Тунель - Келлерман Бернгард (книги онлайн бесплатно .txt) 📗
Завдяки своїй кмітливості Блекстоун відвернув страшну катастрофу. Його нестямний крик збудив в очманілої маси здоровий глузд. На той час будівлю вже заповнили тисячі людей. Вони посунули до виходів, але щоразу наштовхувалися на стіну. Спочатку здавалося, ніби людям на вулиці просто кортить побачити, що ж буде далі. Та зрештою вони, під впливом криків Блекстоуна, обернулись, і тисячі вуст повторили тепер його попередження:
— Назад, будинок горить!
Натовп відступив до сусідніх вулиць і став рідшати.
Широкими гранітними сходами синдикатської будівлі гунув бурхливий потік голів, рук і ніг, коловорот людей, що викочувалися надвір, схоплювались на ноги і з жахом бігли геть. Усі вони, падаючи градом зі сходів, бачили їх — оті страшні, охоплені полум'ям ліфти! Три, чотири ліфти, в яких горіли паки паперів, мчали нагору, розбризкуючи довкола вогонь.
Серед диму знов з'явився Блекстоун. Він почав швидко, на очах виростати й раптом опинився поруч: Блекстоун стрибнув! Він упав просто на голови тих, що тікали, і ніхто, хоч як дивно, не покалічився. Втікачі порснули врізнобіч, мов грязюка, в яку впав камінець. Усі враз попідхоплювалися, тільки Блекстоун зостався лежати. Його підняли й понесли, але він скоро прийшов до тями, відбувшись тільки вивихом ноги.
Відтоді, як Блекстоун почав кричати, до тієї миті, коли він стрибнув, не минуло й п'яти хвилин. Через десять хвилин Пайн-стріт, Уолл-стріт, Томас-стріт, Сідар-стріт, Нассау-стріт і Бродвей заповнили пожежні обози, огорнені димом парові насоси й санітарні карети. Пожежні обози мчали з усіх нью-йоркських депо.
Командир пожежників Келлі відразу збагнув, яка небезпека загрожує діловому кварталу. Він навіть закликав на допомогу «шістдесят шосту дільницю», тобто Бруклін, чого не траплялося від часів великої пожежі в палаці Правосуддя. Північний в'їзд Бруклінського мосту закрили, і вісім парових насосів з обозами поспішили через примарно завислий у зимовому тумані міст до Манхеттена. З усіх вікон і дверей синдикатської будівлі, немов із велетенської тридцятитрьохповерхової печі, валував дим. Довкола надривно лунали бойові сигнали, моторошні попереджувальні звуки ріжків, пронизливе бемкання дзвонів, трелі сюрчків. Підпалено було четвертий поверх та ліфти, які потім хтось запустив угору. Ніхто згодом не міг сказати, хто вчинив той злочин.
Охоплені вогнем ліфти один за одним зривалися, немов знесилені альпіністи з крутої скелі. Коли ліфти падали в підвал, звідти щоразу здіймалася хмара розпеченої куряви. А в ліфтовій шахті у вестибюлі гриміли гарматні постріли й тріскотів кулеметний дріб — то від спеки там злітала з гвинтів обшивка. Сама шахта перетворилася на сповнений ревища коридор, у якому розпечене повітря підхоплювало й несло вгору палаючі паки листів. Це повітря вибило засклений дах, і над будинком злетів фонтан іскор. Будівля обернулась у вулкан: він випльовував вогненно-червоні клапті паперу та охоплені полум'ям паки листів, що ракетами шугали в небо й артилерійськими снарядами зі свистом пролітали над Манхеттеном.
А над вогнедишним кратером небезпечно низько кружляв, немов хижий птах над своїм підпаленим гніздом, аероплан: оператори «Едісон-Біо» з висоти пташиного польоту знімали вкрите снігом пасмо хмарочосів з діючим вулканом посередині.
З ліфтової шахти вогонь розповзався на поверхи.
Лунко дзенькаючи, з вікон вилітали шибки й розбивалися об протилежні будинки. Залізні рами від вогню скручувалися, вискакували з луток і хурчали в повітрі, наче пропелери аеропланів. Цинк, яким були припаяні бляшані підвіконня та ринви, плавився й розпеченим дощем лопотів по тротуару. Потім за ті шматочки цинку платили великі гроші!
Келлі дав героїчну битву. Він проклав двадцять п'ять кілометрів шлангів і вилив із ста двадцяти труб на палаючий будинок сотні тисяч галонів води. А загалом ця пожежа поглинула двадцять п'ять мільйонів галонів води й коштувала Нью-Йорку сто тридцять тисяч доларів — на тридцять тисяч більше, ніж велика пожежа 1911 року в палаці Правосуддя.
Келлі боровся з вогнем і морозом водночас. Пожежні крани замерзали, шланги лопались. Вулиця взялася кригою завтовшки цілий фут. Грубим шаром обмерзла вся будівля, в якій бурхала пожежа. Пайн-стріт на фут була встелена крижаними зернами — вітер розбризкував воду, краплини оберталися в дрібний град, що засипав вулицю.
Келлі зі своїми загонами оточив ворога й вісім годин підряд відбивав його атаки. На дахах навколишніх будинків, задихаючись від диму, обмерзлі кригою, на десятиградусному морозі боролися люди Келлі. Серед них сновигали репортери, кінооператори закоцюблими пальцями крутили ручки своїх апаратів. Вони теж працювали до виснаження.
Будівля була з бетону й заліза і не могла згоріти, хоч розпеклася так, що тріскалися шибки в сусідніх будинках. Але всередині вона вигоріла дотла.
11
Аллан урятувався по даху будівлі «Меркентайл Сейв Компані», на вісім поверхів нижчій від синдикатської.
Пожежу він помітив через кілька хвилин після того, як троє нахаб примусили його своїми криками вийти з кабінету. І коли Лайон, заточуючись від переляку й хвилювання, прибіг до нього, Аллан був уже в пальті й капелюсі. Він згрібав зі столу кореспонденцію й ховав до кишень.
— В будинку пожежа, сер! — прохрипів китаєць.— Ліфти горять!
Мак кинув йому ключі.
— Відімкни сейф і не кричи! — наказав він.— Будинок не згорить!
Приголомшений новим лихом, що впало на нього, Аллан весь аж пожовтів. «Це кінець!» — промайнуло в нього. Ні, Аллан не був забобонний. Проте, зазнавши стількох ударів долі, він раз у раз повертався до думки про те, що над тунелем тяжіє якесь прокляття. Цілком машинально, не усвідомлюючи добре того, що робить, він згрібав зі столу креслення, плани, папери.
— Маленький ключ з трьома зубчиками, Лайоне! Тільки не скигли! — сказав він, потім неуважно, отупіло кілька разів повторив: — Тільки не скигли... Тільки не скигли...
Задзеленчав телефон. Дзвонив Келлі. Він сказав, що Аллан повинен спускатися по східній стіні на дах будівлі «Меркентайл Сейв Компані». Телефон дзвонив через кожну хвилину — далі зволікати не можна! — поки Аллан вимкнув апарат.
Він переходив від столу до столу, від полиці до полиці, збирав креслення, папери й кидав їх Лайону:
— Все це — до сейфа! Швидше!
Лайон мало не божеволів од страху, проте не насмілювався сказати жодного слова, тільки ворушив губами, так наче заклинав домовика. Зиркнувши скоса на обличчя господаря, він зрозумів, що насувається гроза, буря з градом, і не зважився дратувати Аллана.
Раптом у двері хтось постукав. Дивина! На порозі з'явився російський німець Штром. Він стояв у короткому пальті, з капелюхом у руці, і в його позі не було ні покори, ні настирливості. Здавалося, Штром зібрався терпляче ждати. Потім він сказав:
— Пора, містере Аллан!
Аллан не міг збагнути, як Штром дістався сюди. Але розмірковувати про це було ніколи. Аллан пригадав тільки, що Штром приїхав до Нью-Йорка поговорити з ним про скорочення армії інженерів.
— Ідіть уперед, Штром! — наказав Аллан.— Я прийду!
І знов заходився порпатись у стосах паперів. За вікнами валував угору дим, а в самому низу надривалися сирени пожежних машин.
По хвилі погляд Аллана знов упав на двері. Штром усе ще стояв з капелюхом у руці на порозі й чекав.
— Ви ще тут?
— Я жду вас, Аллан,— скромно, однак рішуче відповів блідий Штром.
Раптом до кімнати вкотилася хмара диму, а вслід за димом з'явився офіцер-пожежник у білому шоломі. Він закашлявся й сказав:
— Мене послав Келлі! Через п'ять хвилин ви вже не потрапите на дах, містере Аллан!
— А мені ще тільки й треба п'ять хвилин! — відповів Аллан, не кидаючи збирати папери.
Цієї миті клацнув затвор фотоапарата, всі обернулися і побачили фоторепортера, що націлювавсь об'єктивом на Аллана. Офіцер у білому шоломі від подиву аж поточився.
— Як ви сюди потрапили? — спантеличено запитав він. Репортер сфотографував і спантеличеного пожежника, потім відповів:
