Війна світів - Уэллс Герберт Джордж (лучшие книги онлайн .TXT) 📗
Під полудень Незнайомець несподівано відчинив двері своєї кімнати і став на порозі, пильно дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфеті.
— Місіс Гол! — гукнув він.
Хтось боязко пішов покликати місіс Гол.
Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще більше розлючена. Гол досі не повернувся. Вона давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав неоплачений рахунок.
— Ви просите подати вам рахунок, сер? — спитала вона.
— Чому мені не приносили снідати? Чому не приготували мені нічого їсти і не озивалися на мої дзвінки? Ви гадаєте, я можу жити не ївши?
— А чому ви не сплатили за моїм рахунком? — відповіла місіс Гол. — Ось що хочеться мені знати.
— Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і…
— А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати ніякого переказу. Вам нічого нарікати, що запізнюється сніданок, коли п’ять днів не сплачуєте за рахунком.
Незнайомець лайнувся — коротко, але цілком виразно.
— Ви там не надто! — почулося з буфету.
- І я буду вдячна вам, сер, якщо ви свої лайки залишите при собі, - сказала місіс Гол.
Незнайомець зараз більше ніж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Всі присутні відчували, що місіс Гол бере над ним гору. І його подальші слова ствердили це.
— Послухайте, моя мила… — почав Незнайомець.
— Я вам не “мила”! — огризнулася місіс Гол.
— Я ж казав вам, що не одержав іще переказу.
— Знаємо ми такі перекази! — сказала місіс Гол.
— Але ж у кишені в мене…
— Три дні тому ви заявили, що у вас на соверен не набереться.
— А тепер я знайшов ще трохи.
— О! — скрикнув хтось із буфету.
— Цікаво, де ви їх знайшли? — зауважила місіс Гол. Це, очевидно, страшенно роздратувало Незнайомця. Він тупнув ногою.
— Що ви цим хочете сказати? — спитав він.
— Те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, - відповіла місіс Гол. — І перше ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені дещо, чого не розумію ні я, ні хто інший і що всі бажають зрозуміти. Я хочу знати, що зробили ви з моїм кріслом у вашій спальні, я хочу знати, як то сталося, що ваша кімната була порожня, і як опинились ви в ній знову? Хто спиняється в цьому будинку, той увіходить крізь двері: таке тут правило. А ви його порушили, і я хочу знати, яким способом ви ввійшли? Я ще хочу знати…
Незнайомець раптом підняв угору стиснені в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув “годі!” з такою силою, що місіс Гол зараз же вмовкла.
— Ви не розумієте, хто я і що я таке? — сказав він. — Гаразд. Я вам покажу. Справді, покажу!
Він приклав долоню собі до обличчя, а потім відвів руку. На місці, де мала бути середина лиця, зазяяла чорна порожнеча.
— Нате! — сказав Незнайомець.
Він ступив крок уперед і подав місіс Гол якусь річ, яку вона, вражена різкою зміною в його обличчі, механічно взяла в руки, але, глянувши на неї, заверещала, впустила долі і відсахнулась. Ніс — рожевий, блискучий ніс Незнайомця — покотився по підлозі.
Потім Незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті остовпіли. Він скинув капелюх і шарпливим жестом зірвав із себе парик та бинти. Спершу вони не піддавались йоги зусиллям. Всі завмерли в жахливому передчутті. “О Боже!” — скрикнув хтось. Бинти й парик полетіли на підлогу.
Те, що постало перед їхніми очима, було страшніше за всякі сподівання. Остовпіла з жаху місіс Гол стояла, розкривши рот, а потім закричала й кинулась тікати з дому. Всі заворушилися. Вони готові були побачити все, що завгодно — шрами, каліцтво, якийсь відчутний жах… але — нічого? Бинти й перука пролетіли через коридор у буфет, перелякавши присутніх. Падаючи одне на одного, всі бігли сходами донизу. А на порозі вітальні, вигукуючи якісь безладні пояснення та жестикулюючи, стояла постать, схожа на людську до самого коміра пальта, а вище… не було нічого, зовсім нічого видимого!
