Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа (е книги .TXT) 📗

Бачивши теє, хтось із його друзів спитав, що спонукає його тіло і душу возитися як кіт з салом з тою бочкою. Філософ відповів, що він, не демобілізований республікою, борсується з цією бочкою, не бажаючи сам-один гультяювати і байдикувати тоді, коли люд гарує і працює рук не покладаючи.

І от я, хоча й не люблю ворохобні, не збираюся сидіти в кущах, я теж рвуся звершити якесь славне діло, надто тепер, коли всі підданці презацного королівства Франції, по цей бік і по той бік гір, стали як один і самовіддано трудяться, той на укріпленнях і на обороні вітчизни, той на перейманні і переслідуванні ворога, і все це так дружно, так злагоджено, так корисно для майбуття (бо досить Франції зміцнити свої кордони, як французи заживуть спокійним життям), що я згоден пристати до думки доброго Геракліта, певного, що війна — рідна мати всіх благ і що війну латиною називають belle (гарна) не з приповісти, як твердять деякі колупайли старих латинських звалищ, бо їм не видно всієї краси війни, а з тієї простої і єдиної причини, що під час війни проявляється все високе і гарне, а все погане й ледаче зриває з себе личину. Ось чому велемудрий і миролюбний цар Соломон, аби ми ліпше уявляли собі невимовну велич божественної Мудрости, порівняв її з грізним військом під стягом.

Тим-то я, не покликаний і не зачислений до нашого передового загону, якому я здався недолужним і крихкотілим, не дістав я призначення і в лінії оборони, а роботи там і для мене не мало, от хоть би загрібати кало, цупити коші, взявши на коркоші, бо сором виторопні ловити, коли хоробрі, дотепні і самовіддані люди розігрують перед очима цілої Европи славне дійство і трагічну комедію, сором не помоцюватися і собі і не віддати тієї малости, — а її вже кіт наплакав, — що мені зосталася. Бо не багато, я гадаю, пожнуть лаврів ті, хто тільки очима глипає і не береться за холодну воду, напихає кишеню, ховає грошики, чухається в голові одним пальцем, як знуджений святоха, позіхає від мух, як десятинний воляка, пряде ушима, як аркадський віслюк на співи музик, і мімікою, не пустивши пари з уст, показує, що нехай так, нехай з гречки буде мак.

Вибравши отак і добравши, я вирішив відмовитися від марної і даремної затії котити мою діогенисту бочку, яка єдина вціліла мені після того, як я зазнав аварії біля маяка Безщасного. Як по-вашому, чого я домагаюся з цими бочкокітьками? Присягаюся Вседівою, що задублює пелену, я ще не знаю. Стривайте, ось я сьорбну з бутельки: це мій правдивий і єдиний Гелікон, мій живець Гіпокрена, моє джерело натхнення. Тільки п'ючи його, я міркую, розважаю, ухвалюю, висновую. Потім сміюся, пишу, мережу, цмулю. Енній писав випиваючи і пишучи випивав. Есхіл (якщо вірити Плутарховим Sympociaca [235]) компонуючи випивав і випиваючи компонував. Гомер зроду не писав натщесерце. Катон писав лише після узливання. Отож не кажіть, що я не ступив у слід мужів високохвальних і вельмиповажаних. Вино у мене добре і холодненьке, як кажуть, на початку другого градуса, дяка Богу, доброму Господу Саваофу (тобто його воїнству небесному) нині і прісно і вовіки віків. Якщо ви спотайна разочок-другий клюкнете, а то й вихилите душком, я нічого негожого в цьому не побачу, тільки не забувайте хоть тіль-тіль похвалити нашого Бога.

І якщо вже такі мій талан і моя доля (бо не всім випало попасти до Коринта і тут осісти), то я хочу підсобити і тим і тим, а не сидіти згорнувши руки. Я ходитиму коло землекопів, каменярів і мулярів, робитиму те, що за Лаомедона робили у Трої Нептун та Аполлон, що робив у свої останні дні Рено де Монтобан: подаватиму мулярам, варитиму мулярам, а після обіду буду у свою дмухавку дмухати на дмухання дмухарів. Так Амфіон, бринькаючи на лірі, заснував, збудував і підніс велике і славне місто Теби. Для вояків я знову просвердлю свою бочку. І надточу їм (а надточене уже знайоме вам з попередніх двох книг, якщо тільки друкарі нічого там не перекрутили і не сфальшували), надточу з хмелю моїх пообідніх грищ презацну Третю книгу, а відтак і веселу Четверту — Сентенцій пантаґрюелистих (можете їх звати і діогенистими). І от я, хай не бойовий побратим, стану їм за вірного архітриклина [236], що примочує по змозі їхнє повернення з походів, і за невтомного оспівувача їхніх славних чинів і вичинів. Клянусь терновим вінцем Ісусовим, я і на слизькому не спотикнуся, радше у Марса не буде говіння, але цей капосник свого не проґавить.

