Похорон богів - Білик Іван Іванович (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Сторожа впустила нас у ворота, бо Каніцара знали й тут, дали трохи попоїсти й поклали спати, але де я спав — хоч убий, не пригадаю, бо як ліг, так і заснув.
А вранці Каніцар мене будить, каже, вставай, бо й батька проспиш, отого деревлянського татя. Мовчу й не огризаюся, думаю, хай тобі чорт, іще роздумає — й усе пропало. А проте який же, думаю, мій батько «тать?» Мій батько — великий князь іскоростенський, правитель Деревлянської землі!
Виходимо, розглядаюсь, а сам аж тремчу. Де ж тут, думаю собі, той клятий поруб мого батька? Аж підходить якийсь гридень і веде нас просто-таки вниз — поруб виявився під нами. Мене знову пойняли дрижаки. Оце так притча, думаю собі: спав цілу ніч і не думав, що сплю з батьком під одним димарем!
Заходимо до підкліті, а лізниця веде ще далі й далі вниз. І звідти вже тхне пліснявою. Внизу відкрився довгий хід — попід усім, мабути, хоромом, а там двері й аж двоє сторожів стоїть. Гридень каже до них по-варязьки:
— Одчиніть двері й упустіть ось його.
Показує на мене. Один сторож одімкнув ключем замок, а другий припалив од свічки маленький недогарок, подає мені й рече:
— Довго однаково не всидиш.
Тоді відхилив двері й упустив мене туди. Через оту свічку я спершу нічого не міг розгледіти: поночі, й край. А тоді затулив огник долонею й дивлюся. Поруб сажнів десь отак три на три, колоддя обросло пліснявою, а в кутку на соломі щось сидить — якась волохата дрантива купа. Й усюди гидко тхне — аж дух забиває. А з купи шелестить:
— Це ти, Добрине?
Ураз мене впізнав. А я скільки не додивлявся — не міг упізнати, й край! Згорблений кістяк у дранті, замість голови — волохата сіра куделя, а в ній двоє іскор блищить. Думаю, може, обдурив мене той гридень? Та з купи знов-таки шелестить:
— Не підходь близько, бо'д мене тхне.
Й так пильно-пильно мене роздивляється з голови до ніг! Хотілося крикнути, що то Каніцар перебрав мене в усе чуже, а тоді стало жалко. Хай батько думає, що добре живу. Хай не клопочеться бодай мною.
— Малуша, — кажу йому, — жива...
А він мовчить і не розпитує далі, мабуть, і сам збагнув, чому я кажу тільки про Малушу, а про нашу матір мовчу. Стоїть і помаленьку брязкає залізними путами, скований по руках і по ногах, а я також стою й не можу видобути більше й слова. Мав би сказати бодай про те, що мати наша Мирослава померла, бо не змогла виродити дитинча.
— А де ж Малуша?
— У Києві сидить... Спрежда була в свинушнику, в Ольжиному селі, а тепер стара забрала її до Києва...
— Яка... стара?
Кажу: Ольга. Квапно так кажу, бо батько, певно, подумав про нашу матір. Ой лихо ж моє...
А тоді недогарок почав тріщати, я розгублено зашастав очима по кутках, батько ж каже:
— То ти вже з богом іди.
Отак ото я побачився з батьком, із дідом твоїм...
А повернувся до Києва — аж там новина: померла ота стара княгиня Гертруда, Ігорева та Кунегундина сестра, найстарша дочка Рюрика. Як довідалася, кажуть, про те, що Ольга дозволила мені побачитися з моїм батьком, то засіпалась і віддала чортові дух. А наче ж була така тиха та мовчазлива... В тихому болоті водяться чорти.
Сиділи угри мадярські в Либедії-землі, пасли овець та овнів і доїли кобилиць за Ворсклою, й був межи ними та полянами давній мир.
Та послав до них воєвода Ольг сла таємного, сказавши до угорського феєделема Алмоша так: «Бідна земля ваша Либедія, немає у вас городів і сіл, і поля угри не орють і не сіють, а їдять лише конину та п'ють кобиляче молоко. А земля полянського князя багата, багаті Осколові села та городи, а ще багатший стольний город Київ, многе срібло та золото в ньому є, торгують-бо поляни з греками. Прийдіть на землю Оскола й витолочіть їхні поля».
