Віртуалка - Ликович Ірися (бесплатные онлайн книги читаем полные версии .TXT) 📗
І поцілував на прощання ніжно, в губи, гаряче обпікаючи себе і мене, він цілував так, ніби востаннє, зім’яв мене в обіймах, як колись, ще на самому початку, натхненно. І в очі подивився глибоко та дуже уважно, зазирнув до них насправді, не так, як завжди, імітуючи щось, граючи, прикидаючись чи хитруючи.
Я вже сиділа в літаку, люди, проходячи повз, шукали свої місця. Мій мобільний заскавулів його прощальною мелодією: «Te invito a bailar un bolero te invito a que».
«Я запрошую тебе танцювати болеро, я запрошую тебе пізнати мене, – співалося в пісні, – я, як і ти, самотній»… Та сидячи у своєму авто, Іґарь заговорив до мене на прощання таким задушевним, ніжним і водночас надривним голосом; сказав, що коли я вийшла з машини, йому відразу стало самотньо. Звідки ж мені було знати, що він попрощався зі мною, що вкладав у слово «самотність» тепер уже зовсім інше значення. А я ж, дурна двадцятилітка, вимкнувши слухавку, ледь не пищала від радості і, майже заспокоєна, віддалася польотові до батьків, котрі уже з нетерпінням чекали на мене у такій рідній їхнім серцям Україні.
Ох, Вєдмєдь, ну яким же руйнівником він був! Невже він уже тоді забув, як ми з ним танцювали в нашій квартирі під Іглесіаса; він танчив тільки напідпитку, і жодного разу в товаристві, або ще витанцьовував сам, коли його ніхто не бачив. Але ж руйнівник! Так споганити кохання! Вбити таку любов міг тільки він – людина без минулого. Про що б я його не питала, він ніколи не відповідав конкретно про минуле життя: так, була дружина, стала успішною бізнес-леді у Мюнхені, поведена на грошах; ні, вони не підтримують стосунків, звичайно, про що ж їм говорити; так, була ще Віка, ну зовсім хвора особа, радий, що відчепився від неї, вона боялася тунелів і завжди, коли вони заїжджали під землю, «сосала члєн», ні, із Вікою також він ніколи більше не бачився.
Тоні, мені не вірилося, що він міг забути наші чудові миті, нашу пісню, що ми її співали, зливаючись губами у повільному танці, роздягаючи одне одного, опускалися на блакитний килим у нашій вітальні:
Він же тоді, на початку, ще й свічки запалював. І я вірила, що він, як і я, – романтик. Що для нього гра світла та тіней має бодай якесь мізерне значення. Тоні, ми танцювали з ним у мороці, і я любила його тоді до сказу. І наша любов у такі миті мала напівпрозорий колір небесної далечі.
І чому ж він мені потім, коли я зателефонувала до Італії, аби запитати, чому ж він не говорив відразу, що йому не подобалося у мені, у нас, у наших стосунках, по-тупому відповів: «Проста нє хатєл портіть тваі харошиє маменти».
Звідки було мені, чаруючий мій Тоні, знати, що наша любов для нього була боєм бика з тореадором. Та якби й знала, нерозумниця, то, уяви собі, що я, двадцятилітка, навіть не знала, що ціллю бійця є вбити бика. Яку логіку мало для мене оте ігрище? Але додуматися до такої жорстокості з боку людини сама не змогла і щиро плакала, коли в Інтернеті знайшла відеоролик, як загнана тварина на арені вбиває тореадора. Коли ж дізналася, що бідний бик зовсім не має вибору: або він, або – його, перестала співчувати тим довбаним спортсменам, ловцям гострих відчуттів.
Для мене було вбивчим розуміти тоді, що для Іґарюші, будь він биком чи тореадором, наша доля вирішена; аби порятуватися від власної смерті, треба вбити наше кохання, бо воно ховає у собі пастку. Втрапивши у яку, людина мусить впустити до себе іншу людину.
І хто б міг подумати, що Вєдмєжонок уже чотири місяці тому, ще тоді, коли «типу» літав у відрядження до Сочі, насправді їздив на винайнятій машині на співбесіду до Італії.
А ще, Тоні, Солдатік (так потай називали його між собою Орхан з Танею, бо він знав напам’ять чи не всі серії російського серіалу «Солдаты») постійно, майже щодня, на роботі, або коли я вже спала, висиджував яйця на сайті знайомств mail.ru. Я, дурненька, не хотіла забирати від нього бодай той єдиний дивний спосіб комунікації з людьми. Інтернет-людьми. І мене чомусь жодного разу не зачепило, що у його анкеті, через два роки нашого знайомства, як і на самому початку, стояло: «Мета знайомства: шукаю жінку для створення сім’ї та народження дітей».
