Роксолана - Загребельный Павел Архипович (е книги .txt) 📗

Сталося так, що всі великі поети померли за Баязида й Селіма. Не було вже Неджаті, Ахмеда Паші, Месіхі, Міхрі-Хатун. Лише місяця не дожив до весілля Хатіджі славетній співець вина Ільяс Ревані. Це був чи не єдиний поет, у якого слово не розходилося з ділом, отож до нього ніяк не стосувалися слова кора ну про те, що поети не роблять самі того, про що говорять. Ревані писав вірші про вино й радість, їх співав увесь Стамбул, а сам поет теж усі свої дні проводив у безконечних пиятиках з друзями, не соромлячись для цього запускати руку в султанську скарбницю. Ще при дворі султана Баязида, де він сподобався за кілька ліричних поезій, Ревані отримав досить почесну посаду — його призначено начальником каравану, який щороку возив до Мекки й Медіни гроші та подарунки для паломників. Поет по дорозі розтратив усі гроші, розпродав подарунки і, побоюючись Баязидового гніву, втік у Трабзон до двору шах-заде Селіма, який тоді ворогував з батьком. З Ровані сміялися. На виправдання він склав вірш, в якому намагався витлумачити свій учинок причинамн містичного характеру. В тому вірші був бейт:

Через губи твої мені що кажуть?

Той, що тримає мед, облизує пальці, кажуть.

Селім, який бавився поезією, переробив бейт, бажаючи пожартувати з поета:

Ей, Ревані, поглянь, що сказали:

Той, що тримає мед, облизує пальці, сказали!

Коли Селім став султаном, він зробив поета матбах еміні — начальником султанської кухні. Але Ревані незабаром прокрався й там. Переведений завідувати вакуфом [55] Айя-Софії, прокрався знов. Тоді його відправили в почесне заслання: наглядати за Каплиджа — гарячими банями в Брусі. Ревані жив там на всю Губу. На казенні гроші збудував у Стамбулі коло Кирк Чешме мечеть, яку за звичаєм назвали іменем того, хто давав кошти на будівництво, в дворі мечеті великий поет був похований, так і не встигши погуляти на гучному весіллі, влаштованому Сулейманом для своєї сестри. Тільки вірші Ревані з його поеми «Ішрет-наме» лунали в ці дні повсюди, викликаючи заздрість у Сулеймапових придворних поетів:

Коли докупи на учту зберуться сахібя, То хай на учтивість зважають найперше, Вином наливаються, хто скільки може, Піднявши бокал, не базікають довго, Бо чашу тримати невипиту довго негоже.

Хай п’ють вони, щойно осадок до дна доторкнеться, Ковтком якнайбільшим осушують милу посудину, Хто ж боїться наповнити чашу по вінця, Схожий з тим, хто соромиться взяти в красуні цілунок.

Сулейман, який уже з перших кроків свого володарювання заповідався на султана великого й славетного, мовби вбивав своїм сяйвом усе довкруж, і хоч при дворі в нього юрмилася сила-силенна вчених, музикантів, поетів, але жоден з них не спроможен був вийти за межі пересічності, хоч найвідоміші з них і прибирали собі розкішні тахаллуси: Газалі — той, хто пише газелі, Лямії — сяйливий, Хаялі — мрійник, Фезлі — досконалий, Заті — неповторний. Насправді ж виходило так, що Сяйливий сяяв лиш для самого себе, Досконалий виказував лиш досконалу нездарність, Мрійник усіляко хитрував, аби випередити своїх товаришів перед султаном, Неповторний прославився тим, що безсовісно обкрадав молодих невідомих поетів, включаючи їхні поезії у свій диван, ще й обурюючись, коли вони пробували скаржитися: «Ви повинні пишатися такою честю: потрапити в диван самого Заті! Хто б вас знав, коли б не я!»

Ніхто не писав самостійних поезій, процвітало наслідування — назіре. Переписували великого Нізамі, переспівували неповторного Навої, перепаскуджували блискучого Хафіза і вишуканого Фізулі. Спрняв цьому сам султан, замовляючи поетам назіре тих чи інших славетних співців. Сулейман забажав мати від поетів назіре на поему Хамді Челебі «Дар закоханих», яку той написав на честь узяття Фатіхом Константинополя.

Поети прибули на весілля у широкому білому одязі, на поясі був у кожного шкіряний міх з його книгами, з чистим папером і чорнильницею, щоб кожному бажаючому негайно написати свої вірші. Читали перед султаном, починаючи з найстаршого Заті. Змагання було запекле, тривало довго, гостями було багато випито шербету і з’їдено цілі купи ласощів тим часом, бо, коли не може втішитися вухо, хай ласує хоч язик. Переміг усіх хитренький опецькуватий Хаялі-Мрійник, який, власне, переписав поему Хамді, тільки замінивши в ній імена героїв.

Про Хатіджу там були такі рядки:

Шербет її уст— цілющий для душ,

А кучері будь-кого зведуть з ума.

Про Ібрагіма в поемі була газель:

Вогнем любові загорілася серця свіча,

Душа й печінка спалахнули в вогні, мов метелики.

Трояндове всміхнувся світ, діждавшись весняного дня,

Серце ж моє, ніби лал, обарвилось кров’ю.

І далі все, як у Хамді, про що присутні поети хотіли з обуренням вказати хитрячкові Хаялі, але Сулейман уже підняв руку, проголошуючи його звитяжцем і визначаючи йому нагороду, — розкішний халат і чорнильницю з бірюзи. Решті поетів, як і всім іншим гостям, даровано кошики, повні рідкісних плодів у цукрі, які вони могли взяти собі додому.

В цей час із султанського сералю прибув гонець з радісною вістю: султанша Хасекі народила Повелителеві Віку, преславному султанові Сулейману ще одного сина! Було двадцять дев’яте травня — день узяття Фатіхом Константинополя. Але Фатіховим ім’ям султан уже назвав першого сина Хуррем, тому він урочисто проголосив перед гостями, що другого сина Хасекі на честь свого славного отця він називає Селімом, тут же звелів послати султанші в дарунок великий рубін — свій улюблений камінь, і золоту драбинку, щоб сідати на коня або верблюда. А дехто з присутніх подумав: щоб зручніше було дертися до вершин влади.

А Хуррем не думала ні про владу, ні про султана, ні про саму себе. Лежала змучена, знекровлена, досі не вірила, що так несподівано народила третє своє дитя, бо народилося воно, як і Міхрі-мах, передчасно, так ніби рвалося до життя, нетерпеливилося з’явитися на цей світ, тому навіть мати його не могла знати, що той світ готує йому, як і чим зустріне, як повітає. Хлопчик був жвавий, крикливий, мав червонясте, як у матері, волосся, повитухи бурмотіли, що він — викапана мати, а коли так — буде щасливий у житті й неодмінно буде султаном, бо яке ж щастя може вважатися вищим!

Хуррем усміхалася крізь сльози, лежала мовчки. Коли подавали сина до грудей, не хотіла на нього й дивитися, чомусь сприкрився він їй уже своїм передчасним народженням. Що за дитя? Під якою зорею воно зачате, лихо чи добро прийшло з ним у світ? Радість чи горе принесе своїй матері?

Тим часом принесло прикрість. Бо те вимріяне Роксоланою весілля вийшло й не для неї і не заради неї, десь воно гуло й дзвеніло на весь Стамбул, уже й кінчалося, а вона не змогла поглянути на нього бодай краєчком ока.

Султан був милостивий до своєї Хуррем. Знов не став ждати сорока днів очищення породіллі, не витерпів і чотирьох днів, уже на третій відвідав султаншу. В її покої, де було показано йому сина Селіма, щедро обдарував він і матір, і дитя, тоді спитав Хуррем, яке в неї нині найзаповітніше бажання.

— Побачити весілля вашої сестри, — кволо всміхнулася султанша.

— Але ж воно вже скінчилося! — здивувався Сулейман.

— Хіба може щось кінчатися без вашого повеління, мій володарю? Ви не можете хіба що воскрешати вмерлих, бо то воля аллахова, все ж інше на цій землі — у вашій волі, і за вашим високим повелінням може завжди розпочатись навіть те, що вже давно вважалося закінченим.

— А ви, моя султаншо, хіба знайдете силу, щоб підвестися так швидко після ваших священних зусиль? — поспитав турботливо Сулейман.

— Вважайте, що я вже підвелася і знов стала вашою найвірнішою, найменшою служкою, о мій великодушний повелителю!

Це було чудо. Народила дитя мало не семимісячне, а воно було жвавіше за Мехмеда. Вимучена передчасними пологами, майже вмираюча, готова була підвестися з постелі вже через три-чотири дні, аби лиш вдовольнити свою цікавість, споглядаючи на чуже щастя.

Султан звелів відновити урочистості на Іподромі через шість днів. Для цього було спішно поставлено дерев’яний кйошк, покритий оловом, захищений дерев’яними кафисами, встелено всередині килимами, і він повіз туди султаншу, разом з нею засів на цілий день, спостерігаючи за змаганнями пехлеванів, стрільців, жонглерів і акробатів, милуючись з того, як нові й нові юрмища вливалися на Іподром, пили і їли, славили свого повелителя, одержували дарунки і знов славили щедрість султанову.