Северин Наливайко - Сорока Юрій В. (чтение книг TXT) 📗
Лобода лише струснув довгим своїм оселедцем.
— Будьмо! — вигукнув він і грюкнув до столу шаблею. — Там, — вказав він в бік запорозького табору, — п'ять тисяч лицарів і всі вони очікують на справжнє діло. А скоро їх буде ще більше!
Наливайко наблизився до побратима і поклав йому на плече руку.
— Послухай мене, брате! На нас покладено велику місію… То пусте, що лядську руку триматимемо, тимчасово це. Нам аби військо зібрати, силу свою відчути. Потрібне добре військо, з доброю арматою і кіннотою, яке б могло протистояти гусарським хоругвам, розумієш?
— Розумію, — відповів Лобода. Він до дна випив свій келих і вдарив ним до дошок столу. — Не боюся тримати я лядської руки, не раз змушувало життя. Була б справа того варта. Я бачу, Северине, в тебе є щось на душі. Тож, якщо хочеш мого розуміння та допомоги, розповідай про все. Тоді разом і помізкуємо. Я, звичайно, без пана кошового і всього товариства не можу давати відповідь за всю Січ, але моя думка не остання. Крім того, я цілком у змозі прикласти свою шаблю до твоїх і повір, це не найслабша шабля серед низового лицарства!
— Нехай мене покарає Бог, якщо я колись так вважав! — палко відповів Северин.
— Дякую, — Лобода схилив голову. — До речі, а скільки шабель маєш ти під своїми знаменами?
— Дві з половиною тисячі. І такі козаки, що хоч чорту в зуби!.. Але до справи!
— Що ж, до справи.
Наливайко широко змахнувши рукою, згорнув з одного боку столу посуд і розстелив там великий сувій пергаменту. Запорожець із здивуванням побачив перед собою досить точну і детальну мапу Дикого Поля від Брацлава й Білої Церкви до пониззя Дніпра, Очакова і Буджаку.
— Ось воно! — п'ятірнею натиснув на середину мапи Северин. — Земля, яка не має собі рівної у Європі. Тут безкінечні милі щедрих пасовищ, чорнозему, багатих дичиною гаїв і пущ. У річках безліч риби. Знайдеться будівельний ліс, сіль, селітра. Земля Дикого Поля справжній скарб, і для нас залишається лише зрозуміти, чому вона стоїть пусткою. Звичайно татари… Але для людини, яка звикла тримати в руці меч, вони не є великою загрозою, що й доводить саме існування Запорізької Січі. Що ж тоді? На мою думку, першою і найголовнішою причиною є наша роз'єднаність. Саме так! Поглянь навколо, брате: в лугах, гаях, в плавнях тисячі лугарів розкиданих окремими купами. В байраках по всьому Дикому Полю сотні зимівників, бурдюгів. Населення цих диких місцевостей веде нерівну боротьбу з кочовиками. Їхні сини й доньки цілими валками минають ворота Криму, щоб навіки згинути в басурманській неволі. Їхній плач чути в садах Анатолії і в пустелях Аравійського півострова, в портах Єгипту і серед оаз Персії. Але ніхто з цих людей не розуміє у чому їх порятунок. А я кажу: в єдності! Об'єднайте свої зусилля, створіть міцну державу і ви одразу відчуєте власну силу! Що татари? Лядських панів прогоните аж до Покуття і Підляшшя!
Северин перевів подих і блиснув поглядом на запорожця.
— І ти вважаєш можливим створити таку державу під носом у Речі Посполитої!? — зацікавлено мовив Лобода.
— Не тільки можливо, необхідно створити! Ось поглянь! — Северин вказав на мапу. Вся земля проміж Бугом та Дністром, починаючи за двадцять верст від Брацлава, вздовж турецьких і татарських шляхів аж до Очакова і Тягині. Нині це пустеля, та коли ми, силами українського народу побудуємо на ній міста, зведемо на кордонах могутні цитаделі, поставимо в них залоги, вона розквітне! Ми маємо право на власну державність, адже була тут Русь до Золотої Орди і Речі Посполитої. Це наша, українська земля! А щодо ляхів… Думав я, думав, побратиме мій любий. Так, Сигізмундові наша ідея стане, мов кістка в горлі… Але ми його обведемо навколо пальця! Для того і писав тобі, для того тут мої хлоп'ята–наливайківці біля мене купно тримаються. Тільки дай згоду і ми пройдемо Брацлавщиною, Волинню, Поділлям і Галичиною, змушуючи панів–ляхів цілувати нам чоботи. О, повір мені, гарне задоволення! Декотрі з них вже плазували переді мною, а ми змусимо всіх! Вони змушені будуть віддати своє золото на утримання нашого війська, ми будемо спати в їхніх палатах і пити вино з їхніх льохів. І повір, вони терпітимуть, як терпів цей покидьок Струсь, у домі якого ми тепер ведемо бесіду. Тому що Польща не має війська! Ті п'ятнадцять тисяч, що тепер є у гетьманів, більш як на половину складаються з охочекомонної голоти, ім'я якої — козаки. Вони ітимуть за Замойським доти, доки будуть розраховувати на добру здобич від татар і ні на сажень далі. Все! Ляхи беззахисні проти нас. І от коли слізні прохання зупинити грабунок їхніх костьолів і маєтків, вбивства і ґвалт будуть краяти серце короля, ми напишемо йому листа. Напишемо, що знаємо спосіб припинити свавілля. А для цього будемо вимагати універсали на володіння землями, які я назвав, і стації на утримання війська. Війська, що буде обороняти наші землі!