А проте, пам'ятаю, я читав, що Птоломей, Лагів син, показав єгиптянам у театрі серед іншого лупу і трофеїв своїх звитяг чорного двогорбого верблюда і рябого невільника, який мав одну половину тіла чорну, а другу білу, поділений не поземо по діяфрагмі, як присвячена Венері індуска, яку тіянський філософ зустрів між річкою Гідаспом і Кавказьким хребтом, а сторч, дивовижа та й годі; він сподівався, показуючи ці чудасії, викликати у люду ще більшу любов до себе. А чого ж він цим домігся? При появі верблюда всі перепудились і вжахнулися; побачивши рябого чоловіка, одні кпили, інші гидилися цим страшним виродком, явною помилкою природи. Словом, цар хотів догодити єгиптянам і підігріти прихильність, цілком природну у підданців, але тільки вхопив шилом патоки. Аж ось коли до нього дійшло, що куди більше чарує і вабить людей щось гарне, гоже й довершене, а не смішне і виродливе. Відтоді він зненавидів і невільника і верблюда, і невдовзі і той і той, занедбані і занехаяні, ноги задерли.

Згадка про цей приклад кидає мене між страхом і надією, бо я боюся замість очікуваної втіхи здобути огиду, замість скарбу — присок, замість кралі — двійку, замість догодити моїм читальникам — роздратувати їх, замість розвеселити — образити, замість сподобатися — осоружитися, і дійде ця справа до того, чим закінчилася вона в Евкліонового півня, оспіваного Плавтом у Горнці і Авзонієм у Грифоні та ще деінде: цей самий когутик розгріб скарб, за теє його ток-ток у лобок і в торбу. А станеться таке, сам винен. А як ставалося вже колись, то може статися ще раз. Але не бути цьому, бий мене Геркулес! Я вірю, що всі вони такого особливого робу та своєрідного зробу, який у предків називався пантаґрюелізмом; завдяки цьому робу і зробу вони не зрозуміють зле того, що вилилося з душі щирої і нелукавої. Я не раз був свідком, коли вони, наткнувшись на порожні кишені, здобріли тим, що брали за дзвінку монету добрий намір.

А зараз повертаюся до своєї бочки. Нумо, дружки, шелепнемо! По повній, по повній, хлопці! Не смакує, не пийте. Я не з тих неприторенних п'яндиголів, які силують, приневолюють і силоміць змушують горілчаних братів і кумпанів сьорбати і сьорбати, та ще й за одним замахом, та ще й намонятися усмерть, а це вже казна-що. Хай усі чесні мочеморди, всі чесні подагрики, всі, в кого жадота, приходять до моєї бочки, і як не хочуть, не п'ють, а як хочуть і як вино смакує їхньому Вельможному Вельможеству, хай п'ють щиро, вільно, невимушено, нічого не платячи і не кремпуючись. Такий мій декрет. І не бійтесь, що вина забракне, як це сталося на весіллі в Кані Галілейській. Щоразу для вас розчоплюючи, я не забуватиму доточувати в дучку. Отож моя бочка буде бездонна. В ній грає живчик, невичерпне джерело. Такий був трунок у Танталовому кубку, чий образ шанувався серед мудреців-брахманів; така була в Іберії соляна гора, прославлена Катоном; така була золота віть, присвячена богині підземного царства й оспівана Вергілієм. Це був правдивий ріг достатку, повний веселощів і пустощів. І хоть іноді вам здасться, ніби вина тільки і є, що насподі, але денце ніколи не буде сухе. На дні її, як у Пандориній сулії, живе Надія, а не Безнадія, як у бочці Данаїд.

Затямте гаразд усе сказане тут і кого саме я запрошую, бо (щоб ніхто не купився), за прикладом Луцилія, який прямо заявив, що пише тільки для тарентян і консентинян, я розчоплюю її для вас, добрі люди, перепійці первого розливу, подагрики другої руки. А суціги-хабаролюбці з їхніми кендюхами, як лантухами, з їхніми дупельцями, як дуплами, хай не турбуються, не на їхній плащ дощик.