Аргонавти Всесвіту - Владко Владимир Николаевич (библиотека книг txt) 📗
М’яке напівпрозоре, червонуватого забарвлення тіло. Воно безнастанно пульсувало, пересуваючись, і з помітними зусиллями підтягало свої кільця. А всередині того тіла, у зворотному напрямі, рухалася якась темна маса. Чи ні, та маса не рухалася, вона немовби лишалася на тому ж самому місці, а напівпрозоре тіло пересувалося по ній, ніби сковзалося вздовж темного стрижня, на який було натягнуте.
Ван Лун торкнувся дулом гвинтівки до одного з кілець. Воно здригнулося, червонуватим тілом пробігла пульсуюча хвиля — і кільця одне за одним почали хуткіше, квапливіше з’являтися з правої стіни і зникати в лівій. Ван Лун відступив на крок, міркуючи.
Справді, фауна Венери щогодини підносила мандрівникам нові й нові несподіванки, нерозв’язні загадки. Досі їм не вдавалося зустріти жодної тварини, вид якої можна було б одразу і безпомилково визначити. Комахи і павуки не беруться до уваги, хоча вони і набули на Венері незвичайних, фантасмагоричних форм. А крупніші тварини, ці потвори з вусами-щупальцями, шаблевидними щелепами… всі вони явно не мали ніякого відношення до фауни земного юрського періоду. Тепер ось іще ця жива напівпрозора колода з її кільчастим пульсуючим безконечним тілом — завдовжки очевидно, десятки метрів — адже ж їй не видно ні кінця ні краю, вона тягнеться справа наліво ось уже скільки часу!
І раптом Ван Лун задоволено присвиснув. Він збагнув, що це за істота! Легким дотиком він ще раз торкнувся червонуватого тіла стволом гвинтівки. І знову вздовж нього пробігла неспокійна хвиля, кільця почали рухатися швидше, істота наче намагалася ухилитися від дотику. Ван Лун посміхнувся: неймовірно, але це було саме так, немає ніяких сумнівів.
— Знаю, хто ти, — сказав він, звертаючись до безмовного вібруючого тіла — і власний голос здався йому хрипким і неприродним від збудження. — Ти, втім, черв’як. Ти — дощовик, ось хто ти! І тікай геть з дороги, мені не до тебе!
Ван Лун з силою вдарив червонувате тіло прикладом гвинтівки. І воно поспішило, заквапилося ще більше; кільця, скорочуючись і розправляючись, сковзалися від стіни до стіни дедалі швидше, ніби намагаючись якнайскоріше сховатися в грунті.
— Та пролізай, пролізай, не заважай мені, — пробурмотів Ван Лун, — не затримуй. Дощовик… скільки часу він ще буде загороджувати мені путь?
Гігантське червонувате тіло, здавалося, було й справді безконечним. А головне — воно перегороджувало мандрівникові дальший шлях тунелем, проміж ним і склепінням лишалося не більш як півметра вільного простору. Треба було щось робити.
Ван Лун відступив ще трохи назад, скинув гвинтівку і, не прицілюючись, натиснув спуск. Короткий звук пострілу розтанув у повітрі, поглинутий вологим грунтом. Куля пронизала тіло гігантського дощовика. Проте на ньому залишилася малесенька темна крапка — і це було все, всі наслідки пострілу. Пульсуючі кільця навіть не прискорили свого руху. Ван Лун спантеличено поглянув на гвинтівку.
“Може, я помилився? — подумав він. — Може, це була не розривна куля?”
Він перевірив магазин. Ні, він був заряджений розривними кулями. Що ж трапилося? Чому куля не розірвалася, а пронизала тіло дощовика, не завдавши йому ніякої шкоди?.. Ах, так, зрозуміло, — і як він не передбачив цього заздалегідь? Куля не зустріла достатнього опору, вона пройшла ніби крізь рідкий холодець…
Ван Лун відчув, як у ньому скипає лють. Йому треба поспішати, кожна хвилина затримки може коштувати Галі Рижко життя, а він примушений стояти тут і чекати, доки піде з його шляху ця мізерна, хоча й величезна істота! Розрубати її, чи що, знищити? Рука мандрівника вже потягнулася до рукоятки короткого кинджала, який, як і завжди, висів на поясі скафандра. Але Ван Лун роздумав:
“Припускаю, розрубаю дощовика пополам. Але це ж — черв’як! Все одно, його тіло не спиниться, буде й далі виповзати з стіни, ще більше загороджуючи шлях. Ні, рубати не можна!”
Лишався тільки один вихід — перелізти через пульсуюче тіло, протиснутися між ним і склепінням тунелю. Ван Лун розбігся і стрибнув. Його руки охопили кругле м’яке тіло, яке здавалося слизьким і непіддатливим. Діючи руками і ногами, Ван Лун видряпувався на спину дощовику, який напружено сіпався під ним, немов намагаючись скинути мандрівника з себе.
