Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 - Мураками Харуки (бесплатная регистрация книга .TXT) 📗
Усе це скидалося на розгрібання снігу.
Як тільки сніг падав — я методично відгрібав його на узбіччя.
І нітрохи не жадав слави, не сподівався на винагороду. Сніг падав — і я мусив його прибирати. Систематично і невідкладно. Зізнаюся, іноді я ловив себе на думці, що все це — марна трата життя. Та поступово я дійшов висновку: хіба є якісь підстави з цього приводу нарікати на несправедливість, якщо так само папір і чорнило переводиться на ніщо? Зрештою, ми живемо у високорозвиненому капіталістичному суспільстві. У такому суспільстві марнотратство — найвища чеснота. Політики називають його «вдосконаленням внутрішнього ринку». А для мене це — «безглузде марнотратство». Така от різниця думок. Та від цього ніщо не змінюється. Адже нам нічого іншого не залишається, як жити в цьому суспільстві. Як не подобається, можна податися куди-небудь у Бангладеш або Судан.
Та от ні Бангладеш, ні Судан мене особливо не цікавили.
А тому я мовчки працював далі.
Тим часом почали надходити замовлення не тільки від рекламних агентств, але також від популярних журналів. Передусім чомусь від жіночих. Потроху я почав брати для них інтерв’ю і писати короткі репортажі з місця подій. Однак така робота не стала цікавішою за попередню — з рекламними журналами. З огляду на характер журналів для жінок брати інтерв’ю доводилося здебільшого в зірок шоу-бізнесу. Та от біда, на будь-яке запитання вони завжди давали стереотипну відповідь. Ви могли її передбачити ще перед тим, як поставили запитання. А іноді траплялося ще гірше — менеджер вимагав заздалегідь подати йому перелік запитань, щоб приготувати відповіді. Коли я запитував таку сімнадцятирічну співачку про щось, що виходило за наперед домовлені рамки, менеджер відразу втручався в розмову: «Запитання не за темою, відповідати не можемо». Я навіть всерйоз побоювався, чи без допомоги менеджера вона змогла б відповісти, який місяць іде після жовтня. Ясна річ, таку процедуру важко назвати інтерв’ю. Однак я працював, не жалкуючи сил. Перед кожним інтерв’ю збирав доступну інформацію, готував запитання, що не зустрічав в інших інтерв’ю. Виробляв план статті. Причому старався не заради визнання або похвали. Просто від таких зусиль я відчував незрівнянну ні з чим насолоду. То був своєрідний автотренінг. Практична — і якщо хочете, беззмістовна — напружена розминка для пальців і голови, що відвикли від роботи.
Соціальна реабілітація.
Ще ніколи досі я не був настільки зайнятий. Крім кількох регулярних замовлень, траплялося чимало випадкових. Робота, до якої нікого не змогли підрядити, обов’язково випадала мені. Так само, як і складна та хитромудра. У цьому суспільстві я зайняв становище, схоже на заміське звалище зужитих автомобілів. Якщо в когось щось виходило з ладу, він підкидав його мені. Підкидав пізно вночі, коли всі спали міцним сном.
Завдяки цьому мій банківський рахунок розбухнув до суми, яка мені раніше й не снилася, але через надмірну зайнятість я не мав часу на її витрачання. Я позбувся своєї тарадайки, від якої в мене голова боліла, І придбав за безцінь у приятеля «субару-леоне». Не останньої моделі, але з невеликим пробігом, стереомагнітофоном та кондиціонером. Автомобіля з таким причандаллям я ще ні разу в житті не мав. Переселився у квартиру на Сібуя, бо попередня була дуже далеко від центру. Якби не набридливий гуркіт на автостраді за вікном — досить пристойне житло.
Спав з жінками, з якими познайомився по роботі.
Соціальна реабілітація.
Я знав, з якими дівчатами варто спати. Знав, з якими вдасться, а з якими — ні. Знав також, з якими ні в якому разі спати не слід. Такий досвід приходить з віком. Я також відчував, коли треба обривати стосунки. А тому все проходило природно і гладко. Я нікого не мучив і ніхто — мене. При цьому розлука обходилася без спазм у горлі та щему на серці.
