Зло - Баграт Людмила (книги хорошего качества txt) 📗
– Як ти ставишся до Шотландії, дівчинко?
– Що? Вибач, я… гм… Костю. Ти щось сказав?
Він кинув на мене темний погляд. Про що він думає? Останнім часом я дедалі частіше помічаю, як дивно він на мене дивиться. Серйозно і замислено. Він повільно повторив своє питання:
– Я спитав, чи подобається тобі Шотландія, Марго.
Я розгубилася:
– Я… Взагалі-то ми з нею схожі. Чому ти запитуєш?
– Я хочу відвезти тебе туди. Тобі потрібен спокій. Нам треба спокій. Давай втечемо на якийсь час з цього міста, з цієї країни, від усіх людей. Тільки ти і я.
– І океан, – прошепотіла я.
«… Шум прибою, солоний дощ на моїх щоках. Це мої сльози чи так плаче океан? Вітер обіймає мене. Ян обіймає мене. Ян вічний, як ці скелі.
– Знаєш, скільки років граніту? 3.850 мільйонів. Колись земна кора розчинилася у вогняній пристрасті магми, так само, як я в тобі. З їхнього кохання і народився граніт. Вічний камінь. Він може бути світлим, рожевим, червоним, світло-червоним, сіро-червоним, крупнозернисто-червоним, а ще є ларвікіт і багато інших різновидів. Його хімічні складники: окиси титана, кремнію, алюмінію, заліза, кальцію, натрію, калію, мінералогічні: польовий шпат, кварц, біотит, мусковіт, апатит…».
– Марго! – Я здригнулася і розплющила очі. Машина стояла перед моїм будинком. Костянтин нахилився до мене. – Що з тобою?
– Нічого. Просто замислилася.
– Звідки ти стільки знаєш про граніт? Захоплювалася мінералогією у дитинстві?
– Ні. Це… це мені розповів один друг.
Він всміхнувся:
– «Один друг…» Часом не мій Сергій? У десятому класі він просто схибився на камінні. Мало не перетворив квартиру на гірняцьку штольню.
– Ні. Не він. Сергій так і не став моїм другом.
– Невже? А ким він став?
Я здивовано глянула на нього:
– Костянтине, про що ти?
Його обличчя спохмурніло:
– Справді, про що це я? А! Згадав! Про Шотландію! Поїхали, Марго! Влаштуємо собі невеличку відпустку. Це надзвичайна країна.
– Так. Надзвичайна… Та я думаю, що насамперед нам треба відпочити одне від одного.
– Ні.
– Що означає «ні»?
Він говорив повільно, тихо і спокійно, ніби пояснював дитині незрозумілу вправу:
– Це означає, що я не залишу тебе саму. Не зараз. Не в твоєму теперішньому стані. Взагалі ніколи. Я тебе кохаю, дівчинко.
Я усміхнулася:
– Так. Ти мене кохаєш. Мабуть, від такої любові і втік твій син.
Костянтин різко повернувся до мене:
– Не кажи мені про мого сина! Навіть згадувати про нього не смій!!!
Я подивилася йому в самісінькі зіниці. Довгий, спокійний погляд.
– Костянтине, у тебе немає вибору. Або ти зважаєш на мене, або матимеш дуже великі проблеми. – Здається, він зацікавився:
– Наприклад?
– Я ще над цим не працювала. Ти хочеш, щоб я почала? Ти справді цього хочеш?
Він звів очі:
– Ні. – Дістав з кишені пачку цигарок. – Ні. – Закурив. – Ні, Марго. Я цього не хочу. Боже мій, ти тільки прислухайся до нашої розмови! Перестрілка двох запеклих ворогів.
Я втягнула в себе дим його цигарки. Гіркий, який же він гіркий!
– А хіба це не так?
Костянтин, було, підняв руки у якомусь жесті, проте не закінчив його. Долоні згадали про силу тяжіння і мертвими птахами впали на коліна. Попіл з цигарки висипався на сидіння.
– Марго, я ж вибачався. Я стільки разів перепрошував тебе! Невже ти мені ніколи цього не забудеш?
– Мама казала, що на світі немає нічого страшнішого за чоловічу лють і жіночу пам'ять. І ті, й ті нічого не можуть з цим удіяти. Може, вона мала рацію?
Він подивився на мене з болем в очах. Це був біль нерозуміння.
– Про що ти, Марго?
– Про те саме, Костю. Сподіваюся, ти не думаєш, що я знов почну з тобою спати, як і раніше?
Він відкинувся на спинку сидіння:
– Сподіваюся, ти не сподіваєшся, що я не сподіваюся?
Повернувшись до нього, я вхопила його за плечі і притягнула до себе так, що наші обличчя майже торкалися:
– Послухай мене, Костю! Хоч раз в житті прислухайся до того, що я тобі скажу. – Я зробила паузу, аби впевнитися, що він мене таки слухає. Здається, що так. Хоча з Костянтином нічого не можна знати напевно. – Нам потрібен компроміс, – майже по складах промовила я. – Нам потрібен компроміс, інакше ми просто розіб'ємося один об одного. На смерть. Я не жартую. Дай мені час, Костю. Це – єдиний вихід. Дай мені час побути на самоті, а потім вези мене, куди тобі заманеться. Хоч на Марс.
Не зводячи з мене очей, він промовив:
– В тебе є день.
Я відштовхнула його від себе і вийшла з машини.
В під'їзді я одімкнула поштову скриньку, зазирнула. Ого-го! Скільки листів! Дякувати Богові, Костянтин не здогадався перевірити мою кореспонденцію. Серце закалатало від божевільної надії. Швидко зійшовши сходами, я відчинила двері, переступила поріг і почала переглядати лист за листом просто в коридорі. Відмова за відмовою. Двадцять два «не відомо, не маємо інформації, не жив, не народжувався, не вмирав». І два повідомлення, що дитячі будинки, на адресу яких я писала, вже давно розформовано. Я сіла на стілець. На доробку плану часу просто не залишилося. Треба діяти зараз.
В залізничних касах квитки продаються цілодобово. Проте, як завжди, або не туди, куди треба, або не тоді, коли треба. Квиток до Львова вдалося взяти лише на ранок наступного дня. Добре, що не наступного тижня.
На вокзалі я зайшла в поштове відділення, щоб зателефонувати батькам.
– Алло, мамо, це ти?
– Марго, доцю, ну куди ти зникла? Ти не уявляєш, як ми хвилювалися! Не писала, не дзвонила, жодної вісточки цілий місяць! Нащо ти нас так лякаєш?
Я заплющила очі і притулилася гарячим лобом до темно-синього скла телефонної кабіни.
– Ма-а-а. Ма-а-амо. Мату-у-усенько. Рідна моя, як я за тобою скучила! За твоїм голосом, за твоїми очима, лагідними руками. Як я скучила за цим словом: до-ця. Яке воно ніжне, правда ж, ма?
В її голосі з'явилася тривога:
– Марго, що сталося?
– Нічого, мамо. – Я засміялася. – Точніше, багато чого, проте тільки хороше, дуже хороше.
– То, може, розповіси мені про ці прекрасні речі?
– Згодом, мамо. Спочатку розкажи мені, як ви? Не хворієте? Як тато, Тетяна, Дмитро? Як ти, моя маленька мамо? Тебе не кривдять?
– Ні, Марго. Мене не так вже й просто скривдити. Ти сама знаєш. – Вона відкашлялася і перейшла на якійсь дивний дитячий тон, яким учениця четвертого класу звітує перед батьками про успіхи у минулій навчальній чверті. – В нас усе гаразд. Живемо добре. Батько порпається на городі. Минулого тижня вкривав толем сарай, бо дах гниє від дощів. Я помаленьку консервую. Огірочки, помідорчики… Знайшла ще бабусин рецепт одного салату – така смакота, ти собі й уявити не можеш! Обов'язково надішлю тобі у посилці. Хоч баночку, а надішлю.
Жовто-зелена осінь її очей. її запах. Боже мій, яка жорстока іграшка цей телефон! Здається, вона поруч: я чую її, я бачу її, я відчуваю її, а торкнутися не можу, не можу обійняти.
– … Хоче відкрити ще одну крамницю і завжди у відрядженнях. Я просто не знаю, що робити з твоєю сестрою, Марго. Вона виснажує себе на роботі і зовсім не дбає про своє здоров'я. У Дмитра виставка на початку вересня. Він обіцяв надіслати запрошення. Ти приїдеш?
– Неодмінно, мамо.
– Знаєш, доню, я от усе дивуюся, ми з батьком такі недалекі, такі темні, а які в нас діти повиростали! Гарні, талановиті! Я так вами пишаюся. Всім-всім про вас розповідаю. Всім людям хвалюся, що в мене найкращі в світі діти. І за що мені доля вас подарувала? За які-такі заслуги? Не розумію.
Моїм обличчям потекла сльоза. Ще одна. І ще одна. Я прошепотіла у слухавку:
– Як я тебе люблю, мамо.
– Що?
Я спробувала говорити голосніше:
– Я сказала, що дуже тебе люблю.
– Марго, ти що, плачеш?
Я засміялася, а сльози побігли ще дужче, перетворилися на справжній дощ:
– Ні, мамо, що ти! Навіщо мені плакати? Мені так добре, що я не можу не сміятися від щастя. Я люблю тебе, мамо! Я дуже-дуже тебе люблю. Я хочу, щоб ти завжди це пам'ятала. Хочу, щоб ти знала, що я найщасливіша дочка у світі. В моєму житті відбулося стільки змін, ма! Дуже хороших змін. Я знайшла прекрасну роботу – цікаву і перспективну. Я найняла чудову квартиру – затишну і простору. У мене навіть з'явилося кошеня – чорне і пухнасте. І все це так швидко, що й не віриться! Проте найголовніше – у мене є Він. Мамо, ти чуєш мене? У мене є Він!!! Той самий! Він таки знайшов мене! – Я знов засміялася. – Я щаслива, щаслива, щаслива! Це все – наче прекрасний сон.