І не вподобав Алмош того намовляння, й сказав він до варязького сла, так йому промовляючи: «Сидите ви, варяги, в полунічних краях, а того не відаєте, що межи нами та полянами вічна любов і мир. Пощо підбиваєте нас на Оскола-князя?»
Повернувся сол назад, і послав його воєвода Ольг удруге, й мовив до феєделема Алмоша варязький сол: «Якщо не підеш на великого князя київського, то вчинимо твоїму синові Арпаду люту смерть!» Потрапив-бо феєделемич Арпад у полон варязький-викрали його варяги в степу.
Й заплакав угорський феєделем Алмош, волаючи: «Неволя мені тепер! Уб'ють варяги мого єдиного сина, а я ж не маю інших синів, маю лише сімнадцять дочок, породжених мені од сімох жон. Мушу йти на полянського князя Оскола!»
Й перейшли угри на цей бік Дніпра, ведучи за собою табуни й отари, тягнучи вежі колісні й толочачи хлібні поля. Й горіли полянські городи та села, угри ж убивали орачів, а жон та дітей їхніх гнали полоном.
Князь же великий київський Оскол вийшов супроти уграм і не зміг, мав-бо вельми немногу дружину, одпустивши мужі многі з товарами до грецьких корсунських торгів. Зачинився князь Оскол у Києві, й прийшли до Києва варязькі сли, так йому кажучи: «Угри мадярські і нам вороги. Станьмо купно супроти угрів і поженемо їх усп'ять!»
І спитав князь Оскол сла варязького: «Чим я вам заплачу за те?» Той же мовив, кажучи йому так: «Удай нам за це ваш город Любеч!» Оскол же князь одказав: «Не дам варягам Любеча, то-бо полунічна твердь миєї землі. Просіть інше». Й попросив сол: «Оддай нам після змоги феєделема угорського Алмоша!»
Згодився на таке князь Оскол, і прийшла на Русь варязька дружина, Оскол же сукупив дружину та рать, і зступилися з уграми мадярськими, й була січа велія цілий день, і побігли угри.
Та коли запала ніч, кинулися угри на стан полянський, мав-бо феєделем Алмош заховану рать у степу, й побігли поляни та варяги, і гнався феєделем Алмош аж до київської Гори, й замкнувся князь Оскол з варягами в Києві, мало-бо лишилося в нього молодшої дружини та мужів.
А вночі варяги перебили многу дружину, Оскола ж вельми люто втяли мечем. І впав князь великий Оскол, волаючи: «Се вже кінець Руській землі!»
Угри ж стояли під Горою й почали вимагати од воєводи Ольга, щоби впустив їх до Києва й оддав усе золото та срібло.
Й звелів Ольг віднести їм Оскола, так промовляючи до них: «Оце вам і срібло, й золото!» Феєделем же Алмош до Ольга сказав, так промовляючи: «Хотів єси од нас, щоби повоювали Полянську землю, — ось мертвий полянський князь: ми слова свого дотримали, Тепер дотримай і ти: видай мого сина й усе срібло та золото київське!»
Ольг же воєвода сказав йому: «Одступіться від Києва. Цей город віднині буде наш. Якщо ж не відступитесь од землі Полянської, то буде синові твоєму смерть!»
І заволав Алмош-феєделем до богів угорських, щоб наслали на варягів моровицю та небесний грім, і відступивсь од Києва, й повів плем'я своє до Либедії-землі, щоби випустив Ольг з полону сина Арпада, не мав-бо інших синів.
Ольг же которих дружинників полянський звелів перебити, а которих перетяг на свій бік і став правити в Києвому городі.
Угорці ж поховали Оскола на горбі, що й донині зветься Угорським.
Брав Ольг дань на Полянській та на Сіверській землі, деревлян же не міг примучити, боявся-бо вельми деревлян. А в Іскоростені сидів велій жупан Житомир — сильно могутній і гордий князь.
Не схотів він допомагати київському князеві, був-бо Оскол з роду Києвичів і ворогом деревлян. Радів жупан велій Житомир, убачивши в тому небесну кару для полян, котрі чотириста тому літ захопили деревлянську твердь Славутич, назвавши її Києвим городком.
