Соло для Соломії - Лис Володимир Савович (книга регистрации .TXT) 📗
— Правда, бабусю, — сказала Маруся. — А як голкою пальчика вколю, то ви-те подмухаєте, і все пройде. їдьте, мамо.
3
Київ приголомшив Соломію. Досі вона побувала, крім Загорєн та сусідських сіл, у трьох маленьких містечках — Любомлі, Шаць- ку, Головному. Останнє взагалі нагадувало велике село і в рік їхньої поїздки перестало бути районним центром. І то правда —
по ґрунтовій дорозі сім чи вісім кілометрів, а по шосейці — цілих двадцять, а то й більше виходить, а між селами ті ж розвезлі дороги, не те що до Шацька чи до Любомля — асфальт.
Перед поїздкою був інструктаж у райкомі, як поводитися в поїзді, в самому Києві, що розказувати про успіхи району. А потому послали в ательє, де Соломію обміряли з усіх боків і сказали приїхати через п’ять днів на примірку блузки, спідниці й спінжака. Ну, вона як побачила теї обновки, а тоді вдягла, то ахнула — прямо пані городська, така як у райкомі тому в приймальній сидить. Маринарка 1, правда, тіснуватою виявилася, ничого, сказала жінка з того ательє, зараз трохи підправимо, а далі то будите розстібнутим носити, пізно вже перешивати. Жіночка, правда, в райкомі сказала, котра Соломію вдягнуту оглядала, що вона тоже любить незастібнутою на всі ґудзики ходити, а вільною, так жіночніше. Ну, жінки з ланки, як провожали, наказували й те, й те купити, гроші тицяли — у Київ їдеш, Соломко.
Соломія пригадувала теї настанови, що вже в поїзді були порушені. Делегація обласна — ланкові, бригадири, завтєхніки, двоє агрономів — уміла випити й закусити, припаси з дому взяті, майже зразу, як у поїзд сіли, подуставали. Ну, Соломія й собі крапельку пийнула, не вельми любила цього діла, али щоб зувсім цуратися, то нє, хай Біг боронить, таких у їхнім силі больнеми називали.
Київ. Матінко рідна, кілько то людей снують по вокзали — туди-сюди, геть чисто, як мурахи в мурашник, і куди так спішєть? А на вулицях народу ще більше, особливо, як на Хрещатик, глав- ну вулицю завезли, правда, втішили, що через пару літ дорога пуд землею в Києві буде, вже строять, поїзди там ходитимуть, то буде, сказали, Києву розгрузка. Соломія намагалася уявити поїзд пуд землею й ни могла. Не менший мурашник був на тий виставці, куди завезли, й де мали в основному бути. А що снопів з житом і пшеницею, з льоном (у нас не гірший, казали волиняни), а що худоби, та такої дорідної, доглєнутої, що в їхнім колгоспі й близь-
ко нима, хіба в тих хазяїв була, що в Сибєр повивозили. І машин, і тракторів, і всеньких див набачилася Соломія, в голові аж запаморочилося.
На першій урочистій зустрічі метка жіночка, схожа на їхню шкільну піонервожату, вручила кожному по конверту — на мєл- кі росходи, сказала, і за ударну працю. Соломія, як одкрила конверта, то оніміла: гроші, та й стико бумажок з Лєніним. Перерахувала — матінко, ціла тища 55. Таких грошей зроду-віку в руках не тримала. Грошей у колгоспі не платили взагалі, на трудодні давали мішок-другий зерна, корми для худоби. Грошей можна було дістати, продавши те ж зерно в місті ци заготівельникам, що починали з осені їздити по селах. Ще гроші привозили ті, хто їздив на заробітки у східні області — на Дніпропетровщину, Одещину, Херсонщину або ще далі — в Росію, той же Сибєр. Та й там більше платили зерном, соломою, в Росії — лісом. Зерно мололи й продавали муку, солому згодовували худо
бі або продавали у ті ж бідні поліські колгоспи. А ще гроші мали за вигодувані й продані домашні кури, гуси, качки. А то й підсвинка. За ті гроші купували якусь одежину, взувачку, щось до хати, пацьори жінкам.
А тут — ціла тища! Та як пуйшла по магазинах (добре, що Степанида, ланкова з села коло Луцька, з якою в одній кімнаті поселили, вже не перший раз у Києві була, бо ж і на партєйний з’єзд їздила, і депутат якийсь там, то знала, де що купити мона), переконалася Соломія: не вельми на ти гроші розженешся. Марійці то обновку якусь обов’язково купить, і мамі хустку, ну й ко- лежанкам із ланки, Вірці тій же. Ну й Василькові та Варці — привозив же брат із заробітків на Восточній, куди їздив овець пасти, й гроші, й покупки деякі. Ну, виходило, що не вельми й розженешся, коли прицінилася. Слава Богу, дві сотні з дому захопила. І теї гроші, подружок.
Цього чоловіка Соломія завважила третього дня на зустрічі делегацій кількох областей на тій же виставці. Там, крім їхньої, були ще із Західної України та східняки. Виступали, як звісно,
Соломія слухала й не слухала. В якийсь момент відчула на собі чийсь погляд. Наче пропікав неї. Зрештою, не витримала, озирнулася. І в ряду за спиною навскоси од неї побачила ті очі — чорні, жагучі, вони справді пропікали її наскрізь. Пасмо такого ж чорного волосся, мов закинуте наперед крило, спадало на лоба. Чоловік, що був десь її віку, може, молодший, не відвів погляд, тильки ледь-ледь, кутиками уст, всміхнувся. Сидів би у Соломії за спиною, сказала б, що маринарку, жакета, їй пропалить тими очиськами, а так тико подумала: «Та ну тебе, безсовісний».
Як зустріч скінчилася, вийшли з павільйону надвір, дозволили їм по виставці до того, як їхатимуть на якийсь концерт, прогулятися, подивитися, на що ще не подивилися. Соломія пішла спершу зі своїми, а тоді коло якогось павільйону — там, де квіток росло багацько — затрималася. Оглянулася: ні Степаниди, ні Поліни, ще одної ланкової, з якою вчора гарно увечері перед сном побалакали — нима. Кудись подалися, доки вона ловила ґав. Ну, й нихай, пройдеться трохи та вернеться назад.
І в якийсь момент відчула, що заблукала й ни відає, де та дорога до виходу. Пуйшла на одну алею, на другу, уже вирішила було, що спитає, де той вихід, як почула поруч себе приємний і співчутливий голос:
— Що, заблукали?
Зирнула вбік і раптом ні з того ні з сього в жар кинуло. Бо поруч з нею стояв чоловік, що в залі очиськами циганськими наскрізь палив.
— Та не лякайтеся, — повів далі, певно, помітив її збентеження. — Я не злодій, хоч кажуть, тут такі полюють. І навіть уже в одної нашої жіночки грошики разом з конвертом — тю-тю. Плаче, бідна, а не треба було конвертика до кишені пальта сунути.
Соломіїна рука мимоволі шарпнулася до внутрішньої кишені, де й свої, й людські гроші лежали. Почервоніла, назад відсмикнула.
— Я думала, у столиці не крадуть, — сказала.
— Ще й як крадуть. По-столичному.
І усміхнувся. Соломія помітила з правого кутика вуст залізного зуба. Зодягнутий був у пальто — ни пальто, маринарку — ни маринарку, хтозна, що то й таке чорного кольору, з сірими полосками усередині, там, де ґудзики застібаються.
— То давайте разом дорогу шукати? — запропонував. — Ви ж теж ланкова?
— Тоже.
— То можу представитися — ланковий механізованої ланки з Херсонщини Григорій Нечипоренко. А ви звідки?
— Я з Волині, — сказала Соломія.
— Западенка, значить? У нас кажуть, що там у вас досі пострілюють і в колодязі передовиків кидають.
Щось подібне Соломія вже чула, учора ввечері на спільній вечері у їдальні ци як там, при готелі, де вони жили. Невідомо чого розізлилася.
— Авжеж, я ото тоже пушку з собою привезла.
— Як сказав би один начальник з нашого села, опасно шутітє, мілочка. Та не лякайтеся, я жартую. Хотів просто знати, де такі пишні троянди ростуть, того й спитав.
А з тими словами він нагнувся до клумби, мимо якої проходили, й білу хризантему смикнув та простяг Соломії.
— Прошу. Та не лякайтеся, вона сама просилася, щоб я її зірвав і вам вручив.
— Дєкую, — сказала Соломія.
— Дєкую. Звучить як приспів до пісні. У нас так кажуть.
Видно було, що цей чоловік за словом до кишені не лізе, та й не
з лякливих, бо коли квітку рвав, не зважав, що поруч аж два мілі- ціянти стояли. Так подумала Соломія, і теплінь раптом ни знати чого полилася всередину. Наче осінь з весною помінялися доріжкою, якою вони ото йшли.
— А квітів ни тре’ так рвати, — сказала.
— Я ж сказав, що вона просилася.
— Так уже й просилася?
— А чом би не попроситися, побачивши таку гарну жінку? Я, щоб ви знали, мову квітів розумію. Од бабці покійної навчився.
