Божі воїни - Сапковский Анджей (прочитать книгу TXT) 📗

— А я думаю, сказав Флютик, — що неправда. Я думаю, що ти брешеш. Що ти від початку брехав мені, Рейневане.

Звідки Флютик взявся у Жижки, ніхто не знав. Чутки, ясна річ, ходили. Одні вважали, що Богухвал Неплах (справжнє ім’я Єгорам бен Їцхак) був євреєм, учнем школи рабинів, якого просто так, з примхи, гусити пощадили під час різанини в гетто в Хомутові, у березні 1421 року. На думку інших, насправді він називався не Богухвал, а Готтлоб, і був німцем, купцем з Пльзеня. На думку ще інших, він був ченцем, домініканцем, якого Жижка — з невідомих причин — особисто врятував під час різні священиків і монахів у Бероуні. Ще інші стверджували, що Флютик був чаславським пробощем, який вчасно відгадав кон’юнктуру, пристав до гуситів і з неофітським запалом влазив Жижці в сраку — та ще й так вдало, що допнувся посади. Рейневан був схильний вірити саме останнім чуткам: Флютик мусив бути священиком, на це вказували його підла нещирість, дволичність, жахливий егоїзм і просто неймовірна жадібність.

Саме жадібності Богухвал Неплах завдячував своїм прізвиськом. Річ у тім, що коли в 1419 році католицькі пани опанували Кутну Гору, найважливіший в Чехії центр видобування благородних металів, відрізана від кутногорських копалень і монетних дворів гуситська Прага почала карбувати власну монету, мідяки із залишковим вмістом срібла. Це була нікчемна і практично позбавлена вартості монета, її паритет майже дорівнював нулю. Тому празькі гроші зневажали, їх презирливо прозвали “флютиками”. Тож коли Богухвал Неплах Неплах почав виконувати в Жижки функції шефа розвідки, до нього моментально причепилася кличка “Флютик”. Справа в тому, що дуже швидко з’ясувалося, що Богухвал Неплах заради звичайного собі флютика був готовий на все. Точніше: що Богухвал Неплах за звичайним собі флютиком завжди готовий зігнутися, хоч би й до гною. І що Богухвал Неплах жодного флютика не легковажить — ніколи-преніколи не змарнує нагоди звичайний собі флютик украсти або розтратити.

Яким чудом Флютик втримався в Жижки, який у своєму Новому Таборі суворо карав розтратників і залізною рукою викорінював злодійство, залишалося загадкою. Залишалося загадкою і те, чому пізніше Неплаха терпів не менш принциповий Прокоп Голий. Пояснення напрошувалося єдине: у тому, що Флютик робив для Табора, Богухвал Неплах був фахівцем. А фахівцям багато що вибачається. Треба вибачати. Бо фахівці — рідкість.

— Якщо хочеш знати, — продовжив Флютик, — то я цю твою розповідь — як, зрештою, і твою особу, — від самого початку наділяв надзвичайно малим кредитом довіри. Таємні з’їзди, секретні наради, всесвітні змови — це речі, добрі для літератури, вони ли-чать такому собі, скажімо, Вольфрамові фон Ешенбаху [36]. Авжеж, у Вольфрама приємно почитати про таємниці та змови: про загадку Грааля, про Terra Salva, про різних там Кліншорів, Флагетанісів, Фейрефіців та інших Тітурелів [37]. Проте у твоєму повідомленні було трохи забагато тої літератури. Іншими словами, я підозрюю, що ти просто-напросто набрехав.

Рейневан нічого не сказав, тільки стенув плечима. Досить демонстративно.

— Мотиви для твоїх вигадок, — тягнув далі Неплах, — можуть бути різними. Зі Шльонська ти втікав, як стверджуєш, бо тебе переслідували, тобі загрожувала смерть. Але якщо це правда, то ти не мав іншого виходу, ніж втертися в ласку до Амброжа. А хіба ж це можна було зробити ефективніше, ніж застерігши його про замах, який на нього готується? Потім тебе поставили перед Прокопом. Прокоп у втікачах зі Шльонська підозрює шпигунів, тому вішає всіх підряд і per saldo залишається при своїх. І в який же тоді спосіб рятувати шкуру? А от хоч би взяти та й оголосити сенсації про таємну нараду і змову. Що скажеш, Рейневане? Як це звучить?

— Вольфрам Ешенбах позаздрив би. А на турнірі у Вартбурзі [38] — ти виграв би тільки так.

— Таким чином, — незворушно вів далі Флютик, — мотивів для вигадок ти мав досить. Але я думаю, що насправді був лише один.

— Звичайно, — Рейневан добре знав, про що йдеться. — Один.

— Для мене, — в очах Флютика з’явилися два золоті бісики, — найпереконливішою є гіпотеза, що твоє крутійство повинне відвернути увагу від справді істотного питання. Від п’ятисот гривень, награбованих у збирача податків. Що ти на це скажеш, медику?

