116).
10) Жерела XVI с. 93, реляція з того ж часу, що додаткова інструкція короля на соймики.
11) Та ж реляція Любєнєцкого, с. 116.
12) Жерела XVI с. 90 і 92. Стративши надію на сі кращі часи, Віміна в грудні виїхав до Риму, і з тим зійшов з нашого овиду. — Жерела XII с. 152.
13) Реляції Торреса кардиналові Памфілі в сій справі з місяця січня і заготовлений текст договору — Theiner, Monumenta Poloniae III с, 464-470. Пор. жалі королівського секретаря Доні на скупство Кавацци — Жерела XII с. 160.
14) Пор. вище лист польського посла в Відні до цісаря з 26 жовтня, Жерела XII с. 144.
15) Вірительна грамота його з 22 листопаду, Жерела XII с. 146.
16) Лист короля до цісаря з 4 грудня і пункти подані цісареві 20 грудня. Жерела XII с. 148 і 151.
17) Гадки міністрів і відповіди курфірстів — Жерела XII с. 153-161.
18) Інструкція Шмідтові і лист Пальфі — Жерела XII с. 158-9, пор. лист Яна-Казимира з подякою за сі кроки, там же с. 161-2.
19) Торрес — Жерела XVI с. 106-7.
20) Жерела XII с. 165-6.
21) Слова Окольского з його історії війн 1637-8 р. — див. в. т. VIII. І. с. 289.
22) Жерела XVI с. 96-7.
23) Тамже с. 95-6.
24) Transsylvania c. 116.
25) Міхалов. с. 579.
26) Тамже с. 590-1.
27) Жерела XVI с. 95.
ЗІҐЗАҐИ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН, ПОЛЬСЬКІ ПІСЛАНЦІ У ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В ЖОВТНІ 1650 Р., ЗНОСИНИ З КРИМОМ, ДОМАГАННЯ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА
У всім добачаючи лукавство козаків, польські політики силкувались побивати їх тою ж зброєю: задурювати заходами коло добрих відносин, коло полагодження суперечок і порозуміння, поки можна буде з достатними силами напасти і зломити козацьку силу, щоб по сім загнуздати і вживати відповідно інтересам Річипосполитої. “Одно з двох — або скасувати козаків, або приборкавши їх дома перенести війну на заграничну державу” — ставив ділєму Потоцкий, в нераз уже нами цитованім листі до короля з 22 жовтня. Для того треба було можливо непомітно приготовитись, напасти, приглушити ворожу силу, тоді коли вона найменше здібна і здатна до відправи, і змусити до капітуляції.
Ведеться гра хитрощами против хитрощів — інтерпретував варшавську політику нунцій. З української сторони плянують війну на весну, і щоб протягнути час, проєктують комісарські переговори тим часом. Тому і з польської орґанізують ніби то комісію, складають інструкції - і ладять військо, щоб воно з тою комісією рушило з можливою швидкістю на Україну (грудень 1650).
Ширмою перед усім служив Кисіль, делєґований ще з попереднього сойму для утримування спокою. Уряд далі лишав його при тій місії, не дуже втаємничуючи в свої пляни, і він далі вів свою політику замирення, благаючи всіх і кожного — йому в ній не перешкоджати. Як ми знаємо з його власних реляцій, він старався дорогою ріжних мирних манєврів, опираючись, чи силкуючись опертись на єрархію і старшину — роздмухуючи їх оліґархічні потяги, зводити на ніщо уступки признані урядом українській стороні — українському плєбсові перед усім. Се була політика вповні згідна з бажанням польських можновладців. Але в польських кругах Кисілеві не вірили, вважали лукавим зрадником, що під фірмою представника Річипосполитої проводить православну, українську проґраму, і висуваючи козаччину як противо-польський, против-католицький таран, в дійности являється провідником всеї сеї українсько-православної акції. Так відзивається про нього нунцій, висловлюючи гадки не тільки чисто клєрикального гуртка, але і всіх тих непримирених супроти українства кругів, против котрих Кисіль давніше мав підпору в канцлєрі Осоліньскім, а тепер властиво почув себе безпомічним і до решти діскредитованим. Тільки упертість старої людини, котрій запізно вже починати на-ново, утримувала його в сій позиції — безсумнівно раціональній з становища польської державної ідеї — але не підтримуваній урядовими кругами. Се була фатальна помилка тодішньої польської дипльоматії, що вона не вміла оцінити послуг отаких українських посередників як Кисіль, його колєґа Бржозовський і под.
Другою такою ж фатальною помилкою було се, що стараючись удавати проти козаччини можливо лагідний настрій, вона одночасно держала далі на козацькім фронті зненавидженого Потоцкого, хоч уважала його тактику супроти козаччини занадто різкою, майже провокаційною. Роблячи ніби то миролюбні жести в бік козаків (посольства й дарунки, розпущеннє війська на зиму, накази про зимові кватири дальше від козацької лінії і под.) 1), Потоцкий не переставав дражнити козацьке військо ріжними неприємними розпорядженнями, що виявляли його непримирені ворожі настрої. Кисіль в своїй записці на грудневий сойм дуже здержливо, але досить ясно виложив се. Перераховуючи “пароксізми” в настроях української (козацької) сторони 2), викликані Потоцким, він вказує і се, що не вважаючи на призначеннє на зимові кватири дальших воєводств, польські хоругви зближалися до лінії, викликаючи трівогу й протести з боку війська. Далі ми наведемо такі звісні нам факти протесту з боку пограничних полковників, що громадили матеріял для розриву.
