Таємниця Кутузовського проспекту - Семенов Юлиан Семенович (читаем книги онлайн бесплатно полностью txt) 📗
Однак керівний працівник Головліту відмовився підписати цей коментар до друку: «Я аж надто росіянин і тому не можу дозволити собі поганитися антисемітизмом; наші аристократи не подавали руку жандармам і юдофобам».
Воронцов спочатку сторопів, а потім навіть розсміявся:
— Послухайте, ви на кого працюєте, га?
— На партію, — відповів той. — Тобто на інтернаціоналізм.
— Ви мені лозунгами не відповідайте. Ви знаєте, хто я? Знаєте. От і виконуйте вказівку.
Цього ж вечора Костянтин Симонов, до якого Бреяшєв почував особливу шанобливість, навіть на сталінградські торжества запрошував з собою на трибуну, послав лист Генеральному секретареві; той подзвонив Суслову додому, на Бронну, ввечері:
— Чим там твій помічник займається, Михайле? Фронтовики протестують, не треба мене сварити з творчою інтелігенцією…
Суслов негайно зв’язався з своєю приймальнею й продиктував «сидільникові» болванку наказу про звільнення Воронцова за власним бажанням на пенсію — залишивши йому дачу, кремлівський пайок і клініку; самому Воронцову не подзвонив і дав вказівку надалі не з’єднувати з ним…
Відразу після цього скликав нараду й націлив Політпросвіт на підготовку циклу теоретичних конференцій про науковий вклад Леоніда Ілліча в скарбницю марксистсько-ленінської мислі.
Інформація про те, що Цвігун так нічого й не зробив, аби негайно спинити розповзання чуток про особисте життя сина й дочки Першої Особи, спонукала його до того, що він викликав члена ЦК і Спілки радянських письменників, кінематографіста, генерала армії Семена Кузьмича Цвігуна з Барвихи, де той поправляв свою розладнану нервову систему:
— Якщо протягом тижня ви не зможете покласти кран мерзенним пліткам, що поширюються про людей, далеко не байдужих Леоніду Іллічу, якщо ви не доб’єтеся того, аби жодна крапля зловредного наклепу, що гуляє по Москві, надалі не плямувала ім’я людини, яка стала лідером усього прогресивного людства, — нарікайте на себе, притягнемо до партійної відповідальності.
— Михайле Андрійовичу, але мені принаймні необхідні санкції на надзвичайні заходи, інакше ні я, ні хтось інший на моєму місці не зможе покласти край чуткам…
— Інстанція — не нянька! Раніш треба було думати про заходи! Повторюю: якщо протягом тижня порядок не буде наведено, кладіть на стіл партквиток, партія — не богадільня!
Суслов знав, що робив: він розумів, що Цвігун не може відповісти йому вичерпно; що ж, у такому разі доведеться відповідати «політику» Андропову, який зумів вибудувати собі замок з слонової кості, сховавшись у ньому від бруду, котрий переправляв на стіл йому, секретареві ЦК, вимагаючи ставити підпис під кожним рішенням проти тих, хто думав інакше і чинив не як усі, а по-своєму, «якаюче».
Вимагаючи нікчемні — у світлі всього, що відбувалося на нашій планеті (Афганістан, Ефіопія, самвидав, «зоряні війни», крах економіки, Камбоджа, лібералізація Китаю, безупинні змови проти товариша Чаушеску з боку емігрантських терористів, ситуація на Кубі) — дані про те, як, зокрема, розвивається справа по затриманню вбивць Зої Федорової, дороги якої начебто перехрещувалися з тим, хто мав виходи на сім’ю, апарат Суслова раз у раз атакував запитаннями Цвігуна й Щолокова, а ті навіть не могли до пуття переговорити один з одним, щоб виробити загальну лінію, бо знали, що люди Андропова не спускають з них очей: трагічна взаємопов’язаність тотальної несвободи.
Суслов розумів, що, ударяючи по Цвігуну, він одночасно б’є й по Андропову — одне відомство; у цьому був глибинний смисл задуманої ним операції: Андропов давно переріс свій державний пост; став некоронованим королем політики, відсовуючи, таким чином, його, Суслова, з крісла «номер два». Суслов при цьому зберігав з головою КДБ найкращі стосунки, як-не-як сгавропольці, він там народився, я — сформувався, козача кісточка, мудрість і широта, вольниця й сміливість…
Після чергової розмови з Цвігуном (вийшов з кабінету другої людини країни смертельно блідий) Суслов зустрівся з Брежнєвим, який тепер приїздив на Стару площу лише тричі на тиждень.
