Московство - Штепа Павло (книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Тут немає місця обмірковувати тему: «Провід і маси». Читач може знайти чимало праць на цю тему в європейській літературі. Заторкуємо її лише в зв’язку з темою розділу. Теперішня сплебеїзована демократія намагається звести ідеал Великої Людини до свого рівня, замінивши особистість гуртом малих людей.

З історії бачимо, що ідеї народжувалися в голові (радше — в душі) обдарованих творчим духом людей. Творці великих, середніх, малих і найменших ідей — це великі, середні, малі і найменші АРХІТЕКТОРИ ВСЬОГО ЖИТТЯ. Вони живуть в селах, містах, краях, в державах. Всі вони, від найменших до найбільших, разом складають ПРОВІДНУ верству нації, її голову й дух. Нація ж бо, як і людина, є істотою живою, без фізично, духовно і національно здорового загалу вона лише животіє, є етнографічною масою, погноєм націям-загарбникам. Людина без голови — труп, і нація без провідної верстви — напівтруп.

Після Київської Руської держави українську провідну верству всотала Польща. Опинившись без проводу, український народ багато втратив, його скубли звідусіль сусіди. Наш малопольський яничар XVII ст. Адам Кисіль казав: «Козацька нація — це бестія без голови». Бестія, бо часом боляче кусала Польщу. Але лише кусала. Тільки відродивши свою голову, тобто провідників, та «бестія» одним порухом завалила назавжди могутність великої тоді Польщі. Тому Московщина, загарбавши Україну, кинулася вигублювати, насамперед, українську провідну верству. Розглянемо кілька прикладів.

Московський університет стояв порожній. Ломоносов свідчив, що в ньому п’яні професори навчали лише «берьозовой каше», себто били. Сам він учився в Київській Академії. Київську Могилянську Академію переповнювали студенти. Петро І наказав кн. В. Голіцину провести «чистку» студентів Академії. В. Голіцин із 1100 студентів залишив лише 161. Катерина ІІ наказала Київській Академії навчати лише московською мовою і приймати до Академії лише синів священиків, тобто обернула славний у Європі університет лише на священицьку школу. Вона також заборонила приймати до вищих і середніх шкіл дітей нешляхетського походження. Навіть до нижчих міських шкіл заборонила приймати селянських дітей. Наші монастирі мали маєтки і на прибутки з них утримували середні школи. Катерина відібрала ті маєтки, і монастирські школи закрилися за браком коштів. Українська шляхта кілька разів просила московського дозволу заснувати в Україні університет. Кошти на заснування і утримання шляхта брала на себе. Московщина не дозволила. Натомість у Московщині імперський уряд заснував і утримував своїм коштом три університети і давав студентам (українцям також) стипендії. Як на глум, майже всі значні професори в тих університетах були українці та німці. І лише коли наблизилася загроза московській імперії від Наполеона, Московщина дозволила Україні заснувати 1805 р. університет у Харкові. Певна річ, не імперським коштом, а коштом українського суспільства. І не в столиці України-Києві, а в Харкові, де було багато москвинів. Так само перший «радянський» уряд України Московщина поставила (1918 року) в Харкові.

Про університет (московський, самозрозуміло) у Києві Московщина не бажала й слухати аж до польського повстання 1830 р., яке відкрило москвинам очі на польські культурні впливи у Правобережній Україні. Щоб поборювати їх, Московщина перенесла польський ліцей з Кременця до Києва. Він згодом розвинувся в університет.

Закон Катерини, що не допускав нешляхетських дітей до середніх та вищих шкіл, мав силу аж до скасування кріпацтва 1860 р. Але й після того закон Олександра ІІ не давав права селянським дітям учитися в середніх та вищих школах. Цей закон діяв аж до 1905 року, коли повстання в Україні, революція примусили московський уряд допустити селянських дітей до середньої і вищої освіти. Але уряд встановив високу оплату за навчання. Недовго тішилися українські селяни правом учитися в середніх та вищих школах. Московський імперський уряд «рабочих и крестьян» чинив так, щоб українські діти лишилися чорноробами. У 1930-х роках у вищих школах України вчилося на кожні 10 тисяч людности: євреїв — 56, москвинів — 29, українців — 7 [356]. В Україні одна школа припадала: 1768 р. на кожні 746 осіб, 1775 р. — на кожні 6750, 1860 р. — на 17143. Року 1902 83% укрїнських дітей не ходило до школи. А пригадаймо, що іноземці, які подорожували по Україні у XVII–XVIII ст. (П. Алепський, Е. Лясота, Е. Кларк, Н. Маршал та інші) свідчать, що майже в кожному українському селі була школа. Ю. Юст здивовано пише 1712 року, що бачив в українських селах звичайних селянок, які йшли до церкви з молитовником у руках [357]. Водночас він зазначає, що московські аристократи не знали читати-писати, наприклад, князь О. Меншиков, князь А. Долгорукий та інші. Рахуючи на кожні 100 тисяч людности, тепер в УРСР українці мають менше, ніж москвини в Московщині: учнів загальних шкіл — на 15%, учнів середніх фахових шкіл — на 48%, студентів ВУЗ-ів — на 58%, наукових аспірантів — на 84%, науковців на 105% менше. Бачимо: що вище школа, то менше в ній українців порівняно до москвинів. Не допустити до зростання української інтелігенції, провідної верстви України-це непорушне правило Московщини від Петра І і досьогодні.

