Гордість і упередженість - Остин Джейн (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
«Моя дорога Ліззі! Після написання вищезгаданого сталася річ украй неочікувана і надзвичайно серйозна; але не бійся — нічого поганого з нами не трапилось, і всі ми почуваємося добре. Те, про що я збираюся розповісти, стосується нашої бідолашної Лідії. Вчора вночі, коли ми вже полягали спати, нам принесли термінового листа від полковника Форстера, котрий повідомив нас, що вона втекла до Шотландії з одним із його офіцерів, а якщо по правді — то з Вікхемом! Ми просто отетеріли. Однак здається, що для Кітті це не стало абсолютною несподіванкою. Боже, який жаль! Цей шлюб є дуже нерозважливим і вкрай недоречним для них обох! Але я хочу сподіватися на краще, на те, що, може, він усе ж таки має не таку погану вдачу, як нам здалося. З тим, що Вікхем бездумний та нерозбірливий, я можу погодитися, але цей крок (який не дає нам приводу для засмучення) не засвідчує наявності якоїсь поганої риси характеру. Принаймні його вибір є щиросердим і безкорисливим, бо він знає, що наш батько не в змозі хоч чимось її забезпечити. Наша бідолашна матінка просто вбита горем. Тато ж переносить цю подію не так важко. Як добре, що ми не переповіли їм усього того, що говорилося не на користь Вікхема! Нам і самим слід тепер про все це забути. Припускають, що вони поїхали в суботу близько півночі, але їх відсутність помітили тільки учора о восьмій ранку. Вістовика послали відразу ж. Люба Ліззі! Уявляєш — вони, напевне, проїхали за десять миль од нас! Наскільки ми зрозуміли з листа, незабаром до нас прибуде полковник Форстер. Лідія залишила декілька рядків для його дружини, повідомивши їй про їхній намір. Мушу закінчувати, бо я не можу надовго залишати бідолашну матінку. Боюся, ти не зможеш розібрати, що я там похапцем написала, бо я й сама ледь розумію написане».
Не лишаючи собі часу для роздумів і ледь розуміючи свої власні почуття, Елізабет, закінчивши першого листа, відразу ж схопила другий і, відкривши його з крайнім нетерпінням, почала читати; написаний він був на день пізніше першого:
«На цей час, моя люба сестро, ти вже, мабуть, отримала мій похапцем написаний лист. Сподіваюся, що цей буде більш розбірливим, але я не можу цього гарантувати, бо хоча зараз я і не поспішаю, зате натомість почуваюся страшенно спантеличеною. Лізонько, не знаю, як про це написати, але я маю для тебе погану новину, яку мушу повідомити негайно. Хоч яким би нерозважливим узагалі видавався шлюб між Вікхемом та нашою бідолашною Ліззі, наразі ми вкрай занепокоєні та сподіваємося, що він уже відбувся, бо існує багато підстав непокоїтися, що вони поїхали не до Шотландії. Полковник Форстер приїхав учора, вирушивши з Брайтона позавчора лише через кілька годин після вістовика. Хоча із записки, яку залишила Лідія для місіс Форстер, стало ясно, що вони збиралися податися до Гретна-Грін, Денні ненароком висловив свою впевненість, що Вікхем і не збирався туди їхати і взагалі ніколи не мав наміру одружуватися з Лідією. Про це дізнався полковник Форстер і, стривожившись, негайно вирушив із Брайтона, щоб дізнатися, куди вони прямували. Він швидко довідався, що вони подалися до Клепхема, але там їхній слід урвався, бо коли вони дісталися туди, то пересіли до найманого шестимісного екіпажа, відпустивши фаетон, котрим доїхали туди з Епсома. Після цього ми знаємо лише, що їх бачили по дорозі до Лондона. Не знаю, що й думати. Полковник Форстер прибув до Гертфордшира, дорогою ретельно розпитавши про них на кожній шляховій заставі та зазирнувши до постоялих дворів у Барнеті та Гетфілді. Але надаремне — ніхто таких людей на дорозі не бачив. Люб'язно виявляючи про нас турботу, він з'явивсь у Лонгберні й поділився з нами своїми побоюваннями у спосіб, що робить велику честь його шляхетності. Мені щиро жаль його та місіс Форстер, але хіба ж можна їх у чомусь звинувачувати? Великим є наше горе, люба моя Ліззі. Тато й матінка гадають, найгірше вже трапилося, але я не схильна думати про нього так погано. Є