Лобода довго мовчав. Нарешті підняв очі і витримав палаючий погляд Наливайка.
— Велике діло, — похмуро вимовив він. — Дуже велике. Багато потрібно крові пролити…
— Велика мета потребує великої крові! — спалахнув Северин.
— Так, брате.
Мовчанка панувала кілька хвилин. Нарешті Лобода, примружившись, поглянув на Северина:
— Якою буде роль Запорізької Січі у майбутній козацькій державі? — запитав він.
Наливайко вперся в стіл обома руками і гаряче видихнув прямо в обличчя запорожцю:
— Такою як і дотепер — бути обителлю звитяги і лицарства… Григорію, допоможи мені і один з нас стане гетьманом нової держави, а другий отримає пернач кошового отамана!
ІV
Неподалік від мурів Десятинної церкви у Києві, Станіслав Жолкєвський наказав війську ставити табір і готуватися до ночівлі, а сам, пересівши на коня, поїхав на чолі кількох полковників та хорунжих до будівлі магістрату, аби домовитися щодо поповнення запасів пороху, олова і фуражу. Вози з бранцями було встановлено всередині табору на невеличкому пагорбі, який одразу ж охопили подвійним кільцем ландскнехти з алебардами у руках. Сидячи на купі мокрої соломи, Северин Наливайко байдужно позирав, як в обозі швидко випрягали з мажар і возів коней, розвантажували і, навалившись по кілька чоловік на кожен віз, відкочували їх у периметр табору, де встановлювали колесо до колеса, довгими дишлами назовні. Як гусари у кутих золотом латах сходили з сідел гарячих огирів, знімали за допомогою своїх численних челядинців зброю та обладунки і зникали у шатрах, які немов гриби після дощу виросли всередині чотирикутника утвореного возами. Козацький отаман підняв очі вище і окинув поглядом вкрите пожежею небо на заході, широку свинцеву стрічку Дніпра праворуч і руїни старого міста князя Володимира на горі над рікою. Задумливо дивився він на зарослі бур'янами залишки мурів, фундаменти веж та будинків, які припинили своє існування під час навали хана Батия, а тепер немов освітлювалися зсередини, піймавши на собі прощальні промені сонця. І цієї миті Северинові здалося, що стародавній Київ все ще палає, запалений смолоскипами диких орд, які плюндрують Україну.
— А що, пане отамане, — доніс до вух Наливайка легкий вечірній вітерець повні ненависті слова, — не твердо в простому возі їхати? Не звик, напевне… Так тобі, стерво, і треба! Всього тобі мало було! Золото, срібло, цілі палаци мав і що? Хоч соломи кинули, щоб кістки до дерева не били? Кинули… А дарма! Я б тобі таволги червоної постелив!
Северин подивився туди, звідкіля чувся голос. Це був віз, на якому везли решту полонених. На ньому, здійнявши голову над поперечиною, напівлежав сивовусий козак з перев'язаною головою і заломленими за спину руками. Скільки Северин не намагався, він не міг пригадати його обличчя. Очевидно, нещасний приєднався до козацького війська зовсім недавно. Коли він помітив погляд Наливайка, засміявся злим, недобрим сміхом.
— Не дивись на мене так, чуєш! Я маю право спитати з тебе за все! Я повірив тобі, а ти мене обдурив… Де Лобода, хто його вбив?! Ти, упирю! Убив, щоб нам було зручніше голови дурити. Козацька республіка з гетьманом на чолі. Столиця–цитадель серед просторів Дикого поля… Де ж вона?! Мовчиш! Тоді я скажу — одного ти хотів! Хотів рівним королю стати, а задля цього нас всіх під лядські мечі підвів! Будь ти проклятий, іроде!!!