— Те, що й завжди, — Рейневан позіхнув. — Ми ж це вже проходили. На твоє зачовгане і нудне запитання я дам, як завжди, зачовгану й нудну відповідь. Ні, брате Неплах, я не поділюся з тобою грішми, забраними в колектора. Причин на це є кілька. По-перше, в мене нема цих грошей, бо це не я їх заграбастав. По-друге…

— А хто їх заграбастав?

— Нудно кажучи: не маю уявлення.

Обидва золоті бісики підскочили і з розгону беркицнулися.

— Брешеш.

— Звичайно. Я вже можу йти?

— У мене є докази, що ти брешеш.

— Ого.

— Ти стверджуєш, — Флютик прошив його поглядом, — що цей тій міфічний з’їзд відбувся тринадцятого вересня і що в ньому брав участь Каспар Шлік. Так от, з першорядних джерел я знаю, що тринадцятого вересня 1425 року Каспар Шлік був у Буді. А отже, він не міг бути у Шльонську.

— Гівняні в тебе джерела, Неплах. Але ні, це ж провокація. Ти намагаєшся захопити мене зненацька, загнати у пастку. Зрештою, вже не вперше. Правда?

— Правда, — Флютик не зморгнув оком. — Сідай, Рейневане. Я ще з тобою не закінчив.

— У мене нема грошей колектора, і я не знаю…

— Заткнися.

Якийсь час вони мовчали. Бісики в очах Флютика заспокоїлися, майже зникли. Але Рейневан не давав себе обдурити. Флютик почухав носа.

— Якби не Прокоп… — тихо сказав він. — Якби не те, що Прокоп заборонив мені пальцем вас торкатися, тебе і того твого Шарлея, я би вже з тебе витиснув, що треба. У мене всі врешті-решт говорили, не було такого, який би мовчав. І ти теж, не сумнівайся, сказав би, де ці гроші.

Рейневан уже мав досвід, налякати себе не дав. Знизав плечима.

— Та-а-ак, — продовжив після ще однієї паузи Неплах, дивлячись на мотузку, що звисала зі стелі. - І цей також говорив би, з нього я теж витиснув би зізнання. Шкода, воістину шкода, що він устиг повіситися. Знаєш, якийсь час я думав, що, може, це він був у тій грангії… Мене дуже розчарувало, що ти його не впізнав.

— Я весь час тебе розчаровую. Мені справді прикро. Бісики злегка підскочили.

— Справді?

— Справді. Ти підозрюєш мене, наказуєш стежити за мною, чигаєш на мене, провокуєш. Дошукуєшся моїх мотивів, але вічно забуваєш про головний і єдиний: чех, який змовлявся у грангії, зрадив мого брата, видав його на смерть головорізам вроцлавського єпископа. Та ще й вихвалявся цим перед єпископом. Так що якби це справді він висів на цій балці, я би не пошкодував грошей на подячну месу. Вір мені, я також шкодую, що це не він. І що не жоден із тих, кого ти мені показував і наказував ідентифікувати за інших оказій.

— Правда, — визнав Флютик, замислившись, мабуть, вдавано. — Я ставив колись на Дзівіша Боржека з Мілетінка. Другим моїм типом був Гинек з Кольштейна… Але це жоден із них…

— Ти запитуєш чи стверджуєш? Бо я тобі сто разів повторював, що жоден.

— Так, ти ж їх обох добре роздивився… Тоді. Коли я взяв тебе із собою…

— Під Усті? Я пам’ятаю.

Весь пологий схил був устелений трупами, але по-справжньому моторошну картину вони побачили над річкою Здіржніцею, яка текла по дну долини. Тут, частково занурені в червоний від крові мул, височіли гори тіл, людських трупів упереміш із трупами коней. Було очевидним, що тут трапилося. Болотисті береги зупинили саксонців і мейсенців, які втікали з поля бою, затримали їх на досить довгий час, щоб їх устигла наздогнати спочатку таборитська кіннота, а за мить і орда піхоти, яка з ревищем мчала слідом за нею. Кінні чехи, поляки і моравці не затрималися тут надовго, зарубали тих, хто підвернувся, швидко кинулися в погоню за лицарством, що втікало в бік міста Усті. Натомість піші гусити, таборити і Сирітки, затрималися над річкою на довший час. Вони вирізали і перебили всіх німців. Систематично, зберігаючи порядок, оточували їх, стискали, потім у хід ішли ціпи, моргенштерни, булави, алебарди, гізарми, сулиці, сокири, дротики й вила. Пардону не давали. Повертаючись із поля битви, групки галасливих, розспіваних Божих воїнів, закривавлених з голови до ніг, не вели ніяких полонених.