Іспанський варіант - Семенов Юлиан Семенович (книги полные версии бесплатно без регистрации .txt) 📗

— Слухаю. Так, пане. На жаль, я можу прийняти замовлення тільки на вечір. Одну хвилинку, пане. — Він закрив трубку долонею і, розчинивши ногою двері, що вели у внутрішні кімнати, вигукнув: — Ільзо, тобі доведеться самій вести катафалк.

— У мене розвалюється голова, — відповів жіночий голос. — Я працюю другу добу. Я не можу, любий, моя голова…

— Твоя голова розвалиться після того, як ми закінчимо роботу, — хазяїн похоронного бюро засміявся. Але зразу ж урвав сміх, мабуть зніяковівши перед тими, хто тут був, і він сказав печальним голосом: — Так, пане, катафалк буде у вас увечері, я записую адресу.

Поклавши трубку, він підвівся назустріч Вольфу і Яну, але знов задзвонив телефон.

— Ходімо, — сказав Пальма, — тут нічого не вийде.

— Одну хвилину, — зупинив його Вольф, — підожди.

Вони діждались, поки хазяїн закінчив розмову з клієнтом, — на цей раз його просили прислати кінний катафалк.

— Нам потрібні дві машини, — сказав Вольф.

— Коли похорони, пане?

— Хоч зараз.

— На жаль… Ви ж бачили, скільки в мене роботи… Якби не так добре організована похоронна справа, — у нас неодмінно спалахнули б епідемії… Скільки трупів… Я можу поховати ваших…

— Друзів…

— Друзів… Яке горе, яке горе… Я можу поховати їх завтра — між третьою й п'ятою опівдні…

— Ми добре заплатимо, якщо ви допоможете нам зараз, — наполягав Пальма.

— Дуже шкодую, пане, дуже шкодую…

Вони йшли по зовсім безлюдній вулиці, коли їх зупинили троє патрульних. Старший, дуже високий чоловік із шрамом на щоці, картинно козирнувши, наказав своїм підлеглим:

— Перевірте документи!

— Слухаю, пане Лерст!

Пальма показав свій паспорт. Лерст побачив латиський герб, знову козирнув — йому, мабуть, подобалося це — і спитав Вольфа:

— Ви теж іноземець?

— Так.

— Можете йти. Тільки обережніше. Тут ще стріляють бандити. Коли патруль відійшов, Пальма спитав:

— Який у вас паспорт?

— У мене зовсім» немає паспорта, — відповів Вольф. — Повернемо ліворуч, там, здається, таксомоторний парк.

— Оце так нерви, — посміхнувся Пальма.

— У мене їх нема, — теж усміхнувся Вольф, — як і документів.

Про шифровку Вольфа доповіли керівництву. Того ж дня, на дві години пізніше, до Риги було надіслано завдання: негайно з'ясувати, що являє собою журналіст Ян Пальма, син відомого дипломата й розвідника, який працює нині послом на Сході.

Бургос. 1938, 6 серпня, 9 год. 27 хв.

— Ну, а з готелю, як я пригадую, — вів далі Пальма, стежачи за тим, як квапливо записував його слова Хаген, — я одразу ж поїхав на вокзал, купив квиток і подався в гори — відпочивати й кататися на лижах.

— У гори?

— В гори.

— Куди саме?

— Суходревина, по-моєму, це між Братіславою й Віднем. Так мені зараз здається.

— І ви категорично твердите, що з Уго Лерстом у Відні не зустрічались?

«Чого він причепився до мене з цим Віднем? Я й справді не зустрічав там Лерста. А якщо зустрічав, то, виходить, усі ці роки він тримав мене під ковпаком, — напружено думав Пальма, поки Хаген записував своє запитання. — Ні, я Лерста там не бачив, це точно. Я бачив там тисячу лерстів — і це було найстрашніше».

Він згадав, як лерсти, і схожі на нього лерстенята й лерств'ятники вдерлися в підвал, де ховалися жінки й діти, і як вони врізалися в натовп своїми дубовими кийками, і як у першу мить йому здалося, що все це спектакль, що все це жарт — і швидкі помахи рук, і крики, і тіла на підлозі, і солодкий запах крові, і сухі постріли, майже нечутні серед цих зойків, коли він побачив, як жінка витягла за ноги трупик дитини й стала бавитися з ним, наче з лялькою, — лише тоді Ян зрозумів, що все це означає…

— Повторюю: вперше з Лерстом я зустрівся набагато пізніше.

— І в Прагу ви з Відня не їздили?

— Виходить, Прага вас теж цікавить?

— Цікавить, Пальма, цікавить.

Прага. 1934

Празький готель «Амбасадор» у той сонячний, теплий, зовсім не лютневий день був переповнений журналістами. Тут відбувалася прес-конференція радянського письменника Борцова. Невеликий на зріст, чорночубий чоловіку професорських окулярах, весело мружачись, оглядав зал і неуважно прислухався до чергового запитання кореспондента «Фігаро» з Парижа.

— Ви прибули сюди тільки з однією метою, мосьє Борцов? — запитував його журналіст. — Тільки з метою зустрітися з вашими видавцями? Чи у вас є ще якісь інші завдання?

— Завдань у мене багато, а мета одна: зустрітися з видавцями моїх книжок у Чехословаччині. Вас інформували абсолютно правильно.

— Чи зазнають письменники в Росії утисків з боку режиму? — спитав журналіст із Швейцарії.

— Письменники фашистського, порнографічного або ж расистського напряму в нашій країні зазнавали, зазнають і будуть зазнавати утисків з боку пролетарської диктатури.

— Я представляю «Тан», мосьє Борцов. Скажіть, будь ласка, що вас найбільше хвилює в літературі?

— А вас? — посміхнувся Борцов.

— Мене хвилюють у літературі питання любові й ненависті, терору й свободи, дитинства й старості!

— Чудово! Ви допомогли мені відповісти. Вважайте ці слова моєю відповіддю на ваше запитання. Ви, мабуть, писали в юності новели. Чи. не так?

— Я не писав новел у юності. Просто, мені здається, ці теми и сьогоднішній Росії заборонено, бо існують, як мені відомо, лише дві теми, санкціоновані Кремлем: колективізація та індустріалізацій.

Борцов відповів, усе ще поблажливо усміхаючись:

— І колективізація, й індустріалізація неможливі без зіткнення любові й ненависті, юності й старості, терору і присилування. До речі, які книжки радянських письменників ви читали?

— Хто кого інтерв'ює, містер Борцов? — спитав журналіст з «Вашінгтон пост». — Ми вас чи ви нас?

— Демократія передбачає обопільність запитання й відповіді.

— Ви одружені?

— Я одружений, тільки правильніше було б спитати: «Ви закохані!»

— Ви закохані, мосьє Борцов?

— Я відповідаю на свої запитання лише самому собі.

— У вас є діти?

— Нема.

— Яку людську рису ви ціните найбільше?

— Талановитість.

— Ваш найулюбленіший письменник?

— Запитання деспотичне. У мене багато улюблених письменників. Одного письменника любити неможливо — це свідчить про вашу малу начитаність.

— Це правда, що ви — резидент Комінтерну в Європі? — спитав кореспондент «Берлінер цайт».

— Особисто мені про це невідомо.

— Я представляю тут газету «Жицє Варшави», — сказав молодий журналіст, підводячись. — Пане Борцов, ви стверджуєте, що представляєте вільну літературу демократичної держави. Чи не вбачаєте ви парадокс у тому, що вважаєте себе вільною особистістю, тоді як у вашій країні відсутня багатопартійна система?

— По-моєму, ви плутаєте свободу особистості з багатопартійною системою. Ці поняття між собою не пов'язані, хоча я певен — історично вони розвивались паралельно. Точніше кажучи, свобода особистості може розвиватись і при багатопартійній, і при однопартійній демократії. Річ у тім, як ставитися до самого поняття свободи особистості. З мого погляду, свобода особистості — це свобода розвитку закладених в особистості здібностей. А скільки саме партій сперечається в парламенті, це аж ніяк не стосується до розвитку здібностей індивідуума. Скільки партій у Радянському Союзі? Одна. Скільки партій у Сполучених Штатах? Дві. Отже, якщо йти за вашою логікою, в Сполучених Штатах удвічі більше демократії, ніж у Радянському Союзі? Скільки партій у Франції? Шістнадцять. Отже, у Франції свободи у вісім разів більше, ніж у Сполучених Штатах? Лік у математиці починається з одиниці, а не з двійки. Я розбив ваше запитання. Я не дав вам розгорнутої відповіді. Я вважаю своєю відповіддю на ваше запитання книги моїх друзів, радянських письменників, мої книги… Можливо, спершу вам слід прочитати книги моїх друзів. Тоді ми будемо розмовляти на рівних, тоді ви зможете переконатись…