Революційна доба в Україні (1917–1920 роки): логіка пізнання, історичні постаті, ключові епізоди - Солдатенко Валерій Федорович
Необхідно продовжити вивчення процесу історіографічного освоєння досвіду революційної доби 1917–1920 рр., надати цій роботі належної масштабності, комплексності, самодостатності, а результати втілити у серйозній монографії (монографіях), серії спеціальних збірників статей, присвячених окремим аспектам, зрізам, проблемам дуже складного, суперечливого періоду.
Принципово важливо на дійсно науковому, теоретичному рівні, без будьяких упереджень, ідеологічних розрахунків, кон’юнктурних впливів розв’язати питання про роль революцій у суспільному прогресі, у тому числі про роль національно-визвольних революцій у долі української нації. Реалізація цього завдання може створити надійну методологічну, теоретичну передумову для спрямування зусиль фахівців у конструктивне пошуково-дослідницьке русло, концентрації уваги на визначальних напрямах, найвартісніших моментах історико-революційного досвіду.
Є прямий сенс по-новому підійти до питання про результати революції, її уроки. Після десятиліть безупинної критики лідерів українства в подіях 1917–1920 рр. варто провести елементарні (звісно, об’єктивні, правдиві, вивірені) підрахунки всіх «плюсів» і «мінусів» (своєрідну «інвентаризацію») того, що принесла буремна доба, зіставити їх, принципово зважити, наскільки б «невигідно» це будь-кому не видавалося. При цьому й оцінка всіх «плюсів» і «мінусів» теж має бути не примітивно-спрощеною, а адекватною масштабності і складності того явища, феномена, який вивчається.
Паралельно зі з’ясуванням зазначених аспектів, очевидно, є підстави сподіватися на подолання сумної практики термінологічного різнобою: «національновизвольна боротьба», «визвольні змагання», «державотворчі змагання», «національно-демократична революція», «національна революція», «Українська революція» тощо. Навряд чи варто доводити, що це далеко не рівноцінні категорії, а їх довільне вживання не сприяє досягненню згоди науковців і політиків у таких принципово важливих питаннях, як причини феномена, його сутність, типологія, хронологічні межі, періодизація, роль і місце у вітчизняній та європейській (навіть і світовій) історії. Мабуть, це загалом природні вади стадії становлення концепції Української революції як органічної частини революційних зрушень 1917–1920 рр.
Як підсумковий висновок, видається, що є достатні підстави констатувати: зосередження в останні роки уваги дослідників на вивченні досвіду революційної доби (1917–1920 рр.) як безпосередньому об’єкті, попри висловлені вище зауваження, принесло свої позитивні результати. Основні етапи, оцінки багатьох тогочасних подій, явищ, тенденцій на сьогодні набагато ясніші, ніж декілька років тому. Це все зумовлює, з одного боку, можливість, а з іншого, — нагальну потребу у продовженні, поглибленні, оптимізації досліджень, їх піднесенні на якісно вищий рівень.
Феномен украинской революции [2]
Многие десятилетия в изданиях по истории Февральской революции неизменно встречалась фотография, на которой была запечатлена большая группа военных с огромным транспарантом. Надпись буквами почти в человеческий рост гласила: «Волынцы». Да, это были украинцы — солдаты полка, перешедшие в решающий момент событий в Петрограде на сторону восставших, чем в значительной мере предопределили исход политического кризиса. В украинской историографии этот факт трактовался со сдержанным достоинством: украинцы внесли свой интернациональный вклад в свержение самодержавия (с гораздо большей симпатией перечислялись фамилии В. Антонова-Овсиенко, М. Коцюбинского, Н. Крыленко, Н. Подвойского, В. Примакова и других большевиков-украинцев, принявших участие в «штурме Зимнего»).
В эмигрантской литературе вопреки этому утверждалось, что оказавшиеся волей судьбы в начале 1917 г. в северной столице украинцы Волынского, Измайловского и других полков явились решающей силой, открывшей стране путь к свободе и демократии 23. А те, кого национальные чувства захлестывали еще больше, шли в умозрительных конструкциях и того дальше. Именно уступчивость А. Керенского, И. Церетели, М. Терещенко на переговорах с представителями Центральной Рады М. Грушевским, В. Винниченко, С. Петлюрой оказалась неприемлемой для кадетов, и они вышли из состава Временного правительства в начале июля 1917 г. После этого правительство так и не смогло стабилизироваться, неудержимо катилось вниз по наклонной плоскости, чем в октябре не преминули воспользоваться большевики. При таком варианте реставрации исторической картины вновь украинцы объективно оказывались как бы в эпицентре событий, кардинально менявших вектор общественного развития России.
Однако, в оценках обоих эпизодов — ситуаций сопричастности украинцев к масштабным революционным потрясениям всегда сквозила неуверенность: действительно ли стоит этим гордиться.
Иное дело — стройные тысячные колонны тех же волынцев, украинцев других полков Петроградского гарнизона под желто-голубыми знаменами на демонстрации 12 марта, приведшей в изумление видевших виды питерцев. Или Всеукраинский национальный конгресс, слившийся 8 апреля 1917 г. в едином эмоциональном, нравственном порыве на выборах Председателя Центральной Рады… Тут уже сомнений не было: речь шла о начале, первых шагах Украинской революции.
Впрочем, подобные мнения бытовали лишь в среде украинской политической эмиграции, лучшие интеллектуальные силы которой сосредоточились на подготовке исторических трудов. Уже в 1920 г. популярный украинский писатель и драматург, глава Генерального Секретариата (первого национального правительства в 1917 г.) и председатель Директории, возглавивший антигетманское восстание осенью 1918 г., В. Винниченко, выпустил трехтомник «Возрождение нации» (второй и третий тома имеют подзаголовок — «История украинской революции [март 1917 г. — март 1919 г.]» 24. В 1921–1922 гг. вышли четыре тома «Записок и материалов по истории Украинской революции» бывшего Генерального писаря, министра внутренних дел в 1917–1918 гг., крупного правительственного чиновника в 1919–1920 гг. П. Христюка 25. Затем появились масштабные исследования Н. Шаповала, Д. Дорошенко, И. Мазепы, других видных деятелей революционной поры 26.
Были еще сотни изданий — документальных, исследовательских, мемуарных, публицистических, объектом которых являлась история Украинской революции. Однако, парадоксальность ситуации заключалась в том, что главным образом бывшие участники национально-демократической революции ретроспективно убеждали вдали от Родины в совершившимся феноменальном явлении друг друга и самих себя.
Читатели советской Украины в это время внимали доводам отечественных историков, отрицавших не только факт Украинской революции, но и ее гипотетическую возможность. Поскольку в социальную схему развития революционного процесса в России (за буржуазно-демократической закономерно следовала пролетарская революция) многие явления и события на Украине не вписывались, они априорно объявлялись контрреволюционными (с точки зрения общественного прогресса) и буржуазно-националистическими (с точки зрения интернациональных задач пролетариата). А наиболее весомый аргумент в пользу подобной логики сводился к тому, что свой исторический приговор альтернативным вариантам, отстаиваемым различными политическими лагерями, вынесла сама жизнь. И если в горниле ожесточенных битв массы отказали в поддержке национальным лозунгам, то любые попытки их ретроспективного анализа в положительном ключе тут же объявлялись рецидивами фальсификаторов, идеологическими происками «вчерашних» людей, стремящихся подорвать социализм и дружбу народов.
В отчаянном противоборстве с подобным «монизмом» советской историографии украинские историки и публицисты в диаспоре далеко не всегда удерживались на позициях объективности и все больше впадали в крайности, субъективизм, что естественно, не повышало уровень научности их трудов.
2
Статья напечатана в журнале «Российская история» (Москва, 2009. — № 1. С. 75–89).