Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (читать книги онлайн полные версии txt) 📗
* Прокляття! ( франц.).
Обедзінський обперся на лікті й у п’яній задумі говорив:
– Отак воно буває із жінками… Одна присмокчеться до тебе й усю кров вип’є, інша обдере з усього, що маєш, третя на кожному кроці ошукує, або й така трапиться, що затягне в сірятину, у буденне болото… Прання, прибирання, пелюшки й таке інше… От і все життя… Але це неправда, усе від чоловіка залежить. Який він сам! Комусь буде мов з гуски вода, інший підстрибне, мов підстрелений кіт, запищить і здохне, а от такий як ти, amigo?.. Ти, певне, мужній. Як велике дерево. Якщо з тебе здерти кору, ти обростеш новою, якщо обрізати гілки – виросли б нові… Але тут тебе видерли з коренем із землі… І жбурнули в пустелю…
Вільчур нахилився до нього й пробурмотів:
– Із корінням… це правда…
– От бачиш. І сила не допоможе, коли опертися немає на що. Земля розкисла, розійшлася, перестала існувати. Ще Архімед був сказав… Що ж він таке сказав… Зрештою, грець із ним… Ага!.. Про що це я говорив? Про корені! Найдужчі корені нічого не допоможуть, якщо вхопитися нема за що. От! Хай йому абищо… таке життя…
Язик йому заплітався дедалі дужче. Нарешті він хитнувся, обперся об стіну й заснув.
У залишках Вільчурової свідомості крутилася думка:
«Як дерево, видерте з корінням… Як дерево…»
Він, мабуть, спав недовго бо, відчувши безцеремонні штурхани, насилу розплющив очі й заточився. Алкоголь ще не встиг вивітритися. На столі знову стояла горілка, а крім нічного супутника за столом було ще трійко незнайомців. Професор Вільчур ледве зміг збагнути, де він перебуває і спогад про Беату озвався в ньому раптовим гострим болем. Він схопився і, перекидаючи дорогою стільці, попрямував до дверей.
– Агов, шановний! – гукнув йому господар.
– Що?
– А хто плататиме?.. Рахунок на сорок шість злотих.
Вільчур машинально дістав з кишені гаманець і простягнув йому банкноту.
– Ну й грошви в нього! Ф’ю, ф’ю, – стиха присвиснув один із волоцюг.
– Стули пельку, – гаркнув другий.
– Дрожджику! – загукав третій. – Чого фраєра стругаєш? Віддай клієнтові решту! Диви-но, який!
Господар зміряв його ненависним поглядом, відлічив решту й простягнув Вільчурові.
– А ти, шибенику, – буркнув лише, – пильнуй себе.
Вільчур не звернув на те щонайменшої уваги й вийшов
на вулицю. Падав густий мокрий сніг, проте дорога й тротуари залишалися чорними, бо він миттєво танув. Посеред дороги їхали вантажівки з вугіллям.
– Покинула мене… покинула… – повторював Вільчур. Він ішов куди очі світять і похитувався. – Як дерево з видертим корінням…
– Ви на Грохув, шановний пане? – почув поруч чийсь голос. – То, може, краще обійти Равську. Менше грязюки.
Професор упізнав одного з тих, що були в генделику.
– Мені байдуже, – махнув рукою професор.
– То й добре. Мені по дорозі. Підемо разом. Усе-таки веселіше. А вас якісь клопоти спіткали?
Вільчур не відповів.
– Зрозуміло. А я вам скажу, що від клопотів лише одне допомагає: залити горе на амінь. Звісно, не в такій дірі, як у того Дрожджика, пройдисвіта, що ковбасу клієнтам зі стрихніном продає. Але тутечки недалеко, на Равській вулиці, є порядна кнайпа, усе як треба. І розважитися можна, офіціантки гостей обслуговують. А ціна така сама.
Знову йшли мовчки. Супутник, значно нижчий і худорлявіший за Вільчура, узяв його під руку й раз по раз задирав голову, аби зиркнути на професора з-під дашка своєї кепки. Вони проминули кілька перехресть, коли п’яничка потягнув Вільчура вбік.
– Ну, то як, зайдемо, га?.. Найліпше залити. То вже осьдечки. По одній.
– Гаразд, – погодився Вільчур і обоє увійшли до генделика.
Перший ковток не приніс полегшення. Навпаки, немовби протверезив затьмарений розум, проте вже наступні чарки зробили своє.
