Гербарій коханців - Сняданко Наталка В. (хорошие книги бесплатные полностью .txt) 📗
Важливість ролі Степана під час таких зустрічей важко було помітити, адже він лише мовчки обслуговував гостей, нечутно міняв попільнички, готував каву, салатки і фасольку по-бретонськи (більшість гостей приїздила, ясна річ, влітку), наливав до кришталевих чарок міцні настоянки власного приготування, а потім каву до горняток зі старої, благородно вкритої лініями майбутніх тріщин порцеляни і з відсутнім виразом обличчя грав роль ідеального кельнера. А залишившись на самоті, брати нарешті говорили, і тоді вже молодший уважно слухав, а старший розповідав, кому з гостей варто довіряти, а хто явно щось приховує. Його спостереження завжди виявлялися точними, і якщо молодший не слухався поради, то потім обов’язково шкодував. Але Петро вкрай рідко не дослухався до цих порад, бо знав, що брат дуже добре вмів бачити людей наскрізь, помічати невловимі посмішки, вираз обличчя, який видавав приховану незгоду, особливу манеру тримати цигарку, правильно інтерпретував нервове клацання запальничкою і похитування ногою, а його висновки про людей, зроблені на підставі спостережень та інтуїції, переважно бували безпомилковими. Колекціонування таких спостережень за людською поведінкою було улюбленим заняттям Степана. Він багато років займався цим, поки працював кельнером у барі навпроти, але і тепер, коли цей бар уже належав йому, любив сидіти за столиком біля барної стійки й непомітно стежити за відвідувачами.
Вони жили у будинку на розі центрального проспекту. Попри свою центральність, проспект не був надто гамірним, тут дозволялося пересуватися лише пішки, і це робило вулицю приємною. Під їхнім балконом ріс каштан, у травні він зацвітав рожевим, і саме в травні було особливо приємно сидіти на балконі й пити міцну каву з кардамоном. Майже кожного літнього ранку повз їхні вікна проїздила поливальна машина. Їй дозволялося пересуватися навіть пішохідною зоною, і вона сповна використовувала цей привілей, непоспіхом під’їздила до кожної клумби і випускала струмінь розчиненої у воді райдуги на ще напівсонні іриси, нарциси, кипариси і вже напівсонну матіолу, яка відпрацювала своє звечора і тепер лаштувалася на відпочинок. Водій старенької поливальної машини любив свою справу і мав здібності до ремонтування техніки. Це він придумав химерну конструкцію, яка перетворила малоефективне і мляве розбризкування води зі старенького ґумового шланга на атракційне видовище. Спостереження за цим видовищем було головною дитячою і старечою розвагою мешканців вулиці ось уже кілька років, відколи поливальник вигадав цю химеру. В її основі був велетенський пластмасовий соняшник з пелюстками, пофарбованими у кольори веселки. Соняшник обертався, точніше, хилитався на якійсь невидимій пружині, відтворюючи рухи дитячого дерев’яного коника, з якого вже зіскочила дитина, але іграшка продовжує рухатися за інерцією. Квітка була розміщена у спеціально сконструйованій пластмасовій будці, дверцята якої роз’їжджалися, випускаючи соняшник, невидимий механізм піднімав квітку вище, а потім вона починала хитатися в усі боки і випускати тоненькі струмочки води. Якщо водієві вдавалося правильно припаркувати машину, то сонячні промені чіплялися за водяні струмені з добре відпрацьованим відчуттям кольору і ритму, експериментуючи з короткотривалими ефектами алхімії барв та відтінків. Від цього видовища неможливо було відірватися. Зупинялися і заворожено завмирали на кілька секунд, притискаючи до грудей пухкенькі портфельчики чи дипломати, навіть заспані дядьки, які цієї ранньої пори поспішали до своїх канцелярських приладь і важливих телефонних переговорів до будівлі з фікусами на кабінетних підвіконнях. Кожен із них раптом забував про свої тривожні сни і погані аналізи, про сум неясного походження, який все частіше накочується не лише у години безсоння, а й дає про себе знати цілком несподівано, ніби застарілий зубний біль. Заспані дядьки раптом нерухоміли і відчували себе знову худорлявими хлопчиками у закоротких штанях і розхристаних сорочках. Хлопчиками, які вперше у житті стискають у спітнілих долонях помутніле вічко дитячого калейдоскопа, де невтомно вибудовуються і зникають, немов у піску, плинні мозаїки кольорового скла. І щось є таке у цих суворих геометричних конструкціях, воно не дає не лише відірвати погляд, а й дихнути без остраху, що від надто сміливого видиху цей чарівний паралельний світ раптом зникне і назавжди залишить після себе химерне відчуття чогось дуже близького, розташованого на відстані витягнутої руки, але водночас недосяжного, здатного підкорятися лише власній загадковій логіці.
