Мелодія кави у тональності кардамону - Гурницька Наталія (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Поклавши руку собі на живіт, Анна прислухалася до обережних рухів дитини в собі. Формально немовля народиться у шлюбі, комірне заплачено на рік наперед, гроші у неї є, і жодних матеріальних проблем не передбачається. Їй навіть не довелося нічого просити. До цього поставилися, як до чогось цілком зрозумілого.
Підвівшись на ноги, Анна зняла фартух, повісила на гачок біля креденса і неквапно розігнулася. Трохи болів поперек, але це нічого.
Загалом почувалася цілком пристойно. Принаймні, незрівнянно краще, ніж на початку вагітності. Живіт, щоправда, з кожним тижнем стає більшим, і їй дедалі важче рухатися. Добре, що хоч справжньої зими ще немає. Сніг лише іноді кружляє в повітрі, але не лежить, ще тане, та й морозів нема — так, лише приморозки.
Вона підійшла до вікна і визирнула на вулицю. Ніколи не любила початку зими. На вулиці гидко, холодно, сіро, а силуети довколишніх будинків за пологом дрібної мжички з дощу та снігу виглядають розмитими та нечіткими. Ніби незграбний художник перекинув на вже готове полотно, писане акварельними фарбами, дзбанок з водою, і тепер контури предметів змазалися, змилися, втратили ясність форм та чіткість ліній, стали ефемерними, якимись аж несправжніми.
Анна уважніше придивилася до мокрої бруківки. Ні, це все ще не сніг, а лише звичайний львівський дощ — холодний, набридливий, сірий. На нього приємно дивитися хіба крізь шибку теплого помешкання, а для певності ще й з філіжанкою гарячої кави в руці. Добре, що сьогодні можна дозволити собі таку розкіш — нікуди не йти, вслухатись у рівномірний перестук крапель дощу по підвіконнику і розуміти, що щастя іноді у неквапному плині часу та у відсутності подій. Проблеми, клопоти, розмови — все назавтра, а зараз затишок і спокій, лагідне тепло дому, надійність моменту, а ще маленька дитинка у ній та обережне сподівання на краще майбутнє для них усіх.
Розділ 9
Спокій тривав недовго. Уже за декілька днів Анна отримала лист від Адама і зрозуміла, що всі її підозри підтверджуються.
Він повідомляв, що хоче прийти до неї завтра, і попросив нікуди не виходити. Отже, Адам таки проігнорував її бажання розійтися. Рішення не бачитися з ним далося їй так важко, а він навіть не поставився до цього серйозно. Невже доведеться знов ховатися від людей, щось вигадувати, мучитися докорами сумління, а потім з острахом очікувати на народження ще однієї дитини? Не відчувала у собі сили та бажання ще раз ставати на ті самі граблі. Здається, любити одруженого чоловіка — це щось цілком інакше, ніж хотіти продовження стосунків із ним.
Прокинувшись уранці, Анна накинула на себе шаль і ще напівсонна попленталася на кухню розпалювати вогонь у печі. Відразу перемазала руки в сажі й розсипала попіл по долівці. Дивно, зазвичай зі звичною роботою не мала жодних проблем, а сьогодні щось їй заважає. Здається, боїться зустрічі з Адамом і зовсім не впевнена, що знов не поступиться йому.
Анна поставила кавник на вогонь і, почувши гамір за вікном, обіперлася ліктями на підвіконник та без ентузіазму почала спостерігати, як унизу сваряться дві перекупки. За хвилину почула характерне шипіння в себе за плечима і кинулася рятувати каву. Запізно — добра її половина збігла і розтеклася незугарною чорною плямою довкола кавника. Що за напасть така на її голову?
Міцно стиснувши губи, Анна перелила залишки кави до філіжанки і, не доливаючи ані молока, ані сметанки, навстоячки випила. Можна уявити, що за день її очікує, якщо від ранку все валиться з рук. Нема нічого гіршого, аніж залежне становище.
До обіду Анна ще раз, уже без пригод, зготувала каву, спромоглася поснідати канапкою з паштетом, потім з’їла дві булочки з яблуками та цинамоном, канапку з сиром і знов запила все кавою. Здається, від нервів її апетит не просто посилився, а потроївся. Доброго настрою їй це, щоправда, не додало, але сила з’явилася. Ну чому? Чому Адам знову вчепився до неї? Не була певна, що справді хоче розійтися з ним і одночасно не хотіла повернення до ситуації, з якої виплуталася з такими проблемами. Добре було б узагалі виїхати зі Львова і вже ніколи не бачити та не чути нічого про Адама.
