Перехресні стежки - Франко Иван Яковлевич (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
«Не обертайся! Не обертайся!» — шептало їй щось до вуха, і вона нараз, немов пхнута якоюсь посторнньою силою, обернулася і окинула оком своє покинене сімейне гніздо. Важке зітхання вирвалось із її грудей.
— Пропали мої надії! Чую, що прийдеться вернути назад у сю прокляту нору, — шептала вона, йдучи далі помалу, стрягнучи в сипкім снігу та ледве переводячи дух. — Я обернулася, а се значить, що сила того дому взяла верх надо мною, притягне мене назад до себе. Може, вернутися назад?
Вона зупинилася, думала. Але нараз їй шибнула в голову думка, що Стальський вернув додому, а побачивши, що її нема, пустився доганяти її. На вулиці чути було чийсь голос, що видався їй подібним до голосу Стальського, і се було для неї мов острога для коня. Здибатися зі Стальським, сидіти з ним бік о бік, слухати його слів — ні, ні! Радше смерть!
І вона, добуваючи всіх сил, пустилася йти, майже бігти в напрямі до ринку.
В боковій вулиці, саме напротив Вагманового дому, вона зупинилася, вся облита потом, утомлена, задихана. Мусила перевести дух, успокоїтися. В тій хвилі з хвіртки в штахетах, що відділяли Вагманове помешкання від вулиці, вийшов чоловік у короткім робітницькім убранні, високий, трохи згорблений, і впер у неї свої блудні очі. Регіна не звернула на нього уваги; вона так була занята собою, своїми думками, що не була би пізнала й далеко більше знайомого їй чоловіка, ніж Барана. Але Баран відразу пізнав її. В його хорій голові при її виді збудилися якісь спомини. Хтось пощось велів йому звертати увагу на сю паню. Хто? Пощо? Він наразі не міг пригадати собі, та проте, коли Регіна рушила далі, він здалека, обережно спішив слідом за нею. Аж коли вона ввійшла на подвір’я його камениці і вступила на сходи, що вели на перший поверх до Євгенієвого помешкання, йому стало ясно в голові. Він зареготався, вдарив себе долонею по чолі і, не надумуючися, бігцем побіг до звісного йому шинку, де мав надію застати в тій хвилі Стальського.
Євгеній сидів при своїм бюрку і писав.
Він був певний, що його улюблена думка сповниться, що перше народне віче відбудеться завтра. Заборона від староства не надійшла; Парнас зголосився зараз другого дня і попросив знов завдатку, заявляючи, що староста вже не має нічого против того, щоб у його заїзді відбулося зібрання. Тепер приходилось тільки уложити резолюції, які мало б ухвалити завтрішнє віче, і Євгеній власне працював над ними.
В тій хвилі хтось несміло застукав до дверей.
— Прошу! — мовив Євгеній, дивуючись, хто се в таку пізню пору заходить до нього.
Двері відчинилися звільна, і в них показалася висока жіноча стать, уся в чорному, з лицем, заслоненим густим вельоном.
Євгеній схопився з крісла і поступив напротив дами, що мовчки заперла і замкнула на ключ за собою двері, а потім, обернувшися до нього лицем, відкрила вельон.
— Ах, се пані! — скрикнув Євгеній, більше зачудуваний, ніж урадуваний видом Регіни в такім незвичайнім місці, у таку незвичайну пору.
— Дивує вас мій прихід? Правда? — мовила Регіна, злегка всміхаючись.
— Признаюсь вам, пані, я скоріше надіявся смерті на себе, ніж вашого приходу.
— Вибачайте, пане, — мовила Регіна, стоячи на однім місці, — не моя сила була упередити вас… Зрештою не знаю, чи се було би на що здалося… Я, може, перервала вам роботу?
— Ні, пані. Я вже майже скінчив. Ту крихітку, яка ще лишилася, зроблю й завтра. Прошу ближче. Прошу сідати, розгоститися.
Регіна сіла на кріслі праворуч бюрка, але не роздягалася ані з шуби, ані з калошів. Євгеній сів на своїм звичайнім місці і спокійно, з відтінком тихої меланхолії глядів у її лице.
— Чим можу служити пані? — запитав він по хвилевій мовчанці, бачачи, що Регіна сильно вперла свої очі в нього і немов силкується прочитати щось у його очах, лиці і всій подобі, але сама не говорить нічого.
— Служити? Мені служити? — повторила вона мов сама не своя. — Що я вам скажу? Тут треба би багато говорити…
— Але в такім разі чому ж пані не ласкаві скинути футро й калоші? Тут у мене тепло, можуть пані набратися катару. Прошу, прошу, я пані допоможу.
Регіна роздяглася з верхньої одежі при Євгенієвій помочі, а потім сіла знов на кріслі і мовчки дивилася на нього. Її лице було бліде, тільки очі горіли дивним огнем, а її тонкі губи рушалися, мов говорили щось, але без голосу.
— Прошу… коли пан мають що робити… я не перешкоджаю… я посиджу ось так хвилину… нехай пан так уважають, як би мене тут зовсім не було, — мовила вона ледве чутним голосом, уриваним з внутрішнього зворушення.
— Але ж, пані… Регіно! — скрикнув Євгеній. — Що се з вами? Ви бліді… дрожите… ваші руки холодні…
І він узяв її руки в свої долоні і глядів їй просто в очі.
— Нічого, нічого… мені добре, — шептала Регіна, і з її очей закапали сльози.
— Ви плачете! З вами щось сталося!.. Ваш прихід у таку пізню годину… Боже мій, мав же би ваш муж…
— Пст! Не згадуйте мені про нього! Пощо? Нічого надзвичайного не сталося!
— Але що ж вас вигнало з дому? Для чого ви…
— Ніщо мене не вигнало. Я сама… я так собі вийшла прогулятися… бачу, що у вас світиться…
— Ах, пані! Не говоріть так! Ваші сльози, вся ваша постава говорить щось зовсім інше. Я не хочу втискатися в ваші сімейні відносини, не маю права жадати, щоб ви довірилися мені… Та все-таки… коли ви зайшли до мене, певно, шукати поради, помочі, то прошу сказати, чим можу бути вам помічним? Чей же не сумніваєтесь, що я готов зробити для вас усе, що тілько зможу.
Регіна тим часом успокоїлася трохи. Теплота в покої, Євгенієва спокійна бесіда і його тихий, певний погляд утишили потрохи бурю в її нутрі.
— Ви вгадали, — мовила вона. — Я прийшла просити у вас поради й помочі.
— Що ж там у вас сталося?
— Не сталося ніщо надзвичайне, але те, що діється день у день, раз у раз, те вже перейшло міру мойого терпцю. Я не можу довше жити з ним. Мені лишалося або одуріти, або самій собі смерть заподіяти, або…
Вона урвала і знов пильно, тривожно почала вдивлятися в Євгенієве лице, немов силкувалася там вичитати собі засуд на життя чи на смерть.
— Або розірвати те ненависне подружжя, — мовив спокійно Євгеній. — Ви повинні були зробити се давно.
— Я постановила зробити се тепер.
— І прийшли до мене за порадою в тій справі?
— За порадою? — з зачудуванням перепитала Регіна. — Якої ж тут іще поради треба?
— Ну, я думаю… законний розвід — се така справа…
Регіна перервала його слова голосним, гірким сміхом.
— А, так, то ви думаєте про розвід! А, правда, ви правник, адвокат! Адвокатський інтерес поперед усього.
— Перепрошаю вас, пані, коли я хибно зрозумів вашу інтенцію, але я справді так зрозумів її. Коли пані мають який інший намір, то прошу сказати його мені.
Регінине лице поблідло ще дужче, її губи задрожали, і, похиливши голову вниз, вона мовила ледве чутно:
— Ні… я не маю вам ніщо більше сказати… я справді хотіла… тілько… про розвід…
І, закривши лице руками, вона почала гірко ридати.
Євгеній зрозумів, що у неї тяжить щось на серці, чого вона не хоче сказати, і, взявши її холодні руки, почав розважати її.
— Але ж, пані, бійтеся Бога! Що ви робите? У вас щось тяжить на серці. Скажіть! Коли тілько моя змога допомогти вам, я готов усе зробити для вас.
Регіна злегка відняла свої руки від нього і знов закрила ними лице і плакала. Євгеній не знав, що робити, і постановив ждати спокійно, аж вона втишиться. Та ось нараз вона відняла руку від лиця, витерла хусткою очі й уперве підняла їх твердо і рішучо на Євгенія.
— Даруйте, пане, — мовила. — Я дурна. Се я останок своїх молодих дурощів утопила в тих сльозах. Сталося, і годі про се. А коли се сталося, то властиво… властиво я не маю вам що більше сказати.
— Говорите, пані, загадками, яких я не вмію відгадати, — мовив Євгеній. — І робите мені велику прикрість тим браком довір’я.