Але Ван Лун уже сидів на ньому верхи. Ще мить — і він легко, пружно зіскочив з другого боку, протиснувшись під склепінням тунелю. Не оглядаючись, Ван Лун швидко пішов уперед: йому довелося витратити тут надто багато часу!
І майже одразу нові звуки, значно гучніші і загрозливіші, оволоділи його увагою. Здаля долинало густе ревіння, хрипке й люте. Йому відповідали верескливі, гавкаючі голоси, немовби збуджено скавучали цуценята. Ван Лун рвонувся вперед. Ревіння посилювалося. Так міг ревіти тільки великий розлючений звір, нападаючи на ворога.
“Мерщій, мерщій! — підганяв себе Ван Лун. — Проклятий дощовик! Затримав як… мерщій, мерщій!”
Удалині пролунав постріл. Йому відповіла луна. Значить, Галя стріляє не в підземному ході?.. Ревіння стало ще гучнішим, лютішим. Ван Лун мчав тунелем, який зробив ще один поворот і несподівано обірвався. Перед мандрівником відкрилася величезна темна печера. Проміння його прожектора потонуло в її темній глибині. Де ж Галя?
Один за одним пролунало ще кілька пострілів. Потім постріли злилися в коротку автоматну чергу. її вкрило все те ж саме розлючене хрипке ревіння.
І потім Ван Лун почув глухий стогін. Це стогнала Галя Рижко, то був її голос! Ван Лун уже вбігав у печеру, яка чорним проваллям лежала значно нижче підземного ходу. Наче у відповідь на стогін дівчини, величезна печера наповнилася мінливим, хвилястим блакитнуватим світлом. Проміння прожектора Ван Луна вихоплювало з невірного присмерку окремі скелі, купи грунту, якихось тварин, що вовтузилися посередині печери. І нарешті Ван Лун побачив те, що шукав.
На відстані метрів п’ятнадцяти—двадцяти від нього, внизу, біля стіни печери, за плескатою скелею лежала людина в скафандрі. Вона безсило опустила голову в прозорому шоломі на руки, поряд лежала гвинтівка. Людина в скафандрі була нерухома, наче мертва. Галя!
І вздовж тієї самої стіни до дівчини підповзала величезна потвора. Довгі тонкі вуса-щупальці звивалися в повітрі над Галею. Ось підвелася передня лапа тварини, вкрита гострими зубцями, схожа на велетенську гребінку.
Щупальце торкнулося нерухомої постаті в скафандрі. І широка гребеневидна лапа з блискавичною швидкістю замахнулася над головою в прозорому шоломі, що лежала на плескатій скелі…
Розділ сьомий,
де розповідається, як академік Риндін і Вадим Сокіл випускали за хмари Венери зонд-антену для встановлення радіозв’язку з землею, а також про напад на мандрівників хижого павука.
Микола Петрович Риндін відірвався, нарешті, від складного рисунка, який він довго і старанно викреслював на папері. Вадим Сокіл, що уважно стежив за рухами руки Риндіна, запитально поглянув на академіка.
— Отож, — нерішуче промовив він, — виходить, що…
Риндін перевів погляд на нього, потім поглянув іще на рисунок. І тільки після того повільно відповів:
— Нічого втішного поки не виходить, дорогий Вадиме. Нічого втішного!
Він неуважливо провів олівцем по краю паперу кілька широких рисочок, мов пробуючи графіт. І продовжував, ніби підкреслюючи такими самими штрихами кожне своє слово:
— Висновки ось які. Дійсно, астроплан лежав раніше в стані, при якому зворотний старт був можливим. Трудним, рискованим стартом був він, але можливим. Галя… — він стримав мимовільне зітхання, — Галя подала правильну ідею. Вона дуже кмітлива, мила дівчина! Поштовх, певна річ, був би дуже міцним, заперечувати не можна. Проте ми пішли б на нього, бо іншого виходу не лишалося. Кілька добрячих вибухів з усіх трьох двигунів — і астроплан, рвонувшись уперед, вилетів би з міжгір’я. Ну, а там ми вже думали б і про те, щоб установити правильний курс і лягти на нього. Все це було можливим — аж до візиту вусатої потвори, яка чомусь вирішила побавитися астропланом… Під ударами її важких лап наш корабель змінив свій стан. Змінив кардинально. Тепер вгору задралася корма, а носова частина, навпаки, втупилася в грунт. Сопла двигунів дивляться в небо. Робити вибухи — значить застрягнути ще більше. Тепер зворотний старт неможливий, — в усякому разі, до того часу, як нам удасться змінити положення корабля. І от, всі мої спроби вжити заходів для цього, як бачите, лишаються безуспішними. — Він указав на свій рисунок. — Як змінити положення астроплана?..