Маленькі діти з довколишніх будинків завжди безпомилково точно прокидалися о порі, коли поливальна машина наближалася до їхніх вікон і голосними криками вимагали поставити їх на підвіконня, а заспокоювалися, лише коли бачили феєрверк водяних бризок. Вони завмирали і майже не дихали, спостерігаючи за ритуалом поливання, а потім, коли машина від’їздила, так само мовчки засинали просто на руках у своїх мам чи бабусь, спали глибоким сном кілька годин і прокидалися в безжурному настрої, уважно прислухаючись до кожного звуку за вікном, схожого на шум мотора. Ціле щастя, що вулиця була пішохідною, а то дітям довелось би півдня проводити на підвіконні, чекаючи, що диво з’явиться знову.
Жінки і дівчата вибігали з дому, як завжди, із запізненням, інколи вони не встигали не лише поснідати, а навіть нафарбувати вії, але як би вони не поспішали, завжди зупинялися на кілька хвилин і теж завмирали, спостерігаючи за бризками. Їм увижалися якісь далекі острови, крики чайок (обов’язково звідкись здалеку, зблизька чайки вже не такі романтичні), пінний шурхіт хвиль, що труться об пісок, меланхолія водоростей, які дозволяють хвилям спершу заковтувати себе, а потім випльовувати на порожні пляжі, вдало підсвічені призахідним сонцем.
Усі ці люди обступали поливальну машину тісним колом, але стояли так тихо і нерухомо, що було чути, як поскрипує, розсуваючи дверцята, стара пружина, здавалося, от-от вдасться почути, навіть як розплющується огірок між скибками хліба на канапках у течках товстеньких чоловіків у костюмах, як витікають парфуми з погано закритого флакона у жіночій сумочці, як повзе петля по новеньких панчохах дівчини в синьому, як бурчить у животі хлопців за вікном другого поверху будинку на розі.
Батько хлопців, назвімо його Орестом, теж працював у такому кабінеті з фікусом. Час від часу, коли спина його боліла від незручного крісла, він вставав зі свого місця, замислено підходив до фікуса і підливав його спеціально відстояною у скляній карафі водою. Йому дуже подобалося спостерігати, як зникає у землі волога, він згадував у цей момент щось приємне, таке, що завжди викликало у нього таємничу посмішку, можливо, сонце, яке заливає його кабінет помаранчевим світлом незадовго до кінця робочого дня. Або світанок, який йому нещодавно випадково вдалося підгледіти на балконі. Чи не єдиний світанок на березі моря, який йому довелося бачити у житті, й він дуже дбайливо зберігав той спогад. Дитячі посмішки на старих світлинах своїх хлопців, запах волосся дружини на ще теплій вранішній подушці, хрумку скоринку свіжого хліба або полуничне варення, що розтікається на підсмаженій грінці.
Їхня мати, Олена, працювала у схожому кабінеті, але кількома поверхами нижче, її стіл межував із робочими місцями ще кількох співробітниць. У кімнаті, де всі вони сиділи, рідко бувало зовсім тихо, переважно котрась із маминих співробітниць щось розповідала або в телефонну слухавку, або комусь за сусіднім столом. Через ці постійні розмови важко було зосередитися, і тому Олені часто здавалося, ніби її голова схожа на глечик, що у ньому колись давно її бабця тримала гречку. Крупа злежувалася і не хотіла висипатися, бабця бурчала, набирала гречку жменями, висипала на стіл й перебирала. Перебирання добре впливало і на бабцю, і на гречку, бабця заспокоювалася, а розворушена крупа краще висипалася на стіл, і вже десь при денці бабці не доводилося запихати до глечика руку, щоб витягти чергову жменю, а можна було сипати просто з глечика. Олені здавалося, що у цьому є щось магічне, і вона досі, коли приходила додому з надто напханою різними дріб’язковими розмовами головою, сідала перебирати гречку, аби через півгодини відчути, як із пальців зникає напруження, плечі випростуються і невидимий обруч перестає стискати скроні.
