Літо Мілени - Андрухович Софія (книги онлайн без регистрации txt) 📗
— Прощавай! Я їду з циганами...
— Їдеш? — Мілена мало не впала. — Але ж... А як же я, як Наркіс, о. Лавр, твій цвинтар, нарешті? Як же, Ружено?..
— Я мушу, — сказала Ружена. — Я дуже люблю тебе, всіх твоїх родичів, і ти сама знаєш, що означає для мене мій цвинтар. Але цигани приїхали і напнули намети. Втретє такого не буде!.. Я мушу їхати, Мілено...
— То я хоч подивлюся на них, — мовила Мілена, виходячи з дому.
Але на цвинтарі нічого не змінилося. Все було так, як раніше: жодних наметів, жодних ведмедів і собак, жодних циганів.
— Я ж казала тобі, що вони тільки мої...
Мілена тяжко зітхнула:
— Тоді прощавай і щасливої дороги! — вона повернулася і повільно пішла геть.
— Я пам’ятатиму тебе, Мілено! Не сумуй за мною!.. — вигукнула Ружена, залазячи на циганський віз.
— Я люблю сумувати, — кинула Мілена, не обертаючись.
6
Більше вони не бачились.
Мілена лежала в саду і жувала пелюстки троянд. Їхній солодко-терпко-теплий запах змішувався із дзижчанням бджіл і відблиском сонця у вікнах. Надходив вечір, кольори густішали і дещо тьмяніли, Мілені вже навіть довелося вбити кількох комарів. Раптом почулися незрозумілі вигуки, сміх, шум, регіт, зашелестіла трава, і над Міленою з’явилася Касандра.
— Ходімо, ходімо... — сказала вона захекано.
— Куди? Що сталося? — зірвалася на ноги Мілена, але Касандра вже зникла в кущах. Мілена вирішила не відставати, тим більше, що біля будинку вочевидь діялося щось незвичайне. Бабця Земислава в оточенні цілої ватаги своїх псів, які метушилися і гавкали, стояла посеред двору, тримаючи за руки з одного боку — Цецилію, а з другого — Наркіса. Флор нестримно і шалено реготав, і сльози пирскали з його очей, обличчя почервоніло, він уже й не мав сили сміятися, але зупинитися не міг — і продовжував реготати. Касандра, вибігши з саду, кинулась йому на шию і сама залилася дзвінким сміхом. На вулиці ж, перед будинком, зібралася ціла купа сусідів, знайомих та й, зрештою, незнайомих людей. Вони шепотілися, перегукувались і теж сміялися, ніби побачили невідь-яку дивовижу.
Мілена зупинилася і здивовано оглянула цю картину. Вона анічогісінько не розуміла.
— То як, — раптом сказала урочистим голосом бабця Земислава. — Чи скажеш ти це привселюдно, Наркісе?
Наркіс поглянув закоханим поглядом на Цецилію і тихо сказав:
— Авжеж, Земиславо, хоч би й перед цілим світом, — а потім встав перед Цецилією на коліна і голосно та виразно мовив:
— Я кохаю тебе, Цециліє! Чи вийдеш ти за мене?
Цецилія, бліда та розгублена, була схожа на молоденьку дівчинку, яка не уявляє, як їй поводитись у такій ситуації, яка бачить цього чоловіка десь удруге у своєму житті, а не знає його кілька десятків років.
— Чому ж ти мовчиш, Цециліє? — втрутилась бабця Земислава. — Відповідай, що подумаєш.
— Та чого там ще думати! — вигукнув Флор, переборовши свій нестримний сміх. — Чого там ще думати? Нашим голуб’ятам давненько вже слід було побратися. Відповідай, Цециліє!
І Цецилія вдихнула в груди якомога більше повітря, примружила очі, а тоді вигукнула:
— Так!
Наркіс схопився з колін і кинувся обіймати свою наречену. Бабця Земислава плакала від розчулення, Касандра і Флор радісно посміхалися, а натовп аплодував і ревів, але що — зрозуміти було неможливо. Мілена теж посміхалася, вона була рада за стареньких — нарешті мрія їхнього життя (так, саме їхнього життя, а не життів, бо ж Цецилія і Наркіс прожили одне спільне життя) здійсниться.
Весілля було призначено за місяць, але приготування почалися негайно. Метушня охопила Міленчин будинок. Вдень і вночі, взад і вперед по ньому носилися якісь чужі люди, на кухні постійно щось готувалося, старі речі вивозилися, завозилися нові. Сад прибирали, підстригали і прикрашали, також прикрашали будинок і вулицю. Невідь-звідки приїхали чудернацькі кухарі та кравці, які розмовляли дивними незрозумілими мовами. Для Цецилії шили найфантастичнішу у світі весільну сукню за ескізом Наркіса, вишуканий та невимовно гарний костюм готували й для нього.
