Міжконтинентальний вузол - Семенов Юлиан Семенович (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Уолтер-молодший з військової розвідки Західного Берліна уважно глянув на обличчя двох співробітників ЦРУ, що прилетіли ранковим рейсом.
— Вам треба переодягтися, — зауважив він, — ви надто по-нашому одягнені…
— Нам веліли одягтися саме так, — відповів старший. — Лайджест сказав, що ми маємо одягтися якнайтрадиційніше… Він рекомендував ще раз — разом з вами — прорепетирувати операцію… Машина внизу?
— Так. У гаражі. Хочете кави?
— Потім, якщо можна. ЗДРО просив послати йому телеграму, як тільки ми оглянемо машину.
— Добре, — Уолтер-молодший легко підвівся з-за величезного столу, попрямував до дверей, — я піду з вами. Коли виникнуть якісь запитання технічного порядку, відповість Ліліан, вона вестиме машину, цілком кваліфікований офіцер.
Вони спустилися в зачинений гараж; там стояв лише один автомобіль — великий «додж» з пом'ятим переднім лівим крилом.
— Це спеціально, — пояснив Уолтер-молодший, торкнувши носком крило. — Деяка неохайність вигідна операції, понівечена машина не привертає уваги.
Старший з ЦРУ кивнув:
— Треба подивитись, як працює тайник.
Уолтер-молодший відчинив дверцята кабіни, натиснув кнопку на щитку, відкрився багажник.
— Це перший етап, секунда, не більше.
— Ану, зачиніть, — попросив старший. — А то як почнеться робота, завжди щось відмовить, краще все заздалегідь перевірити.
Уолтер-молодший добродушно всміхнувся:
— Згоден. Зачиняйте. Ще раз спробуємо. Зачинили?
— Так.
— Дивіться на секундну стрілку. Відчиняю.
Багажник спрацював м'яко, дверцята відчинилися легко.
— Порядок, — мовив старший. — Усе точно. А тайник?
Уолтер-молодший натиснув на другу кнопку; відкрився люк, що розділяв багажник навпіл.
— Лізь, Нік, — наказав старший своєму помічникові. — Я засічу час.
Нік, фігурою схожий на Кулькова, пірнув у багажник, підібгавши ноги.
— Дев'ять секунд, — сказав старший. — Швидше зможеш?
Нік засміявся:
— Я зможу, а ось той, кого ми маємо везти, зможе?
— Даю на цю фазу операції десять секунд, — озвався Уолтер-молодший.
— Закрийте, будь ласка, тайник, — попросив старший. Уолтер-молодший натиснув на кнопку; все чудово.
— Ще раз, будь ласка, — попросив старший. — Відкрийте й закрийте.
— Ми ж це робили цілий день учора, — поморщився Уолтер-молодший. — Невже ви думаєте, що ми тут байдики били?
— Ну що ви, звичайно, ні, — відповів старший. — Просто я звик усе перевіряти. Нас супроводжує «БМВ»?
— Так.
— Скільки в ньому буде чоловік?
— Як і заплановано. Три. Серед них Рісс, його знають на Сході як розвідника, хвіст потягнеться за ним на Чек Пойнт Чарлі, це прорепетирували, отже за нами спостереження не буде.
— За вами не було хвоста під час репетицій?
— Ні, зразу ж повели «БМВ» з Ріссом.
— Що ж, чудово… Коли виїжджаємо?
— Як тільки подзвонять ваші люди. Я не знаю цієї фази операції, за неї відповідає Ленглі…
Старший кивнув:
— Від вісімнадцяти до вісімнадцяти тридцяти вони повідомлять нам… І зразу ж поїдемо?
— Так. Але спершу треба заїхати в магазин «Центрум»… Ваші рекомендували купити там спеції, шампанське і м'ясо; за стіною все це значно дешевше, таким чином, версію переходу зонального кордону буде цілком виправдано… А вже звідти ми поїдемо за об'єктом…
Старший подивився на помічника:
— Ну як, Нік? Що в тебе на душі? Операція пройде успішно?
— Провалимося, — посміхнувся той. — Я завжди боюся провалу, тільки тому, мабуть, і не провалився жодного разу…
Уолтер-молодший приклав палець до лоба:
— Стукаю по дереву…
— А тепер, містер Уолтер, я хочу одержати список усіх — без винятку — людей, які мали доступ до цього гаража.
— А це навіщо? — здивувався Уолтер-молодший.
— Не знаю. Так велів мій бос Лайджест. Він сказав, щоб я негайно передав йому всі імена… При цьому він висловив упевненість, що жоден з німців сюди доступу не мав. Це так?