Ті, що були подалі від будинку, почувши гамір та крики, глянули вздовж вулиці й побачили, як із заїзду “Карета і коні” прудко вибігають люди. Вони бачили, як упала місіс Гол, а містер Тедді перестрибнув через неї, щоб не спіткнутися; потім почули страшні зойки Міллі, яка, почувши гамір, вийшла з кухні й наштовхнулася на безголову людину.
І всі, хто був у той час на вулиці — продавець солодощів, власник балагана для метання кокосових горіхів та його спритний помічник, хазяїн гойдалки, хлоп’ята, сільські франти, причепурені молодиці, поважні фермери у блузах, циганки у фартушках, — кинулися бігти до заїзду. За короткий час перед будинком місіс Гол зібралась юрба чоловік сорок. Людей все більшало, всі метушилися, галасували, розпитували і висловлювали різні здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька чоловік підтримували місіс Гол, що була майже без пам’яті. Над загальною колотнечею чулася розповідь одного горластого самовидця.
— Перевертень!
— Що ж він накоїв?
— Невже поранив служницю?
— Здається, кинувся на неї з ножем!
— Не так, як то кажуть. А справді у нього нема голови!
— Нісенітниця! Це — просто якийсь фокус!
— Тільки-но поскидав свої бинти…
Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп утворив клин, гостряк якого біля входу займали найвідважніші.
— Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так наче вдивлявся в щось. Це було ось тільки. Увійшов він у ці двері. Голови в нього немає зовсім. Ви трохи пропустили, а то б самі…
Ззаду сталося якесь замішання, і промовець замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. У них був наказ арештувати Незнайомця.
Натовп галасував, переказуючи їм суперечливі останні відомості.
— З головою він чи без голови, але я маю наказ арештувати його і арештую, — заявив Джеферс.
Містер Гол піднявся сходами, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.
— Констеблю, — сказав він, — виконуйте ваш обов’язок. Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним — Гол, останнім — Воджерс. У тьмяному світлі вони побачили безголову постать у рукавичках, що в одній руці тримала недоїдену скибку хліба, а в другій — шматок сиру.
— Це він, — посвідчив Гол.
— А то що за витівки? — пролунав роздратований голос із порожнечі над коміром постаті.
— Ви — надзвичайно дивний постоялець, сер, — сказав містер Джеферс. — Але з головою ви чи без голови, а я маю наказ арештувати вас, і обов’язок — це обов’язок.
— Не підходьте! — гукнув Незнайомець, хитнувшись назад.
Він кинув хліб і сир, а містер Гол ледве встиг прибрати зі столу ніж. Ліва рукавичка Незнайомця шугнула в обличчя містера Джеферса. За одну мить полісмен, увірвавши свої пояснення щодо наказу, схопив за кисть невидиму руку і стиснув невидиме горло. Його стусонуло ногою по голінці так, що він аж крикнув, але руки не випустив. Гол пересунув по столу ніж до Воджерса, який був, сказати б, воротарем нападників, і ступив назустріч Джеферсові і Незнайомцю, які, зчепившись, розхитуючись та спотикаючись, наближалися до нього.
Стілець, що стояв на дорозі, з гуркотом відлетів убік, і вони покотилися на підлогу.
— За ноги його, — крізь зуби промимрив Джеферс. Містер Гол, узявшись виконати розпорядження, дістав
добрячого штурхана під ребра і на якийсь час вибув із лав, а містер Воджерс, побачивши, що безголовий Незнайомець бере гору з ножем у руці, відступив до дверей, де зіткнувся з містером Гекстером та віддербріджським візником, які з’явилися на підмогу слузі закону й порядку. У ту ж таки мить з шифоньєра полетіли долі три чи чотири пляшки, наповнивши кімнату надзвичайно їдким запахом.