Розмовляли про Щолокова; надто багато нарікань, ідуть листи, не можна не реагувати, Андропов, мабуть, не зможе й далі замовчувати факти.
Брежнєв подзвонив Голові Ради Міністрів Тихонову:
— Послухай-но, любий, — сказав він своїм особливим, ситим голосом, так говорив у хвилини найбільшого напруження (жартував, захлинаючись, з Твардовським за день до вторгнення у Чехословаччину, анекдоти розповідав), — зроби ласку, візьми собі заступником Щолокова…
Тихонов засміявся:
— Леоніде Іллічу, та він же злодій! Справжнісінький злодій! Хоч убий, але заступником не візьму.
…Коли Цвігун застрелився, Брежнєв подзвонив Суслову:
— Навіщо ти так людей калічиш, га? Ну, винен, ну, покарали б, але під кулю підставляти не треба… Він же був мені вірний, як пес… Чи тобі мої люди перестали подобатись? Може, вважаєш, що настав час оточити старого іншими? Чи не рано мене ховаєш? Не думай, що в моє крісло сядеш, сірим кардиналом не мене називають, а тебе, не мене критикують у республіках, а тебе, затям це… Я добрий-добрий, але до пори, жартувати зі злими можна, вони боягузливі, а з добрими не жартуй — добра людина сильна… А коли я твої архіви підніму — про тридцяті й сорокові роки, — упадеш так, що підлогу носом проб’єш… Народу ти накосив предосить, сотнями тисяч можна лічити, якщо не мільйонами, шановний народний обранець…
…Він пожалів про цю розмову на другий день, коли повідомили, що Суслов при смерті; на засіданні Політбюро побачив холодні очі Андропова, приховані товстими скельцями окулярів, вуглинки Горбачова, який сидів біля «Юри», безпристрасні — Громико, єдиного, з ким був на «ти», і зрозумів раптом, що лишився зовсім самотній серед цих людей; тільки один Суслов витирав сльози, коли він читав напам’ять Єсеніна (знав майже всього, від палітурки до палітурки), решта — байдужно слухали; тільки Суслов стояв з ним пліч-о-пліч, захищаючи пам’ять Сталіна; тільки нещасний старий у пенсне першим поставив питання на Політбюро про присвоєння йому, Брежнєву, чергової Зірки, не звертаючи уваги на те, що ті ж Горбачов і Андропов малювали на папірцях якісь складні діаграми, намагаючись не дивитися на кардинала…
…Ось тоді, після всіх цих скандалів з артистами, хай їм грець — одну вбили, другу пограбували, третього посадили в острог, щоб завдати горя дочці, — він і почав задумуватись над тим, хто ж прийме з його рук імперію, хто збереже про нього вдячну пам’ять… Ось тоді він і сказав собі, що лише Черненко або Гришин зможуть зберегти те, що він створював ці довгі й чудові двадцять років, ось тоді він і вирішив позбавити Андропова реальної влади, перемістивши з КДБ, віддавши при цьому всю кадрову політику Черненку, — зрештою, все вирішує математична більшість голосуючих, що ж іще?
Як і всі люди малої культури, не маючи глибинного політичного відчуття, він не міг собі уявити, що вибори Генерального секретаря відбуватимуться не на Старій площі, а в кабінеті міністра оборони Устинова — того, який, здавалося, завжди і в усьому був з ним, з Брежнєвим.
Спробуй збагни людей…
Маленька деталь — загибель старої російської актриси — виявилась однією з тих крихітних крапель, що може стати останньою, тією, котра переповнить чашу — чи горя, чи терпіння, втоми чи тотальної, застрашливої своєю тишею байдужості…
— Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельможних (Псалом 417, 9).
— Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на людину (Псалом 147, 8).
— Так говорить Господь: «Проклятий той муж, що надію кладе на людину і робить — раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає!» (Єремія 17, 5).
— Наказуй багатим за віку теперішнього, щоб не неслися високо і щоб надії не клали на багатство непевне, а на Бога Живого, що щедро дає нам усе на спожиток, щоб робили добро, багатилися в добрих ділах, були щедрі та пильні, щоб збирали свій скарб, як добру основу в майбутньому, щоб прийняти правдиве життя (Перше послання св. ап. Павла до Тимофія, 6, 4, 5).