— Ні, не так, — не погамувавши роздратування, відповів Уолтер-молодший. — Ми, зрештою, живемо не в безповітряному просторі! Сюди мають доступ два німці…
— Хто вони?
— Один працював над нашим маршрутом, він перейшов на Захід у шістдесятому році, цілком надійний, а другий…
— Перейде на Схід, — посміхнувся старший. — Як шеф боннської контррозвідки Тідге… Разом з детальним описом тайника у вашому «доджі»…
Робота — XI
Кульков доторкнувся до своєї обстриженої голови, і враз несподіваний, безнадійний жах охопив його.
— Де Іванов? — спитав він жалібним голосом тих, хто охороняв його. — Де товариш Іванов?! Мені треба поговорити з ним! Будь ласка, зробіть так, щоб Іван Іванович негайно прийшов сюди!
Під таким ім'ям він знав Славіна; тягся до нього, благально зазираючи в очі, відчуваючи в собі невідступну, бентежну потребу розмовляти з ним, ставити обачні запитання, чекаючи бодай найменшого натяку на майбутнє; те, що Славін сказав йому першого вечора про неминучість суду, якось само по собі відводилось, і навіть не ним, не його свідомістю, а якоюсь новою субстанцією, що народилася в ньому; лише один раз, на самому початку, він устиг подумати про себе: «Я став схожий на ракового хворого; вони теж машинально відводять від себе можливість найстрашнішого кінця». Але ця думка відразу ж зникла, бо він з абсолютною впевненістю заперечив собі:
«При чому тут раковий хворий?! Там повна безнадійність, а я беру участь в операції по боротьбі з ЦРУ, ми тепер по один бік барикади; так, схибив, з ким не буває, але ж тепер з минулим все покінчено!»
Він зараз жив якимись дивними, барвистими видіннями: то йому уявлялося, що він повертається додому: ні, тепер він, звичайно, не повернеться в свою квартиру, а зразу до Насті, з Лідою жити не можна, стара; іноді бачив себе, як виголошує заключну промову на прес-конференції для іноземних журналістів, у якій таврує імперіалізм і розповідає про те, як Пеньковський продав його ЦРУ; він чув свій голос, бачив себе збоку, в строгому сірому костюмі, неодмінно з жилеткою, галстук чорно-червоний, ні, це дуже траурно, червоно-синій, цілком пристойно; він був певен, що пою промову передана і ймуть по першій програмі телебачення; у свій час фільм «Змова проти Країни Рад» він дивився з жахом, забившись у куток ліжка, особливо коли почали давати свідчення заарештовані: ні, я ні в якому разі не стану виступати перед камерами телебачення в джемпері, це ж неохайно! Треба бути зосередженим, переконаним у своїй правоті.
Але сьогодні вночі, після того як його водили по місту, і якісь п'яні хлопці штовхнули його в метро, потім Славін витяг у нього з кишені конверт, з'явилося нове видіння, те, яке він болісно відганяв од себе в Москві: він іде на місце зустрічі, його ведуть на місце зустрічі, так, мене ведуть на місце, але ж потім вони залишать мене самого, їм доведеться це зробити, інакше в них нічого не вийде, вони просто не матимуть доказу, і саме в ті хвилини, коли я буду сам-один, через стіни перелетять — на могутніх, прилаштованих за спиною моторчиках, — «зелені берети» з маленькими шмайсерами в руках, підхоплять мене, і я опинюся там, на свободі, я, хто наважився прийняти бій сам на сам із сліпою, одержимою силою і переміг у цьому бою, виграв битву, я, Гена Кульков, зірка двадцятого століття, людина, якій вдалося те, чого не вдавалося нікому і ніде…
Він виразно бачив натовп репортерів у нью-йоркському аеропорту; голови, голови, море голів; відчував тонкі пахощі троянд, які йому підносить жінка із сльозами на очах; ні, чому із сльозами?! Вона сміється, вона щаслива, що перша вітає мене на землі Америки, струнка блондинка з чудовою усмішкою й м'якими, теплими долонями.
— Що сталося? — запитав лейтенант з групи Гречаєва. — Навіщо вам так спішно потрібен Іванов?
Видіння скінчилося — солодке, близьке, бажане; треба напружитися, щоб воно не зникало; тепер воно мусить бути зі мною завжди; тільки так усе буде; я ж веду партію як слід; чека клюнуло, як і запланували; ми двадцять разів обговорювали варіант «Ліберті» з Робертом; нехай спочатку все погано, а в кінці буде так, як задумано; аби тільки не забути якоїсь дрібниці, найважливіші справи завжди провалювались через дрібниці…