У сусідній кімнаті хрипко грали музики. Увімкнули світло. За якийсь час до них приєдналися ще двійко чоловіків, на вигляд робітники. Опасиста, густо нафарбована офіціантка теж підсіла до них. По колу пішла вже третя пляшка, коли раптом у бічній кімнатці голосно засміялася якась жінка.
Професор Вільчур схопився на ноги. Кров шугонула йому в голову, він на мить знерухомів. Він ладен був присягнутися, що чув Беатин голос. Рвучко відштовхнув товариша, що загороджував йому дорогу, і одним стрибком опинився біля дверей.
Невеличку кімнату яскраво освітлювали дві гасові лампи. Біля столика сидів череватий, кремезний чолов’яга і якась веснянкувата дівчина в зеленому капелюшку.
Вільчур повільно повернувся, важко впав на стілець і вибухнув риданням.
– Налий йому ще, – буркнув той, що в кепці. – Не бере його горілка.
Поторсав Вільчура за плече.
– Пий, брате! Чого там!
Коли об одинадцятій генделик зачиняли, товаришам довелося підтримувати Вільчура, бо сам іти він уже не міг. Похитуючись усім своїм могутнім тілом, він розштовхував їх навсібіч. Супутники аж відсапувалися з натуги. На щастя, іти виявилося недалеко. За рогом, на темній безлюдній вулиці, стояла бричка з піднятим верхом. Чоловіки мовчки заштовхали Вільчура досередини й сіли слідом за ним. Візник шмагонув коня.
Через кільканадцять хвилин будинки стали траплятися рідше. Обабіч дороги подекуди між парканами спалахував вогник гасової лампи. Нарешті зникли й вони. Натомість у ніздрі вдарив сморід здоровенного сміттєзвалища. Бричка звернула вбік, затих цокіт кінських підків. На м’якій ґрунтовій дорозі їх не було чутно. Доїхали до першої ями.
– Стій, найкраще тут, – озвався хтось неголосно.
Якусь мить усі прислухалися. Далеко звідси монотонно
гуло місто. Тут довкола панувала цілковита тиша.
– Викидай його, – пролунала коротка команда.
Три пари рук учепилися в безвладне тіло. Не минуло й хвилини, як вміст кишень було витрушено. Волоцюги без жодних зусиль стягли з Вільчура пальто, жилет і піджак. Несподівано, мабуть, від холоду, професор опритомнів і закричав:
– Що це, що ви робите?
Водночас він силкувався підвестися із землі. Проте щойно професор став на рівні ноги, як отримав страшний удар ззаду по голові. Вільчур гепнувся мов колода, не встигнувши й зойкнути. А що падаючи, він поточився на край глибокої ями, до якої зсипали сміття, то тіло зсунулося схилом на дно.
– А чорти б тебе вхопили! – лайнувся один із нападників. – Не міг його втримати?
– А нащо?
– Дурне щеня! Нащо! То тепер лізь до ями по черевики й штани.
– Сам лізь, коли ти такий спритний.
– Що ти сказав?! – грізно запитав перший.
У повітрі запахло бійкою, але тут озвався незворушний візник, який досі мовчки курив цигарку.
– А я кажу: їдьмо. Хочете, аби нас тут накрили?
Чоловіки схаменулися й стрибнули до брички. Кінь рушив з місця. Перш ніж в’їхати на шосе, спинилися, візник витягнув з-під сидіння старий мішок і ретельно витер усі колеса від налиплого сміття, а тоді скочив на козли, вйокнув на шкапину, і невдовзі на полях знову запанувала тиша.
Увесь день ніхто туди не зазирав, а вночі й поготів. Лише вранці біля ям з’явилися люди. Селяни із прилеглих сіл, що займалися вивезенням сміття з міста, прибували зі своїм смердючим вантажем. Приїжджали, висипали з возів сміття і, заробивши кілька злотих, поверталися додому. Сумлінніші скидали нечистоти просто до ями, як їм і було наказано, дехто, користуючись відсутністю контролю, викидав їх просто в полі.
Старий Павел Баньковський; селянин із Бжозової Бульки, був людиною чесною. Саме тому він під’їхав до ями й заходився скидати сміття зі свого воза. Він не поспішав, бо й кобилі слід було перепочити перед дорогою, та й сам Павел страждав від задишки, що зрештою, у його віці було зрозумілим.
Він саме скінчив роботу й хотів було постелити собі на сидінні мішок із рештками сіна, як почув із ями стогін. Про всяк випадок Беньковський перехрестився й прислухався. Стогін пролунав уже голосніше.
– Гей, там! – гукнув старий. – Що тут у дідька таке?
