Країна Моксель, або Московія. Книга 1 - Білінський Володимир Броніславович (читать полные книги онлайн бесплатно txt) 📗
2 січня його передові загони з'явилися під стінами міста й оточили його з усіх боків. Приміські монастирі було віддано на розграбування, до 500 монахів забрано. Наступного дня опричники проникли в місто, зібрали всіх священиків і дияконів, поставили їх поруч із ченцями… Їх били від ранку до вечора, вимагаючи по 20 р. викупу за кожного. Як можна судити з документів, між ними були щасливці, які уникли катування, заплативши необхідну суму. На решту чекала страшна доля. Царські пристави нишпорили по будинках і зганяли жителів у обгороджене місце, яке охороняли війська. У п'ятницю 6 січня прибув сам Іван (Ірозний. — В. Б.) із сином і 500 стрільців. Він наказав бити ціпками до смерті всіх ченців… Трупи їхні розвезли по монастирях і там поховали.
Настала черга білого духовенства. В неділю зранку перед обіднею архієпископ вийшов із хресним ходом назустріч цареві на волховський міст і хотів благословити його. Іван не прийняв благословення й назвав його «волкомъ хищным». Але все ж наказав йому служити обідню у св. Софії. Він мав намір повторити сцену розправи з Філіпом. Цар прийняв навіть запрошення пообідати у владики. Він здавався веселим і їв охоче. Раптом серед трапези він голосно скрикнув. За цим знаком опричники взялися виконувати те, що їм було заздалегідь наказано. Весь дім архієпископа був розгромлений. З нього зірвали одяг і разом з челяддю кинули в темницю. В наступні дні терор сягнув жахливого розмаху. На головній міській площі було споруджено подобу трибуналу, оточеного знаряддями катувань. Цар приступив до швидкого суду. Міщан приводили сотнями, катували, спалювали на малому вогні з бузувірськими прийомами, відтак майже всіх присуджували до смерті й везли спалювати. Закривавлені жертви прив'язували до саней і з крутого спуску штовхали на бистрину, де Волхов ніколи не замерзав. Нещасні поринали в безодню. Немовлят спалювали, прив'язавши їх до матерів. Опричники з піками стояли на човнах і стежили, щоб ніхто не врятувався.
За даними третього новгородського літопису, вбивства тривали п'ять тижнів, і щодня на той світ відправлялося зазвичай людей 500–600. Іноді кількість жертв зростала до півтори тисячі на день. Перший псковський літопис свідчить, що загалом загинуло близько 60 000 людей, як чоловіків, так і жінок…
Як би там не було, огидна різня набула жахливого розмаху, і коли Іванові більше нікого було вбивати, він обернув свою лють на неживі предмети. З особливим звірством кинувся він спершу на монастирі, припускаючи там зраду. Із тієї ж, імовірно, причини він узявся знищувати торгівлю й промисловість цього великого міста. Всі крамниці в місті та передмістях, а разом із ними й доми були розграбовані й зруйновані дощенту. Присутнім при цих руйнуваннях був сам цар. Опричники ж, якщо вірити літописам, нишпорили довкола верст за 200–250 від Новгорода і скрізь чинили те саме…
Новгород уже ніколи не оправився від завданого йому удару» [4, с. 275–278].
Так само, рівно через 425 років, у січні 1995 року, Росія повела свої війська і своїх опричників (ФСБ та ОМОН) на Чечню й повністю, як і багато років раніше, під корінь знищила місто Грозний. Який збіг! Суть Імперії ніколи не змінювалася, ніколи не зміниться. Ілюзії марні! Якщо в Новгороді Іван IV із московитами знищив понад 60 тисяч людей, то у 1995 році в Російської імперії апетит не зменшився — знищили в Чечні понад 100 тисяч людей.
Схилімо голови перед безвинними жертвами варварської імперії!..
Повернімося до Івана IV.
Ось як описує ці ж діяння царя російський релігійний філософ Георгій Петрович Федотов (1886–1951 р.) у книзі «Святий Філіп Митрополит Московський», перевиданій у Москві 1991 року (Париж, 1928, с. 81–82):
«… Люд утікав із насиджених місць, розорених опричниною. Села й міста порожніли. В цей час громадянська війна царя з народом набула нових форм. Розгрому і різанині піддавалися цілі міста. Ми чуємо це про Торжок та Коломну. В грудні 1569 р. були погромлені всі міста між Москвою і Новгородом. Це було справжнє військове завоювання в жорстокій воєнній ситуації XVI століття, завоювання землі, яка й не думала ні про повстання, ні про опір. Приводом був донос на новгородську владу, яка нібито збиралася здатися польському королеві. Але чим провинилися Клин, Твер, Вишній Волочок та інші міста на шляху царської раті?..
