Записки українського самашедшого - Костенко Ліна (читать книги онлайн полные версии TXT) 📗
Словом, рік Чорного Барана не стоїть на місці, а людина все не в плюсі.
Слідство у справі журналіста, вбитого у Багдаді, завершилось. Може, тому, що й не починалося. Просто надійшла відповідь, що то був нещасний випадок, цілком природний в умовах війни. Надалі такі випадки будуть іще природніші, оскільки солдатам коаліції надано імунітет безкарності за подібні випадки у подібних обставинах. Так що гати-стріляй по журналістах, розбомби весілля, торохни по святих місцях — все тобі спишеться, все тобі пробачиться, і ніякий Міжнародний суд тебе не засудить.
Ще дивно, що звернули увагу на знущання у тюрмі Абу-Ґрейб. І навіть якомусь сержантові дали вісім років за зґвалтування. Могли б також списати на умови війни.
Щоправда, у сенсі гуманізації воєн уже дещо робиться. Чув, наприклад, що одне військове відомство ініціює розробку екологічно чистих куль, які не містять свинцю.
Тому що свинцеві кулі завдають шкоди здоров’ю убитих.
А також непогана ідея — використовувати бджіл і метеликів для виявлення ядерної зброї. Я ще б порадив заворожені крила джмеля. Дуже ефективно, як показує досвід України.
Знову спалах на Сонці. Геофізичне збурення. Потоки плазми, мабуть, досягли Землі. Болить голова, дружина прикладає кубики льоду до лоба.
Вночі не можна заснути, суне вантажний транспорт, деренчать шибки.
Втекли на дачу до Борьчиної матері. Бо хоч яка вже там обгоріла дача, та ми й самі погорільці власної долі. У кожному разі якась травичка, якась тінь.
Машину вела Ґламур. Фактично, це дуже красиво, коли така камея сидить за кермом. Особливо руки, гарні жіночі руки на кермі, з димчастим топазом у персні. Моя дружина сиділа поруч з нею, на передньому сидінні, вони перемовлялись, а ми з дітьми, двоє, вважай, мужчин, мовчки сиділи за ними, мов загіпнотизовані тим топазом.
Ця вишукана Ґламур виявилася така неледача, а Лев, інвертований на пустелю, такий натхненний її присутністю, що за ці пару тижнів ми й напрацювалися, і відпочили, та й дух згару вже не так дошкуляв. Дача, ясно, стояла, мов привид, але веранду обплів виноград, город вже не глушів у бур’яні, під вікнами цвіли мальви й жоржини, хлопці шастали як у джунглях, Борьчин шнаусер весело дзявкотів. Жінки ходили в бікіні, ми собі теж зробили Анталію. Спали — хто на веранді, хто в недогорілій кімнаті, Лев інвертувався на горище по вузенькій драбині і спав на свіжому сіні, яке сам же й накосив.
Борьчиній матері наснилося, що горять двері. Вона серед ночі схопилася й кинулась до вікна. Лев, інвертований на пустелю, з гуркотом злетів з горища, перехопив її, заспокоїв і одніс на руках до ліжка. Але, з усього видно, баналу не буде, бо зразу ж вийшов на ґанок, викурив сигарету, а потім тихенько, щоб нікого не збудити, побрався назад на горище.
Телевізор тут не працює. Газет нема. Відпочили.
А приїхали в Київ, знову те саме. Сусіди в паніці, зачиняють кватирки, кажуть, вибухнув «саркофаг». Потім з’ясувалося, що нічого подібного, даремна тривога, а не полишає відчуття, що рано чи пізно вибухне.
Суспільство підміноване чутками. Психіка перевантажена. На такому ґрунті виросте будь-який психоз.
Дедалі більше людей з ушкодженою психікою.
Може, я теж один з них, бо чого ж я живу не своїм нормальним людським життям, а божевільним життям світу?
Коли я останній раз от просто так полежав і подивився у стелю? Коли прочитав якусь книжку? Уже й не пам’ятаю. Ще мемуари, документалістику, наукову брошуру, а література не йде.
Може, така література, чи такий я?
— Це література перехідного періоду, — каже мій батько. — Прийде наступне покоління і створить справжню.
То вже ж прийшло. І створило.
Новий скандал, наразі дипломатичний. Напився працівник посольства, високодостойний репрезентант України — колись один такий упав під стіл у Канаді, тепер відзначився в Польщі. Затриманий у нетверезому стані за кермом, вчинив опір поліції, а доправлений у відділок, бешкетував ще й там.
