Мазепа. Людина. Політик. Легенда. - Журавлев Денис Владимирович (читать книги бесплатно полностью txt) 📗
Чи винна в тому «одвічна українська ментальність» (на яку вже звикли списувати наслідки своїх недолугих дій пройдисвіти й крутії всіх мастей в українському політикумі минулого й сьогодення), чи щось інше, але слова Івана Степановича Мазепи звучать на диво актуально й сьогодні – як і триста років тому. Мазепа вбачав основну біду українського суспільства у розбраті, недостатній внутрішньонаціональній солідарності. Наслідком цього було виникнення так званих «орієнтацій» доби Руїни – турецько-татарської, польської, московської. Докладніше про політику та геополітику ми поговоримо в наступному розділі, а тут варто зауважити одне: ослаблена зсередини Україна не мала і не має жодних шансів стати суб'єктом, геополітичним «гравцем», і будь-які зовнішньополітичні контакти, «інтеграція» чи «братерська любов» не зарадять цьому, а лише погіршать ситуацію, адже в об'єкта не питають про його інтереси. Саме тому так швидко була, пошматована козацька Україна між «радими допомогти» «союзниками» і «захисниками».
Як видно з тексту «Думи», Іван Мазепа вважав будь-яку «орієнтацію» потенційно згубною для української справи. Консолідація власних сил плюс те, що Лев Гумільов називав пасіонарністю – так перекладається сучасною мовою рецепт порятунку, висловлений у завершальних рядках «Думи». На жаль, цього забракло українцям XVIII століття, бракує й сьогодні.
Ще кілька слів про окремі фрагменти. Уважного читача, можливо, здивує згадка в негативному контексті про Жовті Води («не маш любви, не маш згоди од Жовтої взявши Води…»). Справа навіть не в засудженні Мазепою українсько-польського конфлікту (в дусі нещодавніх висловлювань на кіноекрані та поза ним Єжі Гофмана). Автор «Думи» глибоко зрозумів: перемога суто козацької моделі побудови держави за доби Хмельниччини (чи то пак «національної революції») означала відштовхування певної частини української шляхти і всієї аристократії (далеко не так сполонізованої і денаціоналізованої, як хотілося б українським історикам-народникам XIX століття та їхнім марксистським послідовникам у столітті двадцятому) в табір суто польський, коли десятки найвизначніших українських родин стали «красою й гордістю» вже навіть не Речі Посполитої, а власне Польщі. Справді, «не маш любви, не маш згоди»!
Цікавим є порівняння держави з кораблем та бджолиним роєм, а керівника – з керманичем («стирником») та бджолиною маткою. Вони наводять на думку про знайомство автора з творами Арістотеля (далася взнаки класична освіта Івана Степановича), що полюбляв такі порівняння. Не може не зворушити розпачливий зойк-заклик: «Я сам, бідний, не здолаю…» і горде, абсолютно вірне і на всі часи справедливе: «Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права!»
Наскільки міцно тримали українці в руках шаблі, показала чергова війна: після «Вічного миру» Росія, Українська козацька держава та Річ Посполита увійшли до грандіозної антитурецької коаліції (Священної Ліги). В рамках коаліції росіяни та українці мали здійснити великий сухопутний похід на Кримське ханство. Цей Перший Кримський похід 150-тисячної об'єднаної армії В. Голіцина та І. Самойловича, широко розрекламований ще до його початку, завершився нічим – влітку 1687 року українсько-російські війська, зазнавши великих втрат від спраги, хвороб та в ході бойових дій, повернулися ні з чим, навіть не діставшись Перекопу. Причинами цього були невдало обраний час та стратегія походу, а також обмежені військові таланти головнокомандувача – князя Василя Голіцина. Аби якось підсолодити гіркоту поразки, закохана у князя Василя регентка – царівна Софія – навіть надіслала привітання зі щасливим поверненням додому. Але Голіцин шукав цапа-відбувайла за бездарно проведений похід. Ідеальною фігурою на таку роль став український гетьман Іван Самойлович, який ще до початку та під час походу нарікав на дії князя та російських воєвод.
Було задіяно механізм складної інтриги, до якої долучилися як російські бояри, так і українська козацька старшина, невдоволена грошолюбством, зарозумілістю, грубістю та династійними планами Самойловича (на думку О. Оглобліна, він бачив своїм наступником старшого сина Григорія). У таборі об'єднаного війська на річці Коломак було складено донос, який 7 липня подали Голіцину. В доносі йшлося про змову Самойловича з татарами (котрі підпалили степ, аби ускладнити просування російсько-українського війська, – нібито за порадою Самойловича, мовби татари не застосовували подібний прийом споконвіку). Важливими були пункти про самовладне правління Самойловича, котрий систематично порушував права старшини, та його династійні плани. Голіцин відправив донос до Москви, звідки 21 липня прийшов наказ заарештувати гетьмана. 23 липня Самойловича схопили і згодом разом із сином Яковом заслали до Сибіру. Старшому ж синові колишнього гетьмана, Григорію Самойловичу, 11 листопада того ж року відрубали голову в Севську (вочевидь, його вважали небезпечним і спроможним помститися за батька). Участь генерального осавула Івана Мазепи у змові проти Самойловича переконливо не доведена дотепер. Під доносом стоять підписи таких значних старшин, як генеральний обозний Дунін-Борковський, генеральний суддя Вуяхевич, генеральний писар Прокопович, полковники та старшини Лизогуб, Гамалія, Кочубей (той самий, Василь Леонтійович, який згодом напише ще одного, значно згубнішого для своєї долі доносу), Дмитрашка-Райча, Солонина, Войца-Сербина тощо. Підпис Мазепи ніде не фігурує. Проте в 1693 році гетьман говорив московському посланцеві Вініусу: «Хотя де мы, будучи тогда в уряде воинском, и с протчею старшиною… на него [Самойловича] били челом, о единой его от гетманства отставки, для ево суровости и что очьми уж худо видел». Іван Степанович тут, можливо, дещо злукавив – Самойлович дійсно страждав на хворобу очей, але це не заважало йому виконувати свої функції. Так чи інакше, Мазепа, очевидно, знав про змову (хоча вважати його організатором – явне перебільшення) і не повідомив Самойловича про неї, адже вона могла розчистити йому шлях до влади. Самійло Величко, а за ним і чимало російських та українських істориків згадують про 10 тисяч червінців, якими Мазепа підкупив Голіцина, аби забезпечити собі підтримку Москви на виборах нового гетьмана, що відбулися в тому ж козацькому таборі на річці Коломак 25 липня 1687 року. Цей сюжет особливо полюбляли українські історики XIX століття та радянські дослідники, що ставили за мету довести виняткову хитрість, ницість та моральну зіпсованість «злодея Мазепы». Насправді ж подібні «подарунки» – цілком звичне явище тогочасної політичної сфери, і обов'язковим пунктом у підготовці посольств, що вирушали з Москви за кордон, було підготувати гроші та соболів «на дачю некоторую знатную» іноземним достойникам. Щоправда, така ж практика побутувала і в країнах Західної Європи, що сьогодні так активно «борються з корупцією». Не варто приписувати тим міфічним чи реальним червінцям вирішальну роль в обранні Мазепи на гетьманство – об'єктивно він був тією кандидатурою, яка влаштовувала як більшість старшини, так і Росію. Тому решта потенційних кандидатів у гетьмани (серед них вже згаданий Василь Дунін-Борковський та полковник Прокіп Левенець) особливих шансів на успіх не мали.