Тепер Мілена не могла ні хвилини побути на самоті, та, зрештою, вона й не хотіла. Це ж було так цікаво: спостерігати за передвесільною метушнею, за усіма цими приготуваннями. Цецилія попросила її увесь час знаходитись поряд, бо нареченій було страшенно не по собі, бо вона нервувалась і переживала, бо від хвилювання у неї тремтіли руки і вона раз по раз непритомніла. Тому Мілена майже увесь час проводила в кімнаті, де шилася сукня Цецилії, і спостерігала за цим процесом.
Сукня справді була небувалим витвором, шедевром, у який Наркіс вклав усю свою душу і все своє безкрає кохання до Цецилії. Тканину привезли звідкись з-за моря, звідки, зазвичай, і привозять найпрекрасніші тканини. Тонка, слухняна, м’яка, ніжна — ця ясно-бузкова краса, здавалось, текла, і перетікала, і повсякчас змінювала відтінки, жила, пульсувала. Сама ж сукня — коли вона, нарешті, завдяки дванадцятьом золоторуким кравцям, котрі розмовляли дванадцятьма різними мовами, але чудово розумілися між собою на мові жестів, була виготовлена — виглядала як величезна квітка ірису, з гнучкими плавними пелюстками, які обіймали Цецилію і робили з неї таку небувалу красуню, що всі поголовно чоловіки, найняті для весільних приготувань, навіть самі кравці, самозабутньо позакохувались у наречену. Сукня, здавалося, світилась своєю бузковістю, граційно перетікала з одного стану в інший при кожному найнепомітнішому порусі Цецилії, мінилася, блищала ніжно і приємно, навіть пахла невловним запахом ірисів.
Костюм Наркіса ж скидався на крила велетенського метелика-махаона. Реальніший навіть за живих метеликів, цей костюм якнайкраще личив до бузкової сукні-іриса.
Весілля обіцяло стати грандіозною подією.
Натомість Мілена помітила, що не все гаразд між нареченими. Вічна ідилія, здавалось, була порушена: голуб’ята уникали одне одного, при зустрічах опускали очі і миттю втікали у різні боки, але переважно намагалися не зустрічатися взагалі. Про недавні шепотіння, милування та закохані погляди і мови не було. Переконалася Мілена у своїх здогадках одного вечора за тиждень до визначної події, коли у двері її кімнатки постукав засмучений і змучений метушнею та постійним нервуванням Наркіс.
— У королівстві Кохання не все гаразд? — здивовано посміхнулася Мілена, помітивши сумний вигляд нареченого. — Щось ти не надто схожий на безмежно щасливого закоханого.
Наркіс тяжко зітхнув і присів на краєчок крісла, опустивши голову:
— Не все гаразд, Міленко. Щось не так, але от що — я і сам достеменно не розумію. Різні думки копошаться, а я їх не в силі впорядкувати і до кінця зрозуміти. Може, ти допоможеш?
— Я уважно слухаю, — тихо мовила Мілена, намагаючись упіймати тяжкий і гіркий погляд Наркіса.
— По-перше, я дуже і дуже боюсь... — після кількахвилинної мовчанки почав старий. — Я настільки боюсь, що не можу спати ночами, не можу їсти, навіть роз-роз-роз-розмовляти нормально не можу. Я не знаю, чи хочу одружуватися з Цецилією. Це ж така зміна життя! Це ж нестерпність нових обов’язків! Рутина і будні, сімейні сварки, ревнощі... Хіба це нам потрібно? А може, зв’язавшись такими страхітливими путами на ціле життя, ми обоє зрозуміємо, що не створені одне для одного — що тоді? До самісінької смерті терпіти присутність якоїсь чужої людини, цю нестерпну, жахливу, чужу присутність! Я не знаю, чи нам це потрібно? Чи ми з Цецилією не розіб’ємо, не знищимо цим шлюбом того найдивовижнішого у світі почуття, яке існує між нами?.. Як подумаю — хочеться втекти світ за очі, забитися в якусь щілинку і заснути там вічним сном, про все забувши... — і голова Наркіса безсило впала на складені на колінах руки.
Отетеріла Мілена тільки кліпала очима. А потім сказала голосно і сердито:
— В житті своєму не чула ще безглуздіших дурниць!!! Чи ти зовсім збожеволів, Наркісе? Зміна в житті? Та хіба ж ви не живете з Цецилією як чоловік та дружина стільки років — що ж змінить дрібненька формальність? Звідки візьмуться нові обов’язки, рутина, будні, сімейні сварки, ревнощі, якщо досі їх не було? І про яку це чужу людину ти там жебонів, божевільний дідугане, чи не про жінку, з якою знайомий вже майже століття? Єдине можу сказати тобі: ти таки здурів...
