Ярославна - Чемерис Валентин Лукич (бесплатные онлайн книги читаем полные txt) 📗
Аж раптом навстріч – голова. Їй стало лячно. Закрижаніло єство, відібрало мову, руки-ноги. Голова була великою, з довгою білою бородою і гострими, проникливими очима. І більше в Голови нічого не було. Тільки збоку рука. Вона виткнулася з рукава, кістлява кисть, з жовтими, теж кістлявими пальцями, що тримали тризубець.
Єфросинія мимовільно зажмурилась і знову широко розкрила очі. І тільки тоді збагнула: та ж це волхв! Навстріч їй вийшов волхв. Власне, з’явилася його голова і десниця, що тримала посох з тризубцем. Решта тіла зникала в густому тумані, що був як мливо.
– Чого тобі треба, Голово? – зойкнула дівчина. – Я не кликала тебе. Йди собі геть, бо мені чомусь… страшно.
У відповідь Голова запитала:
– Ти Єфросинія, галицька князівна, дочка Ярослава?
– Так, – одказала вона не дивуючись, що він її знає, – волхви все знають. – Я – Єфросинія, галицька князівна і дочка Ярослава Осмомисла. А ти ж хто?
Голова замість відповіді звеліла:
– Готуйся! Твій час настав. Ми прийшли за тобою, князівно.
І поряд тієї Голови з’явилися ще дві такі ж. З туману виринули. Як із білого млива. І кожна тримала в руці палицю.
– Готуйся, готуйся, – підтвердили й вони. – Твій час уже настав: маєш збиратися в далеку дорогу – до того життя, до якого ти й покликана…
А вранці в Галич приїхали свати.
З’явившись в княжому теремі, низько вклонилися князеві галицькому.
– Ми – з Новгорода, який Сіверський. Тому й князь наш прозивається новгород-сіверським…
Де той… Новгород, який ще й сіверський? Чи не на краю світу, бува? В якій глухомані-тмутаракані?
Свати були від якогось князя на ймення Ігор…
– Який… Ігор? – кліпала, і сині її очі були повні подиву.
Відповіли:
– Той, котрий сіверський…
І тієї ж миті вона… проснулась. З ляку, що ті волхви за нею приїхали. Від якогось Ігоря новгород-сіверського, що в якійсь там… у якійсь Тмутаракані. Сказавши при цьому:
– Готуйся! Твій час настав!
А вона, проснувшись, обрадувалась, було. Що то всього лише сон. І ні в який Новгород-Сіверський вона їхати не буде. До якогось там Ігоря…
А вранці – після того сну, – в Галич і справді прибули свати. Три білобороді діди з посохами. В одного, певно, старшого, посох з тризубцем. І прибули, як їй перед тим і снилося, з якогось Новгород-Сіверського, від якогось тамтешнього князя на ймення Ігор.
І діди й справді, як їй і снилося, були схожі на вже призабутих на Русі волхвів.
Тих давніх часів, коли Русь ще Слов’янією звалася, і все, що з нею було, вже тоді сприймалося як передання, як легенди чи міфи, романтичні й незвичайні…
Батько їй часто й охоче розповідав, як Слов’янія, прабатьківщина їхня, у білому світі з’явилася. У нього був – в скрині з тисового дерева зберігався – давнезний сувій з пергаменту, він врочисто розкривав його і врочисто казав:
– Се, доню, літопис. Зветься він – «Повість минулих літ». Про те, звідки пішла Руська земля, хто в ній найперший почав княжити, з чого Руська земля стала буть.
О-о, як в його устах загадково й хвилююче звучало: з чого Руська земля стала буть!..
– Осьо написано: склав чорноризець Феодосієвого монастиря Печерського. Це в мене один із списків літопису – річ безцінна для всіх нас, русичів.
Обережно далі розгортав пожовклий і ледь вже чи не напівзотлілий сувій.
– Осьо, бачиш, написано: літописець Руський з Богом починаємо. Отче, благослови… Почнемо й ми. Отче, благослови нас.
І батько починав.
Єфросинія завмирала в передчутті дива-дивного, казки-сказання. І казка починала текти з батькових уст:
«Через багато літ сіли слов’яни на Дунаї, де тепер земля угорська і болгарська, від тих слов’ян і розлилися, як весняні води, слов’яни по землі і стали називатися іменами тих місць, на яких вони селилися…»
В Єфросинії й оченята сяяли, як вона слухала батькову оповідь із того прадавнього, вже старезного пергаментного сувою, що звався «Повість минулих літ». Справді-бо – «розлилися, як весняні води, слов’яни по землі…»
– Тату, таточку, це ж така ліпота! – захоплено вигукувала.