багато обставин, завдяки яким їм буде зручніше таємно одружитись у Лондоні, ніж діяти у відповідності з їхнім початковим задумом; і навіть якщо він наважився замислити таку підлість проти Лідії, дівчини скромного походження, то невже ж вона втратила здатність хоч що-небудь розуміти? Це просто неможливо! Однак я з жалем дізналася, що полковник Форстер не схильний думати, що вони збираються одружитися — коли я висловила свої сподівання з цього приводу, то він похитав головою і висловив свої побоювання, що Вікхем — не та людина, котрій можна довіряти. Наша люба матінка злягла і не виходить зі своєї кімнати. Якби вона хоч намагалася рухатись і тримати себе в руках, то їй було б краще, але де там! Що ж до тата, то ніколи в житті не бачила я його таким засмученим. Бідолашна Кітті сердиться, що Вікхем та Лідія приховували свої почуття, але вони просто змушені були це робити — тут дивуватися ні з чого. Я щиро рада, моя Лізонько, що тобі поталанило уникнути цих гнітючих сцен, але тепер, коли перше потрясіння минуло, дозволь мені зізнатись — я так хочу, щоб ти повернулась якомога скоріше! Однак я не настільки егоїстична, щоб вимагати твого негайного повернення, особливо якщо це завдасть тобі незручностей. Прощавай! Я знову беруся за перо, щоб зробити те, чого я спочатку робити не збиралась (я щойно тобі про це сказала), але обставини просто змушують мене благати всіх вас приїхати сюди — і приїхати якомога швидше. Я знаю своїх дорогих дядечка та тітоньку дуже добре і тому не боюся просити їхньої допомоги; більше того — першого я благатиму посприяти ще в дечому. Мій тато і полковник Форстер незабаром поїдуть до Лондона, щоб спробувати знайти там Лідію. Що там робитиме тато — я не знаю, але в такому вкрай пригніченому стані він навряд чи зможе вжити якихось заходів найліпшим чином, а полковник Форстер із обов'язку служби мусить бути у Брайтоні завтра ввечері. У такій критичній ситуації порада і допомога мого дядечка були б просто неоціненними; він одразу зрозуміє мої почуття — я покладаюся на його доброту».
«О дядечку, де ви є?!» — скрикнула Елізабет після прочитання листа і прожогом кинулася на пошуки містера Гардінера, щоб їхати разом з ним, не втрачаючи такого дорогоцінного часу. Але коли вона добігла до дверей, то відчинив їх служник, і перед нею з'явився містер Дарсі. Її бліде обличчя та стрімкі рухи змусили його здригнутися; не встиг він достатньо оговтатися, щоб заговорити, як Елізабет, із голови якої тривога за Лідію витіснила всі інші думки, вигукнула, затинаючись:
— Вибачте, але я мушу вас залишити. Мені необхідно зараз же знайти містера Гардінера у справі абсолютно невідкладній! Я не можу втрачати ані хвилини.
— Боже правий! Що сталося?! — вигукнув містер Дарсі голосом, у якому було більше хвилювання, ніж ввічливості. Швидко опанувавши себе, він мовив: — Я не збираюся вас затримувати, але дозвольте за містером Гардінером сходити слузі або мені. Ви погано виглядаєте — вам не можна йти самій.
Елізабет завагалась, але коліна її тремтіли і вона збагнула, що пуття від її пошуків буде мало. Тому вона покликала служника і наказала йому — хоча зрозуміти її було важко, бо вона затиналася і хапала ротом повітря — негайно привести додому його хазяїна і хазяйку.
Коли той вийшов з кімнати, вона сіла, не в змозі триматися; виглядала вона настільки нещасною і хворою, що містер Дарсі просто не міг залишити її саму чи утриматися від слів, мовлених зі співчуттям та ніжністю:
— Давайте я покличу вашу служницю. Може, щось вип'єте, аби вам полегшало? Склянку вина? Давайте я принесу! Ви маєте дуже поганий вигляд.
— Дякую, не треба, — відповіла Елізабет, намагаючись опанувати себе. — Зі мною все гаразд. Я почуваюся досить добре, просто мене засмутила та жахлива новина, котру я щойно отримала з Лонгберна.
Сказавши це, вона залилася слізьми і протягом кількох хвилин не могла вимовити ні слова. Розгублений містер Дарсі, не знаючи, що трапилося, лише промимрив щось про своє занепокоєння, а потім співчутливо мовчав. Нарешті Елізабет заговорила знову.