Ти не повіриш, любий мій знайомий незнайомцю, мій чаруючий Тоні, у той день, в аеропорту ми з Іґарєм бачилися востаннє. Я відлітала до батьків, а коли, вся сповнена надії на краще, повернулася до нашої невеличкої квартири на Аугассе, тієї, знаєш, що у дев’ятому районі Відня (непоганий був, до речі, район, неподалік від нас розляглися парк та Донауканал), виявила, що вже не було до кого привертатися. Наша квартира чатувала на мене, тримаючи в собі тижневу порцію нічних жахів та безсоння для мене.
Тоні, знаю, тебе завжди цікавило, якого кольору нічні жахи, і я змалювала для тебе ліс, котрий не має ні початку, ні кінця. Я розповідала тобі, що між деревами, куди не попадають сонячні промені, зачаїлася волога темрявоподібна сірість. І я жахалася її, не бачачи майбутнього, не знаходячи – навіть не шукаючи – виходу до світла, я плакала ночами, добровільно впускаючи до себе холод та морок розлогого лісу самотності.
Відпочиваючи у Карпатах, куди я приїхала потягом зі Львова, не могла навіть подумати про таке завершення. Зв’язку з моїм австрійським оператором там не було, як і не мали ми також Інтернету. Сама ж телефонувати з пошти не хотіла, бо боязко чекала, коли вузол нашого непорозуміння розв’яжеться без моєї активної участі.
Але потім я повернулася, і він, Тоні, моє ведмежатко, не зустрів мене, як завжди, в аеропорту. Із завмиранням серця я ішла від терміналу до терміналу, проминула вихід, біля дверей курили панки, смачно спльовуючи на підлогу, я ж зупинилася, тривожно роззираючись довкола, валіза гепнулась біля моїх ніг, валіза з гостинцями, купленими мною для нього.
Тоні, то була пізня весна, моя рожева «сувенірна» українська шкірянка здалася мені затісною. Мені не вистачало повітря – його не було в аеропорту. Я відчувала відсутність Іґарьочка усім тілом. Набрала його номер, звідки й поінформували мене ввічливим жіночим голосом, що він не може прийняти дзвінок, і запропонували залишити голосове повідомлення.
Винайнявши таксі, я їхала до нашого із ним дому. Розуміла, що вже підступає до мене сірість непрохідного лісу, і намагалася відігнати її. Бо ж відчай – це те, що має приходити останнім. Тоді, коли вже справді немає виходу.
Що ж, там, у нашому кубелечку на двох, нічого не змінилося. Він не забрав жодної спільної цяцьки. Аякже, у нове життя зі старими подарунками вступають тільки сміливі або ті, що скучають.
Спочатку я навіть не помітила змін: повішені мною наші світлини на стіні, мій український білий песик – м’яка іграшка у просторій прихожій (котра була нам за вітальню та кухню), подарована ще на шістнадцятиліття найкращою подругою-білорускою; все старанно складене, як завжди у нього, педанта (Діанка, я нє могу сєбя пересіліть, кагда что-та ваняєт, Господи, Іґарюша, і ти тієї ж, так що ж воняло у нашій хаті, чи, може, то мій запах, запах темної шкіри, запах балканських циганів? Чи то ти мене вже так сильно не любив, що навіть запах мій будив у тобі роздратування?).
Перше, що мені кинулося у вічі, – його хатні капці стояли не на ворсистому килимку біля дверей, як завжди, а біля сірого вішака. Зачинивши вхідні двері, я потягнулася до ручки кількаповерхової взуттєвої шафи. Вивернула її на себе, аби зрозуміти, що його начищених до неймовірного блиску черевиків більше немає. І я відчула, що неймовірно сильно хочу саме зараз слухати Антоніо Кобо. Arena Caliente, мабуть, або Earth Cry. Хоча підійшла би і Siciliano. Будь-що, аби тільки заглушити у собі жах, аби імітувати, що нічого не трапилося, бо, не побачивши взуття, я вже знала, що і його сорочок (Діанка, накривай маі бєлиє рубашкі, пажалуйста, пластікам, я нє магу тєрпєть, кагда на варатнікє віднєєтся пиль) не побачу більше ніколи.
