Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
Не з’ясовано, як ставився Томас до цих істин, що їх так обурено проголошувала його сестра. Христіан же про це взагалі не мав ніякої думки: він обмежувався тим, що, наморщивши носа, приглядався до гостей, а потім передражнював їх у клубі чи вдома.
Та нема сумніву, що Тоні дужче, ніж будь-кому, допікали ті богомільні відвідувачі. Якось увечері дійшло навіть до такого: один місіонер, на ім’я Джонатан, що побував і в Сірії, і в Аравії, чоловік з великими, докірливими очима й жалібно обвислими щоками, приступив до неї і меланхолійно-суворим голосом зажадав, щоб вона розв’язала питання, чи її накручені кучері можна погодити із справжньою християнською покорою. Ох, він не знав, яка Тоні Грюнліх дотепна й гостра на язик! Якусь мить вона мовчала, і видно було, як напружено працює її думка. А тоді відповіла:
— Чи не могла б я вас попросити, шановний пане пастор, щоб ви дбали про свої власні кучері?
І, зашелестівши сукнею, вийшла з кімнати, ледь звівши плечі, закинувши назад голову і все одно намагаючись притиснути підборіддя до грудей.
Треба сказати, що пастор Джонатан мав дуже мало волосся, вірніше, був лисий як коліно.
Іншого разу їй випало пережити ще більший тріумф. Пастор Трішке, Плаксивий Трішке з Берліна, — своє прізвисько він дістав тому, що кожної неділі під час проповіді в певному місці починав плакати, — отже, той Плаксивий Трішке, який відзначався блідим обличчям, червоними очима та конячими щелепами і вже з тиждень гостював у Будденброків, то змагаючись з бідолашною Клотільдою, хто більше з’їсть, то ревно молячись, при тій нагоді закохався в Тоні, і закохався не в її безсмертну душу — о ні! — а в її верхню губу, пишні коси, гарні очі і квітучу постать! І той слуга божий, що мав у Берліні дружину й купу дітей, не посоромився послати через служника Антона до спальні мадам Грюнліх на третьому поверсі листа, вдало складеного з біблійних цитат, упереміш з улесливо-ніжними словами. Тоні знайшла того листа, як лягала спати, перебігла його очима й рішучим кроком спустилася сходами на півповерх, до материної спальні. Там, при свічці, нітрохи не соромлячись, вона вголос прочитала матері послання душпастиря, після чого Плаксивому Трішке довелося покинути Менгштрасе.
— Усі вони такі! — заявила мадам Грюнліх. — Геть усі! О боже, колись я була дурним, наївним дівчиськом, мамо, але життя навчило мене не довіряти людям. Більшість із них пройдисвіти… Так, на жаль, це правда. Грюнліх!..
Це слово прозвучало, як голос сурми, як бойовий поклик; трохи піднявши плечі і звернувши погляд до неба, Тоні войовниче кинула його в простір.
Розділ шостий
Зіверт Тібуртіус був низенький миршавий чоловічок із великою головою і ріденькими, але довгими русявими баками, які він часом, задля зручності, закидав на плечі. Його кругла голова була вся вкрита м’якими, дрібними кучериками. Вуха він мав великі, відстовбурчені, з дуже загнутими всередину краями, а зверху гострі, мов у лиса. Ніс був схожий на невеличкий, плаский гудзик, вилиці випнуті, а сірі очі мали одну особливість: звичайно вони були примружені і трохи дурнувато кліпали, але часом дивовижно витріщалися, ставали Дедалі більші й більші, викочувалися, мало не вискакували з ямок…
Такий був пастор Тібуртіус, родом; з Риги. Кілька років він служив у Середній Німеччині, а тепер, повертаючись на батьківщину, де йому трапилась парафія, зупинився в їхньому місті. Мавши рекомендацію знайомого священика, що колись уже скуштував на Менгштрасе супу з телячої голови і шинки з цибулиною підливою, він зробив візит пані Будденброк, дістав запрошення погостювати в неї тих. кілька днів, поки він буде в місті, і розташувався в просторій кімнаті для гостей на другому поверсі зразу біля коридора.
Але пробув він довше, ніж сподівався. Минуло вже вісім днів, а він ще й досі не встиг оглянути багато. речей, гідних уваги: «Танцю мертвих» і дзигарів з апостолами на Маріїнській церкві, ратуші, Дому корабельників чи сонця з рухомими очима в соборі. Минуло десять днів, і він знову завів мову про від’їзд, але на перше ж слово господині, що запропонувала йому погостювати ще трохи, вія залюбки лишився.