От якби вже той консул теж упав десь під стіл. Але чому я думаю, що це саме він пише моїй дружині валентинки? А може, це той підліток з вікна навпроти задивився на неї? Чи спортсмен, що бігає щоранку у нас під вікнами? Чи старенький професор з її кафедри, чий погляд на неї відмолоджує його душу? Вона ж скрізь, де пройде, за нею голови повертаються, як соняхи.
Сонце моєї долі, якір моєї свободи — жінка! Вчора вона мене бачила у вікні перукарні. Я саме сидів у кріслі, наді мною блискали ножиці. Я завжди ходжу до цієї перукарки, мила дівчина, меланхолійна, уважна, добрий майстер, не вколе, не обчикрижить.
— Я бачила, як вона торкала твої скроні, — каже дружина, — як вона повертала тебе за плечі і дивилася на тебе у дзеркалі!
Вона ревнує, не може бути, вона ревнує!
— Ну, торкни мої скроні, — кажу я, — подивися на мене у дзеркалі. Я тебе кохатиму, а ти дивися, тепер нас четверо, ревнуй мене до самої себе, ревнуй!
Я сам ревнував її до свого двійника, якого вона так пристрасно обнімала у задзеркаллі.
Знову попались наші Синдбади, флібустьєри чужого бізнесу, тепер вже у Перській затоці, під панамським прапором, з контрабандою іракської нафти. Запевняють, що нічого не знали, думали, везуть фіґи й фініки, гроші не пахнуть, нафта, виявляється, теж — а це уже мародерство, це вже з розряду моральних катастроф України. Але вона звикла. У неї скрізь стоять кораблі, то за борги, то за контрабанду, то за наркотики. Але я не звик. В цій країні стає соромно жити.
Я вже не записую, а скидаю інформацію на диктофон. — Ось, — кажу дружині, — послухай. У центрі Багдада вибух. В Ізраїлі вибух. Біля Коморських Островів виловили аномальну рибину. Нельсону Маиделі 85.
У чорнобильську церкву передали мощі святого Феодосія. У Москві розкрили банду «оборотнів» у погонах. І в Києві розкрили аналогічну.
А може, вона й не аналогічна, а все це — один і той самий розгалужений спрут?
Затримано тутешнього «оборотня», офіцера, що в процесі демократичних перетворень перетворився на організатора банди. Він заявив, що знає, хто вбив Ґонґадзе, але скаже тільки в суді.
— Значить, до суду не доживе, — коментує дружина. — Умре в тюремній камері за таємничих обставин.
Як у воду дивилася. Він таки вмер, той несподіваний свідок у справі Ґонґадзе, недавно затриманий «оборотень», організатор банди, він же й борець з організованою злочинністю, а відтак втаємничений як у злочинність, так і в боротьбу з нею. Помер раптово, у тюремній камері, за таємничих обставин. Тіло хутенько піддали кремації, наступного дня уже й поховали. Встиг, правда, якось передати листа до якоїсь громадської організації, назвав, кажуть, імена убивць і натякнув, що існує тільки йому відомий, глибоко законспірований сховок із сенсаційними викриттями у справі Ґонґадзе.
Але вже через пару днів Генпрокуратура запевнила, що нічого нового у тому листі нема. І в сховку нічого нема. Порожній.
Враження таке, що слідство замітає сліди.
Тіні хіросімських журавликів пролітають над світом. 58-ма річниця.
Той льотчик, Клод Ізерлі, збожеволів, скинувши атомну бомбу на Хіросіму. Тоді там загинуло понад чверть мільйона людей. їхні опромінені скелети гналися за ним все життя.
За теперішніми політиками не женуться.
Щойно мер Хіросіми закликав назавжди відмовитися від атомної зброї, як тут же Північна Корея заявила, що продовжить ядерні випробування.
Люблю Куросаву. Його фільм про Нагасакі. Взагалі всі його фільми. Пам’ятаю, як у «Снах Куросави» людина струшує піджак від радіації. Мені здається, що це я струшую піджак у своїх чорнобильських снах.
Біля Канарських островів затонув човен з іммігрантами з Марокко.
Теж хотіли на Канари.
Судять терориста, що торік підірвав нічний бар на острові Балі. Майже мій ровесник, трохи старший. Його судять, а він усміхається. Засудили до смертної кари — усміхається. Його так і назвали: «Усміхнений терорист».
А що ми знаємо? Він тамтешній, здається, з острова Ява. Може, у нього своя філософія смерті. Може, він хоче, щоб його поклали під великим деревом. Може, він не усміхнений, а в них так годиться.
