Черлені щити - Малик Владимир Кириллович (читать полностью книгу без регистрации .txt) 📗
Перед хоругвою, поклавши на груди широку чорну бороду, сидів на спокійному ситому коні боярин Рагуїл, пбряд з ним, хизуючись дорогим убранням та не менш дорогою зброєю, гарцював на нетерплячому огирі, як завжди, щасливий, усміхнений золотоволосий Янь.
На паперті собору чекав виходу князя з хрестом у руці старенький отець Ісидор.
Нарешті важкі, оковані залізними шпугами двері князівської палати розчинилися, і з них вийшов князь Ігор у похідному військовому обладунку, княгиня Ярославна з дітьми та боярин Славута. Вони перейшли двір і стали перед собором на простелений барвистий килимок. Отець Ісидор відправив короткий напутній молебень, дав князеві і княгині поцілувати хреста. Потім Ігор провів княгиню з дітьми до критого візка, там попрощався зі Славутою.
— Не журися, учителю, повернемося з перемогою!
— Щасливо, щасливо! — Славута поцілував князя і княгиню, підняв руку, благословляючи від'їжджаючих. Та погляд його був сумний, — чи то йому не хотілося залишатися, коли всі вирушають у похід, чи гризло якесь передчуття, якого він не міг ні висловити, ні пояснити.
Ігор скочив у сідло і став попереду дружини.
— В добру путь!
— В добру путь! В добру путь! — відгукнулися ті, хто залишався.
Знову затрубили труби, і дружина рушила.
На горі, перед Успенським собором, на князя чекали два стяги старшої дружини, а на паперті — весь клір на чолі з самим єпископом. Довкола товпилися сотні людей: проводили на війну, бо з кожної сім'ї хтось ішов — чи батько, чи син, чи брат, чи коханий.
Ігор перед єпископом преклонив коліно. Єпископ теж, як і отець Ісидор, відправив короткий молебень, дав князеві поцілувати хреста. Хор прогримів "Многая літа", а дружинники і городяни-севрюки прокричали:
— Слава князеві! Слава княгині!
Можна було рушати.
Ігор сів на коня, підняв руку.
— Людіє і дружино! — гукнув на весь майдан. — Допоки кривава шабля поганих падатиме на голови наших людей? Допоки оратаї наші, виїжджаючи в поле, поглядатимуть за небокрай — чи не підкрадається половчин, щоб забрати у нього коня, а самого заарканити і потягти в неволю? Допоки земля Руська житиме в страсі, що не нависна орда прокотиться по ній вогняним смерчем і випалить усе дощенту? Чи не пора нам підняти свій меч супроти ворога? Нині настав такий час! Нині вирушаємо, дружино, у землю незнану, до синього Дону! На кощія-супостата! Хочу вам честі здобути, а собі — слави!
Сотні воїв на ці слова підняли вгору списи і, потрясаючи ними, прокричали:
— Слава князеві Ігорю! Слава!
Ігор вклонився городянам, що зібралися сюди, щоб провести його в похід.
— Прощавайте, люди православні! Побажайте нам удачі на нашій нелегкій дорозі! А нам пора! У путь!
Торкнув коня, і військо рушило.
Люди доземно кланялися князеві і воїнам, плакали, щось кричали навздогін воям. Безперервно дзвонили дзвони, трубили труби. Глухо загула, застогнала під кінськими копитами тверда сіверська земля, що за всю весну ще не прийняла в своє лоно жодної краплини дощу, — така невидана досі суша встановилася. Услід за воями довго, аж у поле, бігли табунцями босоногі хлопчаки й дівчатка, проводячи батьків, старших братів.
Та скоро й вони відстали, і три стяги князівської дружини по битому шляху, здіймаючи куряву, попрямували до Путивська, на переправу через Десну.
Коли князь із княгинею, що їхали попереду, наближалися до лісу, далеко позаду почувся кінський тупіт. Услід за військом мчав одинокий вершник. Не стишуючи бігу, він звернув на обочину дороги, обігнав молодшу та старшу дружини і, лише порівнявшись із князем, зупинив змокрілого коня.
— Славуто! Ти? — вигукнув збентежено Ігор. — Що трапилося?
— Нічого не трапилося, княже… — Старий боярин витер спітніле чоло, віддихався. — Просто така туга раптом накотилася на груди, коли ви поїхали і я залишився один, що й не сказати! Розумом розумію — правильно зробив, що лишився, що діждуся Святослава і з ним через місяць чи півтора піду в Степ, а серце розривається від болю і велить наздогнати тебе… Отож я, мов отрок, а не сивий муж, послухався серця — схопив коня і навздогін за тобою, княже, хлопчику мій-дорогий! Може, для чогось пригоджуся в поході — пораду дам, билицю розповім, пісню заспіваю, рану переважу, серця воям добрим словом звеселю чи на битву настрою… Та мало чого я вмію! Гай-гай, за довге життя дечому навчився!.. А прийдеться до діла — і меча в хід пущу!.. Сина втратив на полі бою — ачей, тебе, княже, при нагоді захищу!.. Ось чому я тут… Не зумів відмовити від походу, то хоч у пригоді чимось стану… А Святослав простить старому другові мою дитячу витівку!.. Та, може, ми й повернемося, поки він їхатиме назад…
Ігор подобрів на виду.
— Дякую, дорогий мій учителю! Дякую за щирість, за те, що з дитячих літ і до зрілості незмінно любиш мене, за те, що не залишив мене сьогодні наодинці з моїми думами, а йдеш, незважаючи на літа, в цей многотрудний похід, щоб розділити зі мною радість перемоги чи гіркоту невдачі!
Він перехилився з сідла і, обнявши Славуту за плечі, поцілував у бліду після хвороби щоку.
Незабаром полк спустився узвозом з гори до Десни, перейшов її по зв'язаних плотах і прямим, наїждженим шляхом рушив до Путивля.
Бої не поспішали — їхали поволі, щоб не запалилися та не підбилися коні, що за зиму нагуляли чимало зайвого жиру. їхали тихо, без розмов, жартів та сміху Кожен заглибився в себе, адже попереду слалася не святкова прогулянка…
У четвер надвечір Ігор прибув до Путивля. При радісних вигуках вишикуваних на плацу хоругов, під веселе калатання дзвонів князь і княгиня в'їхали в місто, їх зустріли з хлібом-сіллю юний щасливий Володимир, який на радощах мало не кинувся матері на шию, та, вчасно спохватившись, лише поцілував отцю й матері руки, та князь Володимир Галицький.
Хоча дорога була стомлива, Ярославна побажала відразу піднятися на забороло, щоб, як вона сказала, окинути оком всю синову отчину — Путивльську землю — і благословити її.
Відправивши дітей з нянями до палат, князі у супроводі боярина Славути та Володимирового воєводи Вовка скрипучими дерев'яними сходами зійшли на південну вежу. Звідси відкрився величний краєвид на розлогі яри та долини, порослі густими гаями, на широкі сріблясті плеса Сейму, на безмежні луги за рікою та темно-сині бори ген на видноколі.
В обличчя війнуло теплим вітром і сонцем
Ярославна не стрималася:
— Ой леле, яка розкіш!
З путивльського заборола відкрився величний краєвид. Повноводий весняний Сейм під скісним промінням сон ця, що заходило за далекі бори, блищав, мов щире золото Лежав він ген-ген унизу, і Путивль з його високими валами і ще вищими заборолами та вежами, здавалося, пливе по тому щирому золоті, мов велетенський казковий корабель.
Ярославна не вперше в Путивлі, та все не може нами луватися красою, що кожного разу відкривається їй. Її око вишукувало і вишукувало щось незвичайне, чарівне, від чого їй забивало дух, а з уст зривалося захоплення:
— Ой леле, яка розкіш!
А довкола справді було гарно. Буяла рання весна. Ніж ною зеленню вкрилися гори й доли. На сході, на високих горбах, серед лісу, блищали золочені хрести монастиря, на заході гострим шпилем здіймалася Перунова гора, де, кажуть, був похований прадавній сіверський князь Путив, що зрубав цей город, за Сеймом темніли неозорі бори, а внизу, під горою, синіло широке плесо, прозване Братом і Сестрицею, бо там колись, рятуючись від половців, потопилися брат і сестра…
— Як гарно довкола! Яка гарна дунай-ріка! захоплено вигукнула Ярославна.
— Не Дунай, а Сейм, княгине, — поправив Ігор. Та Ярославна заперечила:
— Дунай… У нас, в Галичині, всяку річку називають дунаєм. Навіть у піснях про це співається:
Ігор не став сперечатися, а відразу погодився:
— Хай буде так! — І повернувся до сина: — Твій полк уже готовий до походу, княже?