Він був приємніший за Джонатана й Плаксивого Трішке, зовсім не цікавився кучерями пані Антонії і не писків їй листів. Зате куди більше уваги приділяв Кларі, її меншій і статечній сестрі. В її присутності, коли вона говорила, виходила чи приходила, очі його, бувало, рантом дивовижно витріщалися, ставали дедалі більші, мало не вискакували з ямок… Майже цілий день він намагався бути біля Клари, провадив з нею духовні й світські бесіди або читав їй; вимова у нього була смішна, уривчаста, як на його балтійській батьківщині, голос раз по раз переходив у вереск.
Першого ж дня він заявив:
— На милість божу, пані Елізабет! Що за чудесна дитина ваша дочка Клара! Яким скарбом благословив вас господь!
— Це правда, — відповіла пані Будденброк.
Але Тібуртіус так часто про ще казав, що вона почала приглядатись до нього пильніше, потроху випитувати про його походження, становище й надії на майбутнє. Виявилося, що він походить з купецької родини, не має ні братів, ані сестер, мати його померла, а старий батько живе в Ризі на відсотки а чималого капіталу, який потім перейде до нього, Тібуртіуса; але й тепер служба дає йому достатнє забезпечення.
Кларі Будденброк ішов тепер дев’ятнадцятий рік. Висока, струнка, з темними, гладенько зачесаними на» проділ косами, з суворим і разом з тим мрійливим поглядом карих очей, з ледь горбуватим носом і, може, надто міцно стуленими вустами, вона була гарна своєрідною, неприступною вродою. Вдома Клара найбільше приятелювала з своєю вбогою, так само побожною кузиною Клотільдою. Батько Клотільдин недавно помер, і вона тепер носилася з думкою десь «влаштуватися»: їй лишився в спадок якийсь гріш та дещо з меблів, і вона сподівалася знайти собі місце в якомусь пансіоні… Звичайно, Кларі чужа була потульна, терпляча покора завжди голодної Тільди. Навпаки, з слугами, навіть з братами, сестрою і матір’ю, вона говорила досить владним тоном, а її голос — альт, здатний хіба що знижуватися на рішучих інтонаціях, але ніколи не підвищуватись на запитальних, — часто звучав як наказ, твердо, нетерпляче й зарозуміло, особливо тоді, як у Клари боліла голова.
До того як консулова смерть огорнула родину жалобою, Клара з холодною гідністю брала участь у вечорах, які відбувалися в їхньому домі та в інших значних сім’ях міста. Мати приглядалася до неї й мусила визнати, що хоч Клара хазяйновита й матиме добрий посаг, її важко буде видати заміж. Пані Будденброк не могла собі уявити поряд з цією суворою, побожною дівчиною жодного із скептичних, охочих до вина й веселих купецьких синів їхнього кола, — хіба що якогось пастора. А оскільки ця думка була їй деякою втіхою, вона, з свого боку, стримано, але прихильно зустріла ніжні упадання Зіверта Тібуртіуса.
І справді, все складалося якнайкраще. Одного теплого, безхмарного липневого дня родина Будденброків — пані Елізабет, Антонія, Христіан, Клара, Тільда, Еріка Грюнліх з мамзель Юнгман, а з ними й пастор Тібуртіус, — вибралися на прогулянку далеко за міську браму, щоб десь у сільському заїзді за дерев’яними столиками на свіжому повітрі попоїсти суниць, кислого молока чи гречаної каші; після підвечірку вони вирішили пройтися по великому садку, що спадав аж до річки, в затінку яблунь, груш і слив, поміж кущами порічок, агрусу і грядками спаржі та картоплі.
Зіверт Тібуртіус і Клара Будденброк трохи відстали від інших. Він, набагато нижчий за дівчину, з баками, закинутими на плечі, зняв з великої голови чорного крислатого бриля, витріщив очі і, час від часу втираючи хусточкою піт з чола, почав з нею довгу, лагідну розмову, під час якої вони на хвильку спинилися і Клара поважним, спокійним голосом сказала «так».
Потім, коли вони вернулися додому, коли за вікнами вже панувала задушлива тиша недільного вечора і пані Елізабет, розімліла, трохи стомлена, сиділа сама в кімнаті з краєвидами, пастор Тібуртіус підсів до неї і в сяйві призахідного сонця почав також з нею довгу лагідну розмову, наприкінці якої пані Елізабет сказала:
