Іван Богун. У 2 тт. Том 1 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации txt) 📗
І блискавки сипались з очей Скидана. Не міг він зрозуміти такої лютої зради. Та й, напевне, ніхто б не зумів. Міцна рука гетьмана лягла на плече побратима.
– Собаці – собача смерть, Петре… Зроби так, щоб ні одного не оминули шаблі і кулі, тоді я, можливо, дам відповідь на твоє запитання!
І Павлюк погнав коня далі, туди, де польська артилерія посилила вогонь до максимуму і почала здіймати траєкторії гарматних ядер, намагаючись досягнути комонних сотень, вишикуваних для відбиття удару гусарських хоругв і рейтарських рот.
IV
Нерви Богуна напружилися, мов сталеві струни, коли він стискав рукою ратище списа й до болю в очах вдивлявся перед собою, не маючи можливості роздивитися те, що діялося біля возів. Хмари порохового диму від мушкетів піхоти, змішані з димом пострілів польської армати і палаючих Кумейок, заважали йому, як і решті комонних, роздивитись те, що діялось попереду. Але, судячи з криків та дзвону шабель, ворожа піхота вже докотилась до передніх возів. Запеклий бій точився на возах і перед ними. Угорці спільно з козаками Караїмовича намагались розтягти вози Павлюкового табору, щоб дати дорогу всередину стану гусарським хоругвам і рейтарським ротам. Раптом перед козаками з'явився Кизим, якого гетьман призначив командувати кіннотою, до якої пристали тимошівці і ще решта охочекомонних запорожців.
– Деривухо! – гаркнув він до Омелька, який очолював сотню, майже цілком сформовану з козаків Тимошівського куреня.
– Тут, батьку! – озвався Омелько.
– Пилипко! – знову позвав Кизим.
– Слухаю! – наперед виїхав ще один сотник із запорожців.
– Беріть, панове, своїх соколів і мерщій за мною. Спробуємо відсікти піхоту ударом з флангу.
Двічі повторювати не довелось. Досвідчені запорожці швидко залишили стрій і погнали коней за Кизимом, що летів попереду на білому огирі з яскраво-червоним шлейфом киреї, яка, немов полум'я, майоріла позаду.
Скориставшись димом, швидко розтягли вози в тилу табору, і ось дві сотні швидких комонників виїхали в поле. Блискавично вистроїлись лавами. Одразу ж за їхніми спинами вози з гуркотом зайняли свої місця.
– З Богом, дітки! За козацьку славу! – здійнявся над гуркотом бою голос Кизима, і хоробрий полковник першим кинувся туди, де знахабніла від пасивності козаків угорська піхота трощила вози.
І полетіли. Богун відчув у грудях добре знайоме почуття передбойового напруження і стиснув коня острогами. Слухняна тварина зірвалась на чвал. Краєм ока бачив Нечая, Савку. Трохи подалі викреслювали блискучі кола крицею шабель Васько Зоря, Кіндрат Макогін і довгов'язий Базіка. Гнали коней, націливши вперед списи, решта тимошівців. З гучним посвистом та криком, з гуркотом кованих копит і брязкотом заліза вдарили у фланг атакуючим порядкам ворожої піхоти.
Іван зходу вибив з рук переляканого ландскнехта алебарду, якою той намагався захиститись, і замахнувшись вдруге, рубонув, цілячи у незахищену шию вояка. Навіть не подивився, як покотилась голова з виряченими очима, як бризнула кров з розсічених артерій, і безголове тіло незграбно завалилось набік. Попереду очікувала робота. За мить Богунова шабля сікла направо і наліво серед самої гущі ворожої піхоти. Не відставали й інші. Використовуючи перевагу раптового нападу, козаки вчинили різню – протягом двох хвилин на закривавлені трупи перетворились добрі півтори сотні відбірної піхоти капітана Бігановського. З табору почали вискакувати запорожці, які до цього були біля возів. Найманці Бігановського й козаки Караїмовича опинились у сталевих лещатах. Помітивши це, обидва вищезазначені пани погнали коней до табору Потоцького… А Богун, перетворившись від бойової гарячки і вигляду крові на диявола, сік ворогів, не почуваючи втоми. Не встигав навіть протирати руків'я шаблі, що стало зовсім слизьким від крові й ризикувало вилетіти з рук. Час від часу чув чистий і гучний голос Кизима:
– Так їх, дітки, рубай! Коли! Дивись, щоб жодний не утік, не скоштувавши нашого пива!
Поряд хтось охнув, і Богун побачив, що Кіндрат Макогін вхопився за бік, прострілений кулею, одночасно вчепившись другою рукою за рогатину, якою здоровенний угорець намагався стягнути його з кульбаки. Не гаючись, Іван вихопив пістоля і розрядив його в груди жовніру. Той впав, мов підкошений. Макогін висмикнув зі стегна рихву рогатини і посміхнувся Іванові.
– Дякую, хлопче, – встиг лишень сказати і впав грудьми на кінську шию. Іван вихопив повід з ослаблої руки й потягнув коня до возів. За хвилину міцні козацькі руки понесли пораненого, передаючи одні одним, вглиб табору. Богун повернувся в гущавину бою. Ще мить, і залишки розбитої піхоти побігли. Назустріч їм вже летіли дві хоругви драгунів. Кизим спішно перестроював козаків, щоб зустріти нову небезпеку обличчям. Тривожна сурма співала, скликаючи тих, хто надмірно захопився переслідуванням безталанних угорців. До Кизима підскочив гетьманський джура.
– Гусарія виступає з табору! Батько просить затримати їх! Кизим ошелешено подивився на посланця.
– У мене дві сотні козаків!
– Пане полковнику, батько просить! Треба вози у дванадцять рядів переставити. Зараз же вам на допомогу ще три сотні козаків виходять.
Кизим поглянув на густі ряди польських драгун, що вже перейшли на чвал. Не менше тисячі. А десь далі, невидимі звідси, підходили грізні гусари – важко озброєна гроза багатьох армій.
– Передай гетьману – я зроблю все, що зможу. З Богом, укріплюйте табір!
Передові шеренги запорізької кінноти цієї миті вдарились на списи з королівськими драгунами…
– Богуне, ззаду! – різонув у вуха крик Савки.
Іван припав щокою до гриви і вчасно. У кількох дюймах над головою пролетіла почеплена на ціпок, всипана хижими шипами куля кистеня. Вдруге вдарити драгун не встиг – списи Івана і Савки відірвали його від кульбаки, підняли в повітря й жбурнули під ноги оскаженілих у бою коней.
– Будь обачним, Богуне! – криво посміхнувся Обдертий і через секунду вже відбивав ратищем удар списа, націлений у власні груди. Моторошно загарчавши, схопився з ляхом на шаблі.
Скоро відкинув ратище й Богун – у натовпі від шаблі було набагато більше користі. Запорожці, котрі у бойовій лихоманці ще більше нагадували берсерків, аніж тоді, коли прямували назустріч битві, здіймали цілі фонтани ворожої крові гострими, мов бритва, лезами шабель, влучними пострілами пістолетів і хижими дзьобами келепів. Драгуни, яких було в кілька разів більше, скоро зрозуміли – потіснити жалюгідну жменьку козаків їм не під силу. Натомість несамовитий галас щохвилини зменшував їхні власні сили. Нарешті, зрозумівши такий стан речей, озвалась сигналом до відходу польська сурма…
Хорунжий Бігановський, поряд з яким впало вже чотири товариша і його самого вдарила в плече гаряча куля, здивовано виявив, що вже добра чверть його реґіменту або лежить на землі, або, обливаючись кров'ю, відступає до свого табору. А поблизу (о Господи!) вишитої золотом його власної хоругви точиться сутичка, яка ось-ось має закінчитися її захопленням. Драгуни почали спішний відступ.
Але, всупереч побоюванням Бігановського, запорожці не кинулися добивати у спину ворога, що утікав, – ціною неймовірних зусиль Кизиму вдалося втримати на місці охоплених бойовим азартом козаків і саме вчасно: за кількасот кроків, вишикувавшись у сталевому порядку, вже дзвеніла панцирами, тріскотіла залізними своїми крилами гусарія. У проміжки строю гусарських хоругв, відступаючи до табору, немов вода крізь сито, проходили натовпи наполоханих драгун…
Богун сплюнув і обтер шаблю полою жупана. Мовчки прийняв з чиїхось рук ратище. Страху не було. Страх залишився позаду, десь там, де впали перші вбиті й поранені в цьому бою, де пролилася перша гаряча кров. Залишилася лише злість і несамовите бажання кинутися на ненависних у своїй блискучій бездоганності і залізній силі гусар. І ще він знав, що люди, які знаходяться навколо, відчувають те ж, так само, як і він, очікують миті, коли пролунає гасло до атаки.