Все московське суспільство ніколи не цікавилося глибше «украинским вопросом». У своїй зарозумілості воно задовольнялося поясненням, мовляв, усе вкраїнське — це інтрига Австрії, а «сепаратизмом» заражена лише маленька жменька міхновських, донцових, галицьких студентів тощо [358]. І пізніше московська громадськість, інтелігенція справді щиро вірили, що «петлюровцы» запродалися Німеччині, а УЦРада запросила на Україну німців, щоб вигнати з неї москвинів. Радянсько-більшовицька Московщина, захопившись після 1917 р. планами зберегти революцію в Європі, прогледіла ті сили в Україні, що започаткували її національне відродження. Але не прогледіли тих сил українські євреї (більшість членів Центральних Комітетів усіх московських соціалістичних партій були тоді євреї. Так само у першому ленінському уряді і серед найвищих урядовців). Вони народилися і виросли в Україні, отже, добре знали «чим дихає» український народ і чого варта малоросійська інтелігенція. І А. Хвиля (Мусульбас), М. Фінкель, Л. Каганович, В. Балицький, О. Шліхтер, Ю. Мартич, М. Рєкіс, С. Канторович, М. Хатаєвич, Є. Бош, В. Люксємбург, І. Крайсбєрг, А. Грінвіч, Р. Горовіц, Л. Гопнер, Ф. Кон, М. Рухимович, В. Межлаук, М. Рафес та інші на високих посадах розтлумачили московському суспільству, що Україна найбільше загрожує московській імперії — СРСР. І тоді Московщина вчинила величезний погром України, що мільйоннократно перевищує всі єврейські погроми за всіх часів в історії як за кількістю українських жертв, так і за пекельною жорстокістю, садизмом, жадобою української крові.

Чому саме євреї виявилися москволюбами і україножерами? Чому стояли і стоять за московську імперію і проти української держави? Пояснення, що євреї завжди стають на бік сильнішого, або, мовляв, розпорошені по всьому світі й упосліджені тисячоліттями, природньо схиляються до інтернаціонального соціалізму — такі пояснення непереконливі. Адже євреї дуже добре знають, що москвин у глибині душі антисеміт, погромник, що єврейські погроми в Україні за останні 300 років улаштовували москвини і керували ними (навіть московська поліція). Знають, що за Хмельниччини українці вбивали євреїв не за те, що вони євреї, а за допомогу Польщі гнобити народ. Наші науковці допомогли б уникнути сотень тисяч, а може мільйонів жертв, якби дали науково обґрунтовану відповідь на це запитання.

І в 1931–1939 рр. євреї допомогли Московщині вчинити жахливий погром України. По всій Україні, від її столиці починаючи, через усі міста, містечка, села і малі хутори полилася широкою і глибокою рікою українська кров: чоловіків, жінок, юнаків, дівчат, дітей, немовлят і навіть ненароджених ще в лоні матері. Виготувавши за часів «українізації» списки «мазепинцев», «петлюровцев», Московщина нищила їх усіх. Від президента УАН, митрополита Української Церкви починаючи, через десятки академіків, єпископів, сотні професорів, письменників, тисячі учителів, священиків, кооператорів, десятки тисяч інтелігенції, мільйони селян, міської сіроми. Гори мертвяків. Моря сліз. Не було жодної української родини, яка б не оплакувала вигублених родичів. Сто Дантів замало описати й одну тисячну частку того пекла в Україні 1931–1939 років. Нарком освіти УРСР В. Затонський у доповіді ВУАН 1934 р. казав, що одного лише 1933 року знищено 1649 українських науковців, а серед них найбільше знавців української мови та історії. 1932 р. було українців-науковців і професорів 10063, 1940 р. лишилося живих лише 5 тисяч [359]. П. Постишев вигубив 1933 р. у самому лише Києві 30 тисяч української інтелігенції [360].