Янголи і демони - Браун Дэн (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗

Ленґдон похитав головою.

— Це мусить бути місце, доступне для публіки. Навряд чи і обор Святого Петра зараз відчинений для відвідувачів.

— Але пряма проходить через майдан Святого Петра, — ска-іала Вітторія, заглядаючи Ленґдонові через плече. — Майдан цілком доступний для публіки.

Ленґдон уже про це думав.

— Але на ній немає статуй.

— А хіба там посередині не стоїть обеліск?

Вона мала рацію. На майдані Святого Петра стояв єгипетський обеліск. Ленґдон подивився на обеліск, що височів на майдані перед ними. Велична піраміда. Дивний збіг, подумав він. Але відразу ж відкинув цю ідею.

— Обеліск на майдані Святого Петра виготовив не Берніні.

Його привіз з Єгипту Калігула. І він не має нічого спільного ¹ з Повітрям. — Була й інша проблема. — Крім того, у вірші сказано, що стежка прокладена крізь Рим. Майдан Святого Петра належить до Ватикану. Це вже не Рим. j

— Залежно кого спитати, — втрутився інший гвардієць.

Ленґдон підвів голову.

і

— Що ви сказали?

— Це спірне питання. На більшості карт майдан Святого Петра показано як частина Ватикану, але оскільки він розташований поза мурами міста, римські чиновники вже багато століть заяв- ляють, що він належить до Рима.

— Не може бути, — сказав Ленґдон. Він ніколи такого не чув.

— Я сказав це тільки тому, — додав гвардієць, — що командир Оліветті й міс Ветра запитували про скульптуру, яка б стосува^ лася повітря.

Ленґдон витріщився на нього.

— І ви знаєте таку скульптуру на майдані Святого Петра?

— Це не зовсім скульптура. Мабуть, не варто й говорити. ' Та ні, ти таки розкажи, — наполіг Оліветті.

Гвардієць знизав плечима.

— Я знаю це тільки тому, що зазвичай там чергую. На майдані ¹ Святого Петра я знаю кожний куточок.

— Розкажіть про цю скульптуру, — попросив Ленґдон. — Як, вона виглядає? — Він уже почав підозрювати, що ілюмінатам вистачило нахабства встановити другий вказівник просто під собором Святого Петра.

— Я проходжу повз неї щодня, — сказав гвардієць. — Вона в самому центрі — якраз там, куди йде пряма. Тому я й подумав про неї. Насправді, як я вже сказав, це не зовсім скульптура. Це р.ідпіе… блок.

Оліветті вже готовий був розсердитись.

— Блок?

— Так, сер. Мармуровий блок, вмонтований у майдан. Біля підніжжя обеліска. Але він не прямокутний, а овальний. І на ш. ому зображений порив вітру. — Він помовчав. — Якщо ви-і /іовлюватись по-науковому, то, напевно, правильно сказати повітря.

Ленґдон збентежено дивився на молодого солдата.

— Рельєф! — раптом вигукнув він.

Усі подивились на нього.

— Рельєф, — сказав Ленґдон, — це другий різновид скульптури. Скульптура — це мистецтво створення об’ємних фігур, 11 також рельєфних зображень. Він безліч разів писав це визначення на дошці. Рельєф — це, по суті, двовимірна скульптура, ик, приміром, профіль Авраама Лінкольна на одноцентовій монеті. Інший чудовий приклад — медальйони Берніні в каплиці Кіджі.

— Bassorelievo? — перепитав гвардієць. Він ужив італійський термін.

— Саме так! Барельєф! — Ленґдон легенько постукав кісточками пальців по капоту авта. — Я про це зовсім не думав! Плита, про яку говорите, називається West Ponente — тобто «Західний нітер». Ще її називають Respiro di Dio.

— Дихання Бога?

— Так! Повітря! І це зображення вирізьбив той самий архітектор, що спроектував увесь майдан.

Вітторія розгубилась.

— Хіба Святого Петра спроектував не Мікеланджело?

— Мікеланджело спроектував базиліку! — переможно вигукнув Ленґдон. — А майдан Святого Петра — це робота Берніні!

Кавалькада з чотирьох «альфа-ромео» вилетіла з п’яца дель Пополо на такій швидкості, що ніхто й не зауважив, як мікроавтобус Бі-бі-сі, що стояв на краю майдану, рушив услід за ними.

Ґюнтер Ґлік щосили тиснув на газ і маневрував поміж транспортом, щоб не відстати від чотирьох «альфа-ромео», що переїжджали через Тібр по мосту Маргарити. Іншим разом він тримався б на певній відстані, щоб не привертати уваги, але сьогодні був не той випадок. «Альфа-ромео» летіли так, що він насилу за ними встигав.

Макрі сиділа у задній частині автомобіля й закінчувала розмову з Лондоном. Поклавши слухавку, вона прокричала Ґлікові через галас вуличного руху:

— З якої новини починати — доброї чи поганої?

Ґлік наморщив чоло. Говорити з головним офісом завжди було непросто.

— Починай з поганої.

— Начальство лютує через те, що ми залишили наш пост.

— Оце так несподіванка.

— А ще вони вважають, що твій інформатор — брехун.

— Ну звичайно.

— Крім того, бос попередив мене, що ти трохи несповна розуму.

Ґлік спохмурнів.

— Чудово. Тепер давай добру новину.

— Вони погодилися переглянути кадри, які ми щойно відзняли.

Ґлік відчув, як вираз незадоволення на його обличчі змінюється широкою усмішкою. Ми ще подивимося, хто несповна розуму.

— То відішли їх їм.

— Не можу, доки ми не зупинимося й не матимемо стабільного зв’язку.

На шаленій швидкості Ґлік виїхав на віа Кола ді Рієнцо.

— Зараз ніяк не можу зупинитися. — Услід за «альфа-ромео» він різко звернув ліворуч на п’яца Різорджіменто.

Макрі міцно тримала комп’ютер, тимчасом як все інше попадало на підлогу.

— Візьми зараз розбий мій трансмітер, — сказала вона, — і допадеться посилати цей матеріал до Лондона голубами.

— Не хвилюйся, сонце. Щось мені підказує, що ми майже вже па місці.

Макрі підвела голову.

— Де?

Ґлік подивився на знайому баню, що здіймалася тепер просто перед ними. Він усміхнувся.

— Точно там само, звідки почали.

Чотири «альфа-ромео» спритно влилися в транспортний потік довкола майдану Святого Петра, розтягнулися по всьому її периметру й непомітно висадили гвардійців у наперед визначених місцях. Ті вмить стали невидимі, змішавшись із юрбою туристів і представників медій, які нудьгували біля своїх мікроавтобусів па краю майдану. Дехто з гвардійців сховався поміж колонами, що чотирма рядами оточують майдан. Складалося враження, що гвардійці просто випарувалися. Ленґдон дивився крізь вітрове скло й відчував, як довкола Святого Петра стискається невидиме кільце.

Дорогою сюди Оліветті зв’язався по телефону із Ватиканом і викликав до обеліску, де розташований «Західний вітер» Берніні, додатково гвардійців у цивільному. Ленґдон дивився на просторий нідкритий майдан, і йому не давало спокою знайоме запитання. Як убивця розраховує залишитися безкарним? Як він проведе кардинала крізь увесь цей натовп і вб’є в усіх на очах? Ленґдон подивився на годинник. 20:54. Залишалося шість хвилин.

Оліветті, що сидів спереду, повернувся до Ленґдона й Вітторії.

— Я хочу, щоб ви підійшли просто до цього каменя чи блока Ьерніні… чи як ви там його називали. Ідея та сама. Ви туристи. Якщо щось побачите, телефонуйте.

Доки Ленґдон устиг щось сказати, Вітторія схопила його за руку і потягла з автомобіля.

Весняне сонце опускалося за собор Святого Петра, кинувши на майдан величезну тінь. У прохолодних сутінках Ленґдона охопив мандраж, як від передчуття лиха. Пробираючись крізь юрму, він заглядав у кожне обличчя, застановляючись, чи це бува не вбивця. Вітторія тримала його за руку. Долоня її була тепла.

Ідучи величезним майданом, Ленґдон подумав, що Берніні досконало вдалося створити саме той ефект, якого прагнув Ватикан, — «щоб усяк, хто опиниться тут, відчув власну нікчемність». Ленґдон у цей момент однозначно почувався мізерним. Я мізерний і голодний, усвідомив він, здивований, що в таку напружену мить йому до голови могла прийти така банальна думка.

— Ходімо до обеліска? — запитала Вітторія.

Ленґдон кивнув і рушив ліворуч через майдан.

— Час? — запитала Вітторія, крокуючи енергійно, але невимушено.

— За п’ять.

Вітторія нічого не сказала, але Ленґдон відчув, як вона міцні ше стиснула його руку. Пістолет і досі був у нього в кишені. Він сподівався, що цього разу Вітторія не схоче ним скористатися. Він не уявляв, щоб вона вихопила зброю на майдані Святого Петра і почала стріляти по вбивці на очах у всієї світової преси. Хоч, зрештою, навіть така подія — ніщо порівняно з публічним тавруванням і вбивством кардинала.