Чотири пори життя - Матиос Мария Васильевна (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
Пожежа допалювала траву — і гарячі соки стікали по звугленій землі, закочуючись в її потріскані щілини, як у фалди сукні.
Яструб падав на каню — і пір'я розліталося по лісах і горах.
Перелякані птиці втрачали голос і хліб застрявав їм у горлі, і пісня.
Світ шалів у червоній пожежі.
Потяг тарахкотів по шпалах.
Вітер із дощем гамселили у шиби.
…А чоловік мовчки виймав руками душу з тіла, і стерпла жінка упоперек вузької купейної канапи запродувала чи спродувала себе, як остання перекупка на безлюдному перехресті, не маючи ні сили, ні совісті, ні навіть гадки згадати про них.
У світі не існувало нічого, крім її шкіри.
Вогонь, нещадний вогонь пожирав суху смерекову смолу — і з тріском і зойком розносив її по небачених усюдах, залишаючи лиш краплі сльози чи розплавленого гірського кришталю.
І її шкіра нагадувала тепер пласти і сльози всіх земних порід.
Під цією — першою, грубою, — скрипіла тонша, більш чутлива,
за нею — ще ніжніша і м'якша, немовби виткана з шовку.
Далі — запашна чи дурманна, що пашіла вулканічним жаром,
і аж там, на самому споді, насамкінець, гола-голісінька, що слухняно давалася в говірливі руки німого чоловіка чи самого диявола в чоловічій подобі.
Його пальці діткнулися тієї — найдальшої — голизни і стали там приступом, немов під стінами фортеці, що ось-ось має упасти, —
лише зрідка посилаючи хитру розвідку мізинцем, від якої не розступалися — розсипалися кам'яні мури і робилися приступними найпотаємніші фортечні житла:
трапезні і опочивальні, молитовні каплички і оружейні палати, а за ними всіма — святая-святих цього бездонного королівства — казна, що уже тримала наготові відкритими бочки і скриньки із щирим незайманим золотом.
І коли його пальці дихнули на ті незаймані багатства,
і коли широкі груди підім'яли під себе чи то змокрілі простирадла, чи вогкі її груди, —
одночасний стогін рятівного занапащення, а може, й погибельного визволення бритвою прорізав груди їх обох, несамовитих від догоджання одне одному, одурілих від запахів і безмов'я, і довго клекотів у шиби, за якими бушувала гроза і палала пожежа водночас…
Потяг летів у Дністер.
На горбі золотом блистіла церковця.
Оркестри грали Мендельсона.
Коліна блудили, як вівці по мокрій паші.
А на всі землі і континенти вирвався стогін пізнаної жаги і пристрасті.
Здавалося, він тривав ціле життя і одну вічність, аж поки не перекотився в німе чоловікове горло і не заклекотів блаженством чи прокльоном.
Було щось дикунське, варварське, чужинське, загарбницьке, торжествуюче, ба, тріумфальне в тому пекельному клекоті німого горла, що — якби могло! може, було б розірвало цю грозу і пожежу несамовитим, радісним криком, на який здатна лише вільна людина.
Німі не бувають невільними. Через те і зітхання їхні, і стогони не мають образливої сили.
Однак синхронний стогін, зазвичай, породжує потік лестощів, евфемізмів, метафор і ще бозна-чого, відомого людству, відколи світ і сонце.
Отож жінка жадала чоловічих слів саме тепер, коли ледачо гойдалася украденим човником на водах Євфрату чи Нілу,
а може, вже падала з самої Ніагари,
не боячись забитися з висоти,
лише страхаючись знову забитися в рухах, що і справді могли запечатувати собою земне тривання.
Чоловік уткнувся в її губи і пив їх, як бальзамову воду, довго і ненаситно, аж стало несила дихати. А потім тицявся у волосся і чоло, і шию, як щойно вроджене ягня під бік ягниці, і нюхав, і цілував заспокоєну жінку.
Було душно і млосно…
Та ба. А й справді? Пощо тепер слова?
Що додати до того, що відбулося нині у ній і з нею? І з цим німим чужинцем-тріумфатором, чоловіком чи дияволом, її напастю чи порятунком?!
…Вона вирятувалася і не впала разом із потягом у Дністер.
Зледачіла кров потихеньку верталася у звичний ритм у холонучих жилах.
Жінка ще хотіла слів і пестощів, але вже не мала ні першого, ні другого. Лише беззвучно плакала з вдячності і незнання.
Дощ стугонів за вікнами.
Потяг тарахкотів по рейках.
Гасла світова пожежа.
Чоловік стояв лицем до неї — і дивні вогні грали на його утішеному обличчі.
І жінка, схлипуючи у розірваній чоловіком темряві, із терпким присмаком дармового вина на губах, щулячись у вогкість простирадл, із заплющеними очима і розімкнутими колінами засинала лише на п'ять хвилин,
поки не витече з її жил оця змора і хміль,
поки не вдарить грім, як мусульманський муедзин до молитви,
і вона поцілує запашну чоловікову руку, що вивела її нарешті зі світу затхлості і всеоднаковості і дала вина радості, як опію;
і діткнулася неторканих, найтонших мережив тіла;
і сама попросить того добровільного божевілля, що межує зі смертю,
і яке можуть дати лише його руки.
А тоді вона запитає, хто він?
Чоловік?
Бог?
Чи диявол?
Чи один у трьох лицях?
І зазирне йому в очі,
і відсахнеться,
не узрівши у них нічого, окрім гріха і злодійства.
…П'ять хвилин минали так довго, що, прокинувшись, зіщулилась від світла і порожнечі.
Потяг гуркотів по рейках.
На столику в'яла нерозквітла жовта троянда, і хилиталося червоне вино в келихові.
У шиби стугонів дощ.
І сотня розсипаних трояндових пелюсток гойдалася і пахла
на підлозі,
на простирадлах,
в її волоссі,
і навіть за комірцем блузи,
рожевіючи з устиду чи зухвалості.
Стогін пораненої самотньої вовчиці забився між чотирьох замкнутих стін купе і захлинувся голосним риданням розчавленої спершу радістю, а тепер — безсиллям жінки…
У купе стояв міцний трояндовий запах — усе, що залишилося від німого чоловіка.
2
…ОТОДІ ВОНА здогадалася, що чоловіків можна міняти, як рукавички чи як панчохи.
Перебула своє королівство — перебуде і жебрацтво.
Сльози.
Депресія.
Ненависть.
Розшуки.
Вертання у потяги.
Знову депресія.
Дослухання до скрипу нічних дверей.
Простоювання на вечірніх вокзалах і в сутінкових вікнах.
Знову депресія.
Нарешті глухе, як далекий грім, роздратування.
А далі — безпросвітна байдужість, коли не треба очима шукати рук, що знаються з відвагою, ні прісних, заяложених, мов комірці щоденних сорочок, облич, ані дивитися у небеса у пошуках загубленої гостроти чуттів. Дивилася хіба лише в темінь власної душі на нерозстеленій тахті, на межі вмираючого дня чи розпуклої ночі закляклим, майже мертвецьким поглядом.
Більше не зналася з пристрастю.
Лише хотіла згадати колір його очей.
Вона міцно заплющувалася, розпалювала уяву — та жодне видіння не полегшувало її хворобливої цікавості.
Ані очей, ані обличчя, ні віку, ні росту, ні навіть гортанного — тріумфуючого — чоловічого стогону не могла видобути з пам'яті. Начебто чоловік і справді був зі сну чи з провидіння.
Але вдихала розвіяний, та незабутий запах визбираних на підлозі трояндових пелюсток — і несамовитіла від жалю до самої себе.
Отоді вона відважилася. А що? Хіба лише чоловіки знають відвагу?!
Довго стояла перед дзеркалом, добираючи барви до лиця, — і врешті ноги понесли її туди, де чоловіків було багато і чи не кожен міг бути її — аби лиш її воля.
— Хто ти? — хотіла запитати для сміливості, та тут же затнулася: погони високого військового чину золотом блистіли під сонцем, якось надто контрастуючи із вбранням сусідніх чоловіків.
І вона не втрималася: раптово погладила погони рукою — і так само раптово осмикнула долоню: важкий холод граніту діткнувся її шкіри, ніби прорізаючи долоню. Так, що стало страшно подивитися, господареві в очі.
Вона аж заплющилася.
Боялася заговорити першою. Але мусила.
— Вибач, мені було йти нікуди, і я прийшла до тебе, першого стрічного. Ти не судитимеш?
Перший стрічний був налаштований слухати цю несподівану жінку довго. Може, саме через це мовчав? Осіннє сонце було ще лагідне ба, навіть спечне. І жінка відчула на собі тепло від його грудей. А може, навіть уже й від погонів. Вона посміливішала — і провела пучками пальців по чітко окреслених вилогах полковникового мундира.
