Долина совісті - Дяченко Марина Юріївна (книги онлайн .TXT) 📗
Вона дивилася глумливо. Чекала на продовження.
— А мене Влад, — сказав він. — Між іншим, чемпіон району з шахів.
— Точно? — вона здивувалася. — А ти з якої школи?
— Зі сто тридцять третьої.
— А я з шістдесят п’ятої…
Її підбори небезпечно встрявали в підлогу поруч із Владовими черевиками.
— Ти часто на танці ходиш? — запитав він, намагаючись триматися подалі.
— Уперше прийшла, — зізналася вона чомусь із образою. — Ну й не подобається мені тут, всі дурні… Мізків немає, то ногами дриґати…
— Чому це відразу немає, — примирливо сказав Влад. — Мізків, у сенсі.
— Я додому піду, — мовила Іза, і, наче почувши її, повільний танець скінчився.
— Я проведу тебе… — запропонував Влад.
— Навіщо?
— А якщо нападе хтось?
— А ти захистиш? — вона фиркнула.
— Я ж чемпіон із шахів, — сказав докірливо.
— Що, дошкою по голові?
— Мізками, — він постукав пальцем по чолу. — Втім, якщо не хочеш, можу не проводжати…
Їй було п’ятнадцять, вона — цілковита відмінниця, її репортажі дуже цінувалися (з її-таки слів) на конкурсах юних журналістів. Прагнучи гострих відчуттів, вона відірвалася від книг і заявилася на танцмайданчик (мене там нічого не цікавило, але журналіст, він же всюди повинен побувати?), у результаті поверталася додому абсолютно розчарованою, а тут іще плутається попід ногами цей малолітній залицяльник…
Останню фразу вона вголос не промовляла — але іноді кидала на Влада сповнені царственого здивування погляди. Чому поруч із нею опинився цей хлопчисько, а не Завидний Залицяльник у шкіряній куртці?
Вона жила за дві автобусні зупинки від парку. Влад провів її до залізної хвіртки, на якій чорний кутий дракон тримав у зубах табличку з номером «вісімнадцять».
— Шкода, — сказав Влад, прощаючись.
Вона повагалася — і таки запитала поблажливо:
— Чого шкода?
— Шкода, що на нас не напали, я б уже зацідив їм у зуби…
Вона не витримала — і посміхнулася. В дівочих очах мало не вперше промайнуло щось схоже на інтерес:
— А ти кумедний хлопець… Хвалько.
Вони почали зустрічатися. Шляхетно, за шахівницею, як зразкові виховані дітки.
Влад приходив до Ізи з шахами під пахвою, — а батьків її зазвичай вдома не бувало, — і терпляче чекав, поки вона покінчить із уроками (Іза хизувалася перед ним новими темами — «це ви ще не проходили», і завданнями — «а це тобі ніколи не вдасться вирішити»). Потім вони пили чай з незамінними бубликами й сідали за гру.
Іза була зовсім не дурненька, і дечому Влад устиг її навчити. Втім, шахи невдовзі їй набридали, і натомість діставалася колода карт, така старезна, що, здавалося, її довго зберігали в риб’ячому жирі. Картяркою Іза була справді майстерною, тож обігравши Влада кілька разів поспіль і потішивши цим своє вічно голодне самолюбство, вона або випроводжала його за двері («ну, йди, скоро батьки повернуться») або, як велику ласку, погоджувалася пройтися сквериком.
Цієї пори в скверику було темно. Влад чудово розумів, що до смерку Іза нікуди з ним не піде — а раптом дівчатка побачать?!
Іза була все-таки дуже недосвідчена, незважаючи на апломб, і недооцінювала пильність подружок. Якось увечері так і трапилося — під самотнім бадьоро жовтіючим ліхтарем на краю скверика зійшлися Іза, пліч-о-пліч із Владом, і три дівулі «у пошуках пригод».
Дівулі не сказали нічого. Дівулі лишень переморгувалися, надували щічки, хихотіли й шепотіти одна одній на вухо; навіть Влада дістало якоїсь миті: ну що він, карлик? Каліка? Обідранець? Що дивного в тому, що Іза гуляє сквером із молодшим на рік хлопцем? Навіть якщо він невисокий на зріст? Навіть якщо на ньому не шкіряна куртка, а звичайний шкільний костюм?
Дівулі продовжували шепотітися і хихотіти, наче маленький оркестр, — вони не вміли інакше. Та хай би Влад був хоч велетнем у мотоциклетному шоломі, вони однаково знайшли б, до чого причепитися, і фиркали б, і переморгувалися з особливим завзяттям. Можливо, вони просто заздрили.
Коли дівчата залишилися далеко за поворотом доріжки, Влад розтулив було рота, щоб сказати про це Ізі. Але та, не чекаючи на його коментарі, мовчки розвернулася й пішла в темряву.
— Агов, ти чого?!
Жодної відповіді.
Того ж таки вечора він їй подзвонив. Хотів пояснити дорослій, але дурненькій дівчинці, що не варто перейматися і зважати на вибрики малолітніх стервів.
— Сиди вдома, шмаркачу, — кинула Іза тремтячим від злості голосом, — дай мені спокій… і назавжди забудь цей телефон, утямив?!
Весніло.
Звідтоді, як почав танути сніг, Влада не полишали навіть не думки — відчуття про майбутнє. Тепер снігу й сліду не лишилося, бруньки набубнявіли, з-під мотлоху й сміття всюди тяглася вгору неприборкана зелень, і Влад ширше відкривав кватирку, щоб впустити у дім якнайбільше весняного аромату.
Він знав, що не залишиться в містечку навічно. Що, одразу по закінченні школи, поїде — можливо, далеко, а можливо, й не дуже. Річ не у відстані, точніше, не в тій відстані, на яку можна від’їхати залізницею; справа у внутрішній дистанції, яку слід буде ще здолати. Коли він повернеться — а він повернеться! — у його колишніх однокашників з’явиться привід для метушні…
А Іза — та взагалі гірко плакатиме. Тайкома від усіх. Бо Завидний Залицяльник у шкіряній куртці на той час зіп’ється, і… Чому дівчиська такі дурненькі? Навіть ті, хто вчиться на «відмінно»? А може, відмінниці — дурніші у стократ?
Він не витримав і вибовкав про свою образу Дімкові. Той довго мовчав, потираючи кінчик носа, а потім розповів свою власну пригоду цього літа у таборі, і Влад відчував мовчазний напад вдячності до друга, який відповів відвертістю на відвертість. Те, що Дімка вигадав добру половину жалісливих подробиць, значення не мало.
«Може, створити клуб дівчатоненависників», — запропонував Дімка, і Влад задумався. «Ти знаєш, — сказав нарешті, — це якось несолідно. Років в одинадцять я насправді терпіти їх не міг… А тепер я їх жалію. Це ж треба — так перейматися через якихось трьох дуреп!»
«А уяви, — сказав Дімка, — що йдеш ти зі своєї Ізою, а в неї, приміром, одна нога коротша за другу… Йдеш, а тут стоять Зозуля із Клоуном і хихотять… Що б ти подумав?»
«В мене, по-твоєму, одна нога коротша за другу?», — обурився Влад. «Ні, — сказав Дімка, — це я так, для прикладу…»
Уночі Владові наснилася Іза — уві сні він усе брався виміряти, чи однакової довжини її ноги. Ноги були дуже довгі, кравецької стрічки-сантиметра не вистачало, Влад починав із п’яти й міряв, піднімаючись усе вище й вище, але Іза вислизала, начебто намазана милом, і кричала, щоб він забув номер телефону…
Через три дні після інциденту в скверику мама сказала:
— Хтось дзвонив і мовчав у трубку. Може, це тобі?
Влад знизав плечима. Майнула квола думка, що, либонь, це Марфа Чисторій вирішила в такий спосіб нагадати про своє існування…
Ще через два дні, увечері, коли Влад зовсім уже зібрався спати і дочитував останню сторінку на сон прийдешній, телефон задзвонив знову.
Влад не любив пізніх дзвінків.
— Привіт, — тихо сказала Іза.
Влад не повірив власному вухові, лівому, до якого притиснена була слухавка.
— Ти в мене свої шахи забув, — вже просто прошепотіла дівчинка.
— Я їх тобі дарую, — повідомив Влад і зібрався було покласти трубку, але чомусь цього не зробив.
— Загалом, я занедужала, — додала Іза так тихо, що звичні телефонні шерехи майже заглушили її голос. — У мене це… з тиском… Може, мене післязавтра до лікарні заберуть…
— З яким тиском? — запитав Влад роздратовано. — Який тиск, тобі що, сто років?
Іза нічого не відповіла, тільки зітхнула.
— Ну, добраніч, — підсумував Влад.
— Добраніч, — ледь чутно відгукнулася Іза.
Наступного дня була неділя. Увесь ранок Влад вилежувався в ліжку й міркував.