Найглибші стосунки я зав’язав із згаданою раніше дівчиною, що працювала в телефонній компанії. Я познайомився з нею на новорічній вечірці. Ми обоє були напідпитку, жартували одне з одним — і за взаємною згодою переночували в моїй постелі. Дівчина виявилася кмітливою, з чарівними стегнами. Ми часто сідали на мою «субару» і вирушали на прогулянку за межі Токіо. Іноді, коли в неї був настрій, вона телефонувала мені й питала, чи не можна приїхати й залишитися в мене на ніч. Такі прямі та відверті стосунки склалися в моєму житті вперше, але і я, і вона розуміли, що вони ні до чого не приведуть. І все-таки ми удвох спокійно насолоджувалися чимось схожим на відстрочку якогось присуду, який приготувало нам життя. Для мене то були дні, сповнені особливого душевного спокою. Ми ніжно обнімалися і пошепки вели розмови. Я частував її своїми стравами, приносив їй подарунки на день народження, а вона — мені. Ми відвідували джаз-клуби й пили там коктейлі. Ні разу не сварилися. Кожен знав, чого хоче від іншого. Однак усе це врешті-решт скінчилося. Скінчилося раптом одного дня так само, як обривається плівка у кінопроекторі.
Вона пішла, залишивши в мені набагато більше відчуття втрати, ніж я сподівався. Тривалий час мене мучила нестерпна порожнеча. Я ні до чого не брався. Одне за одним всі мене покидали — і тільки я сам назавжди застиг в очікуванні кінця продовженої відстрочки вироку… Реальне життя обернулося в нереальність.
Однак передусім не це спричинилося до відчуття порожнечі.
Основною причиною було те, що в глибині душі я не відчував у ній потреби. Вона мені подобалася. Мені було приємно з нею поряд. Ми вміли наповнювати затишком той час, коли були разом. Вона розбудила в мені ніжні почуття. Але в кінцевому рахунку я міг без неї обійтися. Я зрозумів це чітко вже на третій день після того, як вона пішла. Таки-так, вона була права: навіть перебуваючи разом з нею, я залишався на своєму Місяці. Навіть відчуваючи своїм боком її груди, я прагнув чогось зовсім іншого.
Я потратив чотири роки на те, щоб своє життя знову поставити на тверду основу. Ретельно виконував отримані замовлення і тим самим повернув до себе довіру людей. Не скажу, що багато з них, — але дехто навіть подружився зі мною. А проте, само собою зрозуміло, що цього мені було замало. Абсолютно замало. Інакше кажучи, за той час я знову опинився на старті.
«Так от, — подумав я. — Виходить, що у свої тридцять чотири я вернувся на початок дороги. То що ж тепер робити? З чого почати?»
Довго думати над цим не довелося. Від самого початку я знав, що треба робити. Рішення уже давно витало, мов густа хмара, над моєю головою. Мені тільки не вистачало рішучості здійснити його, а не відкладати з дня на день. Я мушу повернутися в готель «Дельфін». Ось там усе почнеться.
Там я маю зустрітися з нею. З тією висококласною повією, яка привела мене до готелю «Дельфін»… Бо цього від мене домагається Кікі. (Тепер їй треба дати якесь ім’я. Нехай навіть тимчасове. Її звали Кікі. Я дізнався про це пізніше за обставин, про які розповім згодом. Принаймні в одному із закутків цього дивного тісного світу так до неї зверталися.) Безперечно, в її руках був ключ, здатний завести мій заглухлий мотор. Я повинен покликати її до себе. До життя зі мною, від якого вона відмовилася. А чи це можливо? Не знаю. І все-таки нічого іншого не залишається, як спробувати це зробити. Звідти й почнеться мій новий життєвий цикл.
Я спакувався і якомога швидше розправився з найнагальнішими замовленнями. Потім скасував всю роботу, передбачену розкладом на наступний місяць. Обдзвонивши своїх клієнтів, я повідомив, що через сімейні обставини змушений відлучитися на місяць з Токіо. Кілька редакторів трохи побурчали, але врешті-решт змирилися. Адже про щось подібне я просив уперше і, крім того, термін виконання їхніх замовлень виходив ще не скоро. Отож я не ставив їх у безвихідь. А тому ми дійшли в усьому згоди. Я пообіцяв, що рівно через місяць повернусь і знову візьмуся до роботи. Після того я сів у літак і відправився на Хоккайдо. Був початок березня 1983 року.
Однак, звісно, моє відлучення з поля бою не скінчилося за місяць.