Убивства почалися вже в Клині. Таубе й Крузе пишуть, що в цьому місті Іван зустрів велику партію — 470 сімейств — псковичів, яких гнали, за його наказом, у Москву для заселення спустошених мором місцевостей. Усіх їх перебили разом із клинчанами. Люта орда наблизилася до Твері. Іван не ввійшов у місто, а зупинився в одному з найближчих монастирів. Військо грабувало місто, за наказом царя, почавши з духовенства. Палили те, чого не могли забрати, мучили й вбивали людей» [10, с. 81–82].
Хто може знайти в опису живий народний зв'язок Новгорода, Твері й Клина з Москвою 1570 року? Навіть у XVI столітті не існувало взаємного зв'язку і взаємної довіри між народами, які проживали на просторі від Смоленська й Пскова до Волги й Ками.
Хоч би які «байки» не розповідали російські наукові мужі на потребу Російської імперії, на виправдання таких діянь московських князів, а пізніше царів, — жорстокому варварству виправдань нема.
Новгород своєю культурою, своїм історичним розвитком, своєю економікою стояв значно вище від деспотичної Москви й Московії загалом. Московські князі та боярство бачили в цьому постійну загрозу для себе особисто і для князівства. Вони, крім фізичної сили й жорстокості, нічим не відзначалися. У той час, коли Новгород мав півтисячолітні культурні та економічні зв'язки з Києвом і Європою.
Опис варварського розбою ще раз засвідчує: Московія загалом навіть у XVI столітті була країною не слов'янського народу, а більш жорстокого, підступного, який мав зовсім іншу психологію, інше історичне коріння.
Г. П. Федотов думки, аналогічні до наших, висловив значно раніше:
«Весь російський народ був не лише жертвою царя Івана, а й співучасником його злочинів. Один із древніх істориків смути бачив загальну народну провину в «божевільному мовчанні» перед царем. Але мовчанням не обмежувалося потурання злу… І монастирі намагалися приписуватися до опричнини, заради матеріальних благ. Ми бачили інтриганів-єпископів і ченців у справі св. Філіпа. Це були злочини окремих осіб. Але вже вся російська церква і вся російська земля (Московія. — В. Б.) відповідали за собор єпископів, який засудив святителя» [10, с. 84].
Ось такі «калачі» випік церковний собор. Він і сьогодні «випікає» аналогічну продукцію. Згадайте бодай так зване «відлучення» від російської церкви Патріарха Київського і Всієї України-Руси Філарета, який давно покинув їхню церкву.
Російська православна церква жорстокого розбою правителів Московії ніколи не засуджувала, якщо чинився «на благо держави Московської». Бандитське знищення чеченського народу освячене церквою і в 1860 році, і в 1944 році; промовчала церква і в 1995 році, коли знищувалися дощенту міста і села Чечні-Ічкерії.
Накласти анафему на російських розбійників патріарх і його митрополити забули.
Теперішній владика Алексій II не посмів засудити їх і відмежуватися від діянь московської влади заради все тієї ж ідеї «великої й неподільної держави Московської».
Коли відсієш вагомі факти від словесного сміття великоросійської історії, очам відкривається зовсім інша, цілком пересічна, замішана на розбої й брехні, картина становлення Московської держави.
Ми вивчаємо один за одним трагічні періоди Російської імперії. І бачимо, як кожна подія фальшувалася на догоду великодержавній ідеології, як спотворювалися факти, як із фальпіі робилися далекоглядні висновки. Але будь-яка облуда цієї імперії завжди мала певну мету. Якщо вона запущена — отже, щось повинна обґрунтувати.
Так сталося з брехнею про казанських татар, історію завоювання яких настала пора викласти. Визначімося: хто ж вони насправді, як з'явилися в «середині Великоросії», через що були поневолені одними з перших і чому «великороси» так жорстоко повелися з великим і прадавнім народом?