– Ти ж моя слов’яночка, – ласкаво казав їй батько-князь і так же ласкаво, але поетично і якось загадково, а тому хвилююче розповідав їй про тих слов’ян, що звалися полянами й сіли по Дніпру, про древлян, які в лісах жили, дреговичів між Прип’яттю і Двіною, про полочан, кривичів з верхів’я Волги, про радимичів, в’ятичів, хорватів, уличів, дулібів з Бугу, про слов’ян, які замешкали біля озера Ільмень, збудували місто Новгород, про сіверян на Десні, Сеймі, Сулі…
– Так розселився слов’янський народ і від його імені й грамота стала називатися слов’янською, – читав далі врочисто батько. – І була їх велика сила, слов’янських племен…
– І ми – слов’яни? – вкотре захоплено питала дочка.
– Слов’яни, слов’яни, – поважно відповідав батько-князь і осіняв себе хресним знаменням. – Слов’яни-русичі, дякуючи Господу, ми. І маємо свою Русь, яку треба берегти від ворогів і лиха різного, бо це – отчизна наша, іншої не маємо… Мусимо берегти її, яко чоловік береже зіниці очей своїх. Бо інакше – сліпота. Без отчизни – сліпота… А вже в літо 852-е, – читав далі батько, – коли в греків почав царювати Михайло, стала наша земля прозиватися Руссю.
– І ми – русичі?
– Авжеж, доню, русичі. Славний наш рід і народ, тож маємо і ми бути славними слов’янами.
– І – русичами! – вигукувала Єфросинія.
– І – русичами, – погоджувався батько. – Бо ми ж яко русичі – єдині у світі Божому.
І по хвилі додавав:
– Всі народи гейби хороші, але ми, слов’яни-русичі, найкращі.
– Хай буде так, отче!
– Воно так і є, дочко, і буде так вовік віків! Амінь! Але, – додавав, – якщо ми не будемо забувати, що ми – русичі!
Тоді, здається, як ніколи, вони – батько й дочка, – були близькими. Не тільки по крові, а й по духу.
Вчив Прісеньку свою тямковиту кирилиці.
– Осьо, донечко, буковки.
– Оці гачечки-закарлючки?
– Оці гачечки-закарлючки. Дивись, це аз, це буки, віди… А це глаголь, добро… зело, земля, іже…
За батьком старанно повторювала буковки (завмираючи від радощів, що вона їх уже знає) і донька, Прісенька його люба:
– Людіє, мисліте, наш, он… рчи, слово… ферт… омега, ци, черв, ша, йор, єрн, єр, ять… – і вже й геть полегшено і весело: – Ю, Я, Є… А ще тату, юс, ксі, псі, фіта, іжиця…
– Правильно, доню, іжиця в азбуці всьому вінець.
Розказував:
– Це брати Кирило і Мефодій, просвітителі, проповідники православ’я. Вони відкривали при церквах школи. Кирило упорядкував слов’янську азбуку… Брати й створили наше словенське письмо – шануймо їх. Ті, хто створюють букви – святі люди. Їм треба як богам ставити кумири. Вони достойні поклоніння. Як і кожна буковка, ними створена.
Це – істина. Істиною є і в наші дні.
Є в кого нам і повчитися. Вірменська мова – давньописьменна мова. Вдячні вірмени (самоназва їхня – хай, загалом їх близько 5 мільйонів) поставили пам’ятник Месропу Маштоцу, який у роках 405–406 створив вірменський алфавіт. Він сидить, а позад нього стела із ним створеним алфавітом – кожна буква вилита із золота і прикрашена брильянтами…
Олександр Македонський завойовував світ. Сам загинув при тому завоюванні, нічим його батьківщина з того завоювання не збагатилася, ба, навіть сама втратила незалежність, ставши областю чужої держави, а ось Месроп Маштоц, створюючи мову, навічно завоював серця своїх єдиновірців і назавжди увійшов до когорти тих землян, які допомогли нам стати людьми… Хоча всього лише створив буковки…
Вона таки тоді злякалась, що то не сон, а батько-князь легенько посміхався.
– Дурне дівчисько, маєш радуватись, що й до тебе свати прибули – не засидишся у дівках.
А їй здавалось, що все те сниться. І вона ніяк не може проснутися. Діди наяву і справді були схожі на волхвів – кудесників і чарівників. Вибранці богів, посередники між небом і людьми, виконавці волі Божої… А ще волхви були охоронцями старої віри і віщунами. Вони жили усамітнено, споживали дари і жертви, що приносили богам. Тільки вони мали право відпускати довгу бороду, сидіти під час жертвоприношень і вільно заходити до святилищ, порядкувати в капищах. Як на Русі за князя Володимира Великого було прийнято нову віру, волхвів переслідували княжі люди, заганяли їх в глухі ліси, у хащі дрімучі – як таких, що молилися язичницьким богам, вістоювали стару віру та обряди і не визнавали нової віри, християнської. А з нею і нового заморського бога.
