Гори говорять - Самчук Улас Олексійович (бесплатные полные книги TXT) 📗
— А який вам біс уже так скоро все поросказував? — Павло сплюнув. Не любив говорити про такі речі. Став собі, гугля на опашки, руки на грудях зложив і дивиться на музики. Там йде безконечна гуцулка. Легіні крутять дівчатами, аж курява йде. Коломийки не вмовкають. Он і Марійка. Червона, очиці горять. Воно безупинно витанцьовує з якимсь легінем, який тримав себе, мов молодий півник. Підійшов Тулайдан.
— Не бачив ти Юри? — питає Павло так собі, щоб щось сказати. Він добре знає, де обертається Юра. Напевно з тою чортовою Рухлею.
— Зрана тут був. Повертівся, повертівся й десь зник — каже Тулайдан.
— А не знаєш, що то за півник он там коло Марійки вертиться?
— Та ти хіба не знаєш? Та це ж Гриць Янчеюк. Недавно з гонведів прийшов. Живе під Цапком. По мадярськи чеше хоч би мадяр.
— Видно одразу. Коли б так звернув йому щелепи, то їх може заціпило б.
Не подобався Павлові той Янчеюк від постолів до кресані. Стояв і дивився. Гурт легінів коло нього, підбурюють до танцю. Але він не виявляв звичайного зацікавлення танцем. Витяг і закурив люльку, яку тільки в особливих умовах курив, попакував прудко димом і зпід лоба слідкував за танцюючими. Стояв так з пів години. Його ніхто не пізнає. Всі дивуються. Що сталося з Павлом? Яка муха його вкусила? Побачив одного з тих, якому програвся й був винен, покликав, виняв гроші й прилюдно заплатив. Мовляв, дивіться собі й думайте, що хочете. Ще й у голос додав: — так, ти сучий пасинку, порядно тоді мене обібрав. Але по-друге я тобі покажу, як грають.
— "Ой, сучий сину, дограєшся ти мені!" — Це відносилося до того "півника". Бач, пнеться цурупалок огидний. Танцюй, голубе, танцюй! Пика твоя аж надто тендітна. Як заїду… Ех, як заїду, розсипляться ті твої скалозуби.
Довго вибирав, кого б йому брати. Он химерне, соромливе дівча. Раз-два, взяв і закрутився. А дівча нічого. Торкнувся легінь і запалив. Моторно літає, дрібочуть ноженята, сині очиці мигають, горять, гаснуть і загоряються знов. Вона боїться чогось. Хіба з нею легінь танцює? Павло Цокан? Ах, ніколи думати, так мало часу думати. Музики грають і вертиться в очах стільки барв. Рука його вже пече, вже пропікає через рукав. Ух, і танець
Вечір. Павло втирає піт. Маленька дівчинка не може більше. Марійка регоче так голосно. От вона й на нього глянула, а "півник" заступив. Чекай, півнику!..
— Піду додому.
— Що? Ага, ти додому. Чекай, проведу. Почекай ще трошки.
Дівча почекає на нього. Василинка пішла, Оленка пішла, а вона не пішла з ними. Соромно, але рада. Жиє на груні. Вилізти на грунь і вже дома. Павло, мов камінь, повчить. — Ну, то ходім. Чорт з нею! — Взяв у долоню маленьку пітну ручку й повів, як дитину. Мовчить Павло. Тяжкі кляті постоли. Дівча коло нього несе своє серце трівожне, залякане. Тріпоче воно, на уста ні одно слово не йде. І чого він мовчить? Говорун, гуляка, а тепер ягня якесь.
І от піднімаються вони під гору. Ступ за ступом уперед, далі. Все ширше й ширше розбігається простір, не дивлячись на вечірнє смеркання. Он уже ліс. Ще чути з долини скрипку. Як вона бідна охрипла. Там ще, мабуть, тупають ноги Марійки. А впереді ліс. Стоять стрункі смереки, шумлять своїм вічним однотонним шумом. Як там самітно й затишно. Павло зненацька прокинувся. Квилення скрипки замовкло. Він круто звернув у напрямку лісу, туди, де мякий мох убірає шум води, мов вата.
Чи біляве, хрустке дівчатко перечило? Ні. Воно також любило ходити по мохові. Ступиш і мяко торкнеться нога землі. Сядеш собі й слухай досхочу як шумлять смереки та ялини.
Зайшли. Павло сів. Дівча стоїть, посміхається. Усмішки тієї не бачить Павло, бо темно, але хоч би й не темно. Він сів, обличчя закрив руками й задумався. Хтось перед ним стоїть. Хіба він знає, хто то перед ним стоїть?
Видаються рожеві щічки, двое чорних очей. Он одно, он друге. Вони дивляться на нього з жалем і любовю.
— Оленко, — зненацька| обриває він тишу. — Йди, слухай, додому.
Оленка здрігнулася. Чого вона має так скоро йти додому? "І неньо в бутині, і мамка не скоро вернуться".
— Йди, йди, Оленко. Він хоче тут посидіти. Він трохи собі тут посидить. Колись зайде до неї, а тепер йди.
Не хочучи, поволі, Оленка пішла. Пішла, оглянулася раз, другий. Аж страшно. Він сидить і не дивиться за нею. А обличчя закрив руками, зовсім закрив. Щоб він собі що не зробив. Може напився.
Павло довго таки посидів. Стало темно. Зійшли зорі. Знов упала роса й чути приморозок. Смереки потиху шумлять, але вин того не чує. Йому приємно тут сидіти. Він сам, йому ніхто не перешкоджає любуватися тими чарівними глибокими очима. Після встав і пішов у низ.
І сталося так, що йдучи плаєм, який веде до річки Тиси коло Струківської церкви, Павло зустрів Янчєюка. Той, видно, провів Марійку й вертався додому. Принаймні так здавалося Павлові, що він провів її. Пізнав його здалека й спочатку думав минути та піти собі геть. Але стежка, якою йшли, досить вузька й з обох сторін огороджена. Зустрілися й Павло зовсім близько відчув свого ворога. Щось сильніше, ніж він сам, сіпнуло його. Він раптом переступив дорогу.
— Агій! Кудою йдеш? — викрикнув Павло.
— Чи не видиш, що стежкою? — усміхається той. Хіба він знає, чого той пяний хоче.
Павло блиснув очима й щільно підступив. — Знаєш, каже, мене?
— Ще б ні.
— Ну, так зарубай собі на носі, що коли не лишиш тоту дівку, з якою днесь танцював, так більше сюдою не будеш ходити. Ноги перебю й усі ребра потрощу. Так затям!
Тут уже Янчеюк дещо зрозумів. — Ади який! А Ти що тут таке? — підняв той півнячу голову.
— Так увидиш що, коли до того часу не повилазять. Я тобі зовсім важно кажу. Затям!… — Погрожуючи кулаком, він пішов швидко вниз.
6
Гори. Що є на світі краще від наших могутніх, веселих гір. Так веселих. У горах немає смутку. Гори багаті чарами краси, дивовижністю будови й невичерпаністю стилю. Все тут на місці й необхідне. Все так є, як повинно бути. Але гори завжди наївні. Ці потужні, незграбні велетні даються легко на обман. Приходять дикі шахраї та зловживають їх невинною довірливістю.
Говерля. Oт стоїть вона, цариця наших гір, задумана в вічність. Я люблю тебе, наша розкішна горо. Немає часу, коли б ти не була гарною. І тепер, над осінь, ти приваблюєш мене. Я не маю сьогодні ніякої праці. Сьогодні свято. Я вже перечитав батькові його "Неділю" й можу йти, куди лиш бачать очі. Юра й Павло пішли до Тиси на відпуст, але я не піду туди. Це я ще вчора собі сказав. Мені приємно вийти собі з дому, зовсім одному й перейти грунем до Лазещини. Дехто казав би, що там приємного, куди ти завжди ходиш? А я кажу. Мені приємно там те, що неприємне тобі. "Кожному городу нрав і права"!
Я йду собі поволі та вслухуюся в оточення. Я любуюся горами й мені цього ніхто не може заборонити. Я переходжу до Лазещини й зайду до сестри Василини. Вона завжди спитає мене — що роблять мамка? — А хіба ти не знаєш, що вони роблять?
— Але я маю право спитати тебе, що вони роблять. А чого ти так часто туди ходиш?
— Куди?
— А туди за міст. Там тебе завжди люди бачать. Сядеш і сидиш.
— Бо там є гарне місце на землі. А я люблю гарні місця.
— Ой, дивися мені з тими місцями. Колись тебе пани зацькують псами.
— Ет, нічого ти не тямиш! — І я йшов собі геть. Йшов через огород до залізниці, після залізничним пасмом до мосту. Тут розкішний високий залізний міст. Он потяг їде. Засвистав і поїхав далі. Дим направо й наліво стелиться, а часом лише направо, або наліво. Сонце бє на скелю Климпуш. Ще минулої ночі ми там були. Правда, що гарно там? Так, там дуже гарно. Я ще колись піду туди вночі. Але й тут у низу гарно. Он молоденький смеречняк.
Там он пень той, де "сядеш і сидиш". Яке кому діло, де я сяду й сиджу? Де хочу, там і сяду й нікого не стану питати. Звідсіль такий вигляд на ліс, на скелю. В низу загорода й садок…. Там ще до цього часу й геть до самого снігу цвітуть червоні та жовті квіти. І хата гарна там стоїть. Такої хати в Лазещині немає більше. Сад і хата й квіти тягнули мене. Хіба я не знаю, що там жие Йонаш, великий пан лісничий. Він має чотири гончі пси й ходить на лови. Часом до нього ще якісь приїдуть пани. Всі вони веселі, гарно вбрані. Ходять тоді по саду паничі й панянки. Часом грають і співають. Ходить там і Йонашова донька. Це ще маленька дівчинка в куцому білому вбрана.