Тамуючи в собі злість, Анна ходила кімнатою з кутка в куток і не знала, на що наважитися. Щоб трохи відволіктись, взяла до рук шиття, але робота не посувалася, нитка постійно плуталася, рвалась, і це ще дужче дратувало. Врешті пожбуривши шиття геть, Анна заховала обличчя в долонях. Добре було б взагалі втекти звідси геть. Між Адамом і його дружиною відбувається щось таке, чого вона не розуміє, проте відчуває, що втручатися не варто. Вони люди одного кола, і було б дивно, якби вони врешті не порозумілися. Краще б Адам сюди не приходив.
Марні сподівання — він прийшов іще до того, як на вулиці повністю стемніло. Звичайно, навіщо йому ховатися? Це їй доводиться думати про те, щоб не розгубити залишки доброї репутації, а він знайшов собі час на коханку і відразу прийшов сюди. Може, він ще й думає, що вона спатиме з ним? Та нізащо.
Роздмухуючи в собі глухе роздратування проти Адама, Анна насправді сердилася на себе. Хоч убий — все одно любила і хотіла бути саме з ним. Ні, не варто. Хіба життя нічого її ще не навчило?
— Навіщо ви сюди прийшли? — Впускаючи Адама у помешкання, вона в останню мить таки взяла себе в руки. — Я не хочу, щоб ви приходили.
Адам здивовано звів брови.
— Анно, я скучив за тобою. Ми вже два місяці не бачимось. Не досить?
Він нахилився, щоб поцілувати її, проте вона відвернула голову.
— Не чіпайте мене. Чуєте?
Намагаючись зберегти самовладання, вона мовчки зачинила двері, відступила на крок і спробувала зіграти прохолодне ставлення.
— Ви намарно прийшли сюди. Я не хочу вас бачити. Шукайте собі коханку деінде, а з мене досить. Зрештою, самі подивіться… Яка з мене зараз коханка?
Адам мимоволі озирнув Анну з ніг до голови. Гарненька, як завжди. Навіть обличчя майже не змінилося, а округлий живіт робить її по-домашньому милою та затишною. І до чого тут взагалі її зовнішність?
— Нікого я не збираюсь шукати деінде, а до тебе я прийшов, як до жінки, яку люблю і яка носить мою дитину. Таке ти розумієш?
Відчувши, як боляче стискається серце, Анна підвела очі й з тугою глянула на Адама.
— І чого вам бракує? Маєте законну жінку, іншу коханку теж знайти не проблема. Чого ви вчепились саме до мене?
Адам лагідно торкнувся її обличчя долонею.
— А чого бракує тобі?
— Мені? — вона на мить замислилася. — Напевно, спокою, родини і звичайних стосунків… Ну, не надаюся до життя з чужим чоловіком.
Адам якось невесело усміхнувся.
— Те, що ти кажеш зараз, я знав іще в Жовкві. Але інакше вже не буде. Коли я шукав собі дружину, ти була ще дитиною… Зрештою, у той час я б однаково не шукав її у вас удома.
Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Адам пригорнув її до себе. Скучив за нею так сильно, що не особливо зважав на слова. Чогось інакшого від вагітної жінки й не очікував. Нічого страшного — вона народить, і їй усе минеться.
Анна міцно вперлася стисненими кулачками йому в груди.
— Це ж знову все спочатку. Я не хочу.
Продовжуючи пригортати Анну до себе, Адам усміхнувся.
— А як ти собі все це уявляла? Що я відмовлюсь від тебе і від своєї дитини? — Він обережно торкнувся рукою її живота й усміхнувся. — Маєш такий гарний животик, що тебе вже й не обіймеш так, як раніше. Кого ти хочеш? Дівчинку чи хлопчика?
— Дівчинку, — машинально відповіла Анна, але відразу опам’яталась і знову вперлася долонями йому в груди. — Ні. Ліпше я виїду кудись зі Львова. Ви й знати не будете куди.
Адам підвів голову, усмішка вмить щезла з його обличчя і він глянув на Анну так, що та відразу пожалкувала, що бовкнула зайве.
— Ну, це вже, кохана моя, ні. Я не дозволю. Не бачиш, що діється довкола?
— А що діється? Те, що й завжди. У лютому сорок шостого було неспокійно, бо мордували і вбивали, тепер недобре, бо знов є вбиті, у наступному році теж на краще не заповідається… Мені що вже, не жити, а чекати на ліпші часи?